7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Розрізняють односторонні та двосторонні (багатосторонні) правочини. Односторонній правочин втілює волю одного суб'єкта правових відносин. Наприклад: заповіт, прийняття спадщини, обіцянка винагороди (за знахідку тварини, що загубилася, за повернення загублених документів). Двосторонні (багатосторонні) правочини втілюють погоджену волю кількох суб'єктів права, тому їх називають договорами.

Форми правочинів:

1) усна форма. Як правило, в усній формі укладаються правочини, що виконуються при здійсненні. Наприклад договір купівлі-продажу рухомої речі.

2) проста письмова форма. Закон вимагає, щоб у такій формі укладалися правочини юридичних осіб між собою і з громадянами, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібне нотаріальне посвідчення. Наприклад письмово повинні укладатися правочини між фізичними особами на суму, яка в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібно нотаріальне посвідчення;

3. нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство містить перелік правочинів, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори про відчуження і заставу нерухомого майна, доручення, шлюбні контракти, заповіти й ін. Крім того, за бажанням учасників вони вправі нотаріально засвідчити будь-який правочин;

4. конклюдентна (мовчазна) форма (посадка в тролейбус і оплата проїзду).

Не кожна дія суб'єктів права є правочином. Для визнання таким вона повинна відповідати ряду вимог, що називаються умовами дійсності правочинів і до яких належать:

1. законність. Зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;

2. дієздатність учасників. Не визнаються дійсними правочини, укладені недієздатними;

3. вільне волевиявлення сторін. Волевиявлення, зроблене внаслідок омани, насильства чи під погрозою його застосування, недійсне, а отже, недійсним є правочин;

4)дотримання необхідної законом форми правочину. Якщо закон містить указівку на форму правочину, укладати його потрібно тільки в такій формі;

5) реальність правочину. Правочин є дійсним, якщо його фізично і юридично можна виконати. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі, побудувати хмарочос за одну добу;

5. захист прав дитини. Правочин не повинен суперечити правам та інтересам їх дітей.

Невиконання цих умов тягне недійсність правочину.

Розрізняють нікчемні (абсолютно недійсні) правочини і заперечні (відносно недійсні) правочини.

Нікчемний правочин недійсний з моменту його здійснення, тому судового рішення про визнання його недійсним не потрібне. До нікчемних відносять: протиправні й аморальні правочини; позастатутні правочини юридичних осіб; правочини, не засвідчені нотаріально, якщо закон вимагає тільки такої форми правочину; правочини з особами у віці до 14 років; правочини з недієздатними; фіктивні й удавані правочини. Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільні права чи обов'язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який у дійсності сторони уклали. Наприклад, видано довіреність на управління автотранспортним засобом, хоча в реальності він був проданий власнику довіреності.

Заперечний правочин може бути визнаний недійсним у судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки правочину. До заперечних належать: правочини з особами у віці від 14 до 18 років; з обмежено дієздатними; з особами, що перебували в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки; правочини, здійснені внаслідок обману, насильства, збігу важких обставин, погрози.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного.