Кронер (Kroner) Ріхард (1884-1974).

Німецький філософ. Викладав у різних університетах Німеччини: з 1919 – у Фрейбурзі, з 1924 – у Дрездені, з 1929 – у Кілі, з 1934 – у Франкфурті-на-Майні. В 1935 позбавлений права викладання. З 1938 викладав в Оксфорді (Великобританія), з 1940 – у Канаді, потім у США. В 1949-1952 викладав в Об'єднаній телеологічній семінарії (Нью-Йорк), з 1953 – у Темпльському університеті (Філадельфія).

В 1910 разом з Г. Мелісом, Степуном і Гессеном заснував міжнародний журнал «Логос», очолював його німецьку редакцію до 1933. У своїй філософській еволюції пройшов три етапи. Починав як неокантіанець (баденської орієнтації); потім через проблематику філософії життя прийшов до неогегельянства, одним з основних представників якого в Німеччині й був. В емігрантський період життя переосмислив свою позицію через призму релігійної проблематики. Його ідеї цього періоду близькі філософії Паскаля й Кіркегора, діалектичної теології.

Основні роботи: «Від Канта до Гегеля» (т. 1-2, 1921-1924); "Самоздійснення духу. Пролегомени до культурфілософії" (1928); "Культурфілософське обґрунтування політики" (1931); "Примат віри" (1943); "Культура й віра" (1951); "Спекуляція й одкровення в історії філософії" (т. 1-3, 1956-1961); "Між вірою й мисленням" (1966).

Шлях нескінченного божественного духу до самого себе осмислюється К. через діалектику руху мислення й "саморуху живого духу" ("мислячої себе життя"), свідомості й самосвідомості (рефлексуючого себе духу), тобто через діалектику кінцевого й нескінченного. Абсолют не може бути виражений інакше, як у нескінченній послідовності суджень, він сам затверджує себе в кожної висловленій про нього думки. Однак він ніколи повністю не виразимо в жоднім судженні, ні в їхній сукупності, тому що він не може бути повністю помисленим у думці, будучи сам думкою. "Життя" ("життєва основа") не виразима до кінця раціонально, зовнішнім для себе образом. Вона припускає звертання духу до самого себе, тобто філософську спекуляцію (як руйнування раціонального раціональним же образом). Філософія має своїм предметом надраціональне, звернена не в поза, а на саме себе, але прагне виразити себе в поза раціональним образом, рефлектуючи над предметними областями, тобто спекулятивне мислення принципово суперечливо. Звідси визначення К. діалектики як перетвореного в метод, удосконаленого раціональним ірраціоналізму.

На відміну від філософії наука пізнає зовнішнє їй зміст, у ній немає справжньої рефлексії, властивої тільки самопізнаючий себе думки, тому в ній не може бути й протиріч. Тут протиріччя - свідчення помилковості думки, примирення свідомості із самим собою відбувається в культурі як "тілі" свідомості. Філософія є філософія культури, у якій свідомість усвідомлює себе як саме себе здійснююче, як за допомогою самого себе для самого себе що стає. Культура як цілісність своїх частин (понятійних областей) суть завершення трива-с-становлення, самоздійснення свідомості. Філософія ж, у свою чергу, є культура, що осягла саме себе, а тим самим що задає тотальность себе й своїх частин (понятійних областей). Але це тотальность Я, а не предметного миру. У філософії культура виходить за межі самої себе, осмислює й осягає себе, а тим самим поєднується із самої собою, стає для себе самої поняттям і дійсністю. Без філософії культура суть неусвідомлене самим собою самоздійснення свідомості. Частини культури самі по собі є лише зовні спроектовані, замкнуті в собі предметності, не здатні примирити свідомість із самим собою. Економіка (господарство) і техніка, що представляють собою опредметнення вітальної (життєвої) і целеполагающей сторін культури, суть її цивілізаційна складова (як "поріг" культури). Наука й політика (спрямовані відповідно на природу й державу) задають раціональну складову культури, що ніколи не може бути завершена, завжди перебуваючи в процес нескінченного становлення. Суб'єктивна свідомість завжди відділена від форм раціональної культури, незмінно зовнішньої стосовно нього. Воно входить у значеннєву дійсність раціональної культури як абстрактно-раціональне, а не як конкретно-індивідуальне. Ці обмеження переборюються в інтуїтивної складової культури : у мистецтві, а особливо в релігії (перше спрямовано на творить самим же мистецтвом мир, друга - на Бога). Ці частини (форми) культури глибоко індивідуалізовані, припускають значеннєве збагнення, злитість суб'єктивного духу із зовнішніми формами. Однак і вони не здатні адекватно отрефлексировать самі себе. Це можливо лише в сфері рефлексій, що перебувають по ту сторону науки, політики, мистецтва й релігії: Тільки у філософії, свідомості, що стає в рефлексії самосвідомістю, вони стають для себе тим, що вони суть у собі, тобто поза філософією. Частини можуть виявити себе, стаючи понятійними областями цілого. Збагнені, вони стають частиною філософії, будучи поза нею. "Ціле є для себе становящееся істинне, тому що істинне є для себе що стає самість". Рефлексія самосвідомості є осмислення змісту границь. Осягати - значить обмежувати, але одночасно – це значить переступати границю (осягати частина через ціле, культуру через поняття культури). Філософська рефлексія як позачасова (збагнення духом самого себе) доповнюється тимчасовою історичною рефлексією, що схоплює "дух епохи". Таким чином, "безпосереднє здійснення свідомості" завжди розгортається в протиставленні, предметно втіленої свідомості й самосвідомості Я, кінцевого й нескінченного. В останніх роботах К. замінив антитезу наукового (метафізичного, емпіричного) і спекулятивного антитезою спекуляції й одкровення. Спекуляція, спрямована на збагнення Абсолюту, знає все-таки безособову й відділену від суб'єкта істину. Одкровення, на відміну від спекуляції не залежить від людини, будучи цілком справою Бога, і здатно безпосередньо передати людині "практичну" істину. Остання не вимагає доказів і сприймається як сугубо особистісна. Спекуляція обмежена ззовні (без чого неможлива). Бог же недоступний пізнанню (будучи суб'єктом, має особистісний характер і нескінченну природу). Істини спекуляції, і істини одкровення відбивають дин і той же Абсолют, але й ті й інших - преділові, отже, між ними лежить пропасти.