THEATRICA _postranichno_

КОМЕДІЯ

О. Островського, І. Карпенка Карого, Г. Запольської та ін. М. Вороний характеризував побутову комедію як комедію типів, характерів, вдач. ► КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ

КОМЕДІЯ ПОЛІТИЧНА (англ. political comedy) — комедія, в якій висміюються політичні події, партії, державні діячі та ін. (Аристофан, Мольєр).

КОМЕДІЯ ПРИСЛІВ’ЇВ, ПРИСЛІВ’Я ДРАМАТИЧНЕ (фр. proverbe dramatique; англ. dramatic proverb; нім. dramatisches Sprichwort; ісп. proverbio dramatic) — у театрі­ XVII ст. — жанр салонової драматургії, який бере початок від розваги, що полягала­ в ілюструванні прислів’я, що його публіка мусила розтлумачити.

Датою народження жанру можна вважати 1654 рік, коли граф Крамель видрукував у Гаазі «Комедію прислів’їв», яка перевидавалася кілька разів. У п’єсі розповідається про кохання якогось Лідіаса до Флоринди, доньки доктора Тезауруса, а всі репліки п’єси — прислів’я, покладені на дію (опис якої подається в ремарках). Драматичні прислів’я для своїх вихованок писала пані де Ментенон. У XІX ст.

жанр удосконалили А. де Латуш і А. Мюссе («З коханням не жартують»). Наближеним до прислів’їв був жанр шарад. У жанрі прислів’я написана комедія «Блонди» міфічного Козьми Пруткова. Використання прислів’їв характерне для більшості назв творів О. Островського. ► ШАРАДА

КОМЕДІЯ ПРОСТА, КОМЕДІЯ ЧИСТА (лат. comaediae simplex) — у теорії драми єзуїтського театру, — така комедія, у якій упродовж актів і сцен не відбувається

жодних змін від веселого до сумного або навпаки від сумного до веселого. ► ДРА-

МА ШКІЛЬНА, театр шкільний

КОМЕДІЯ ПРОХОЛОДНА (рос. комедия прохладная) — у російському шкільному театрі XVIII ст., коли лексема «комедія» вживалася у значенні драматичний твір, вистава; п’єса, що мала щасливу розв’язку, адже слово прохладная означало приятный, доставляющий удовольствие (на відміну від жалостной або жа­ лобной комедії, що мала трагічний фінал). ► КОМЕДІЯ ЖАЛІБНА

КОМЕДІЯ РЕПЕТИЦІЯ (англ. rehearsal) — в англійському театрі XVII–XVII ст. — пародійний театральний жанр, який спирається на принцип «театру в театрі».

Перша вистава цього жанру — сатирична комедія Дж. Бекінгема, Т. Спрата,

М. Кліффорда і С. Бетлера під назвою «Репетиція» відбулася 1671 року у Королів­ ському­ театрі у Лондоні. Комедія була спрямована проти риторики і пафосу драм Дж. Драйдена, висміювала декламаційну манеру гри англійських акторів. Услід за цією п’єсою з’явилася низка інших творів, які використовували цей прийом (комедії Г. Філдінга, Р. Шерідана та ін.).

КОМЕДІЯ САЛОНОВА (фр. comédie de salon; англ. drawing room play, high co­ medy; нім. Salonstück, Konversationstück; ісп. comedia de salon) — у Франції й Англії XVII XVIII ст. — комедійний жанр доби салонів. Слово салон означає, з одного

боку, кімнату для прийомів, якесь громадське приміщення, з іншого боку, — світ-

ський, політичний, літературно артистичний гурток людей; крім того, салон —

це ще й назва художніх виставок, які влаштовувалися починаючи з 1667 р. у Па-

291

КОМЕДІЯ

рижі. Причому брати участь у салонах могли лише визнані майстри, члени створеної кардиналом Ришельє Академії. Зміст салонової комедії — дотепні світські

теревені, обмін думками, аргументами і прикрощами у вигляді люб’язності («Кумедні манірниці» і «Школа жінок» Ж. Б. Мольєра, а також, за П. Паві, деякі твори

С.Моема, А. Шніцлера і А. Чехова). ► КОМЕДІЯ ВЕСЕЛА, КОМЕДІЯ ВИСОКА

КОМЕДІЯ САТИРИЧНА (ісп. la comedia de satirica, фр. comédie satirique; англ. sa­

tirical comedy; нім. Satire; ісп. comedia satirica) — комедія, в якій представлено

карикатурний образ суспільства; у ширшому сенсі — різновид комедії, в якому висміюється шкідлива соціально політична практика або небезпечний людський недолік. Для сатиричної комедії характерні різкість, нещадність, перебільшення, як у комедіях Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, В. Маяковського, М. Ердмана.

КОМЕДІЯ СВІТСЬКА (англ. genteel comedy) — в англійсь­кому­ театрі початку XVIII ст. — жанровий різновид комедії звичаїв, спрямований на критику поведін-

ки вищого класу. ► КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ, КОМЕДІЯ САЛОНОВА

КОМЕДІЯ СВЯЩЕННА (ісп. comedias de santos) — в іспанському театрі XVI ст. — релiгiйнi видовища про діяння апостолiв, якi особливо пишно здійснювалися у Мадридi пiд час свята на честь патрона мiста Св. Ісидора. Слово комедія у назві жанру вживається у широкому сенсі — як будь який драматичний твір, вистава.

► АУТО, АУТО САКРАМЕНТАЛЕС

КОМЕДІЯ СЕРЕДНЯ (англ. middle comedy) — у давньогрецькому театрі IV ст. до н. е. — перехідна форма від старої до нової комедії, орієнтована переважно на пародіювання класичних сюжетів. ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА

КОМЕДІЯ СЕРЙОЗНА (фр. comédie serieuse; англ. bourgeois tragedy — міщанська трагедія; нім. Bürgerliches Trauerspiel — сумна міщанська п’єса; ісп. comedia

seria). ► ДРАМА МІЩАНСЬКА, ТРАГЕДІЯ

КОМЕДІЯ СИТУАЦІЙ, КОМЕДІЯ ПОЛОЖЕНЬ (фр. comédie de situation; англ. si­ tuation comedy; нім. Situationskomödie; ісп. comedia de situaciones; пол. komedia sytuacyjna, komedia przypadkowa) — різновид комедії, якій властиві напружена

й стрімка дія, раптові повороти сюжету, плутанина, непорозуміння і несподівана кінцівка. Непередбачуваність подій відрізняє комедію ситуацій від комедії інтри-

ги, де випадкова, здавалося б, подія насправді є частиною чийогось плану («Близнюки» Менандра, «Комедія помилок» Шекспіра, «Шалений день, або Одруження Фігаро» Бомарше). ► КОМЕДІЯ ІНТРИГИ

КОМЕДІЯ СИЦИЛІЙСЬКА — у давньогрецькому театрі — літературна

попередниця­ давньоаттицької комедії, найвидатнішим представником якої був

Епіхарм (VI V ст. до н. е. ). Аристотель пише, що саме Епіхарм першим почав писати комічні п’єси із цілісною і завершеною дією. До нашого часу дійшли лише на-

зви і незначні фрагменти його творів, героями яких були Одіссей, Геракл, а сюжет

розгортався навколо їхніх хитрощів і витівок. Одна з особливостей сицилійської

комедії полягає у тому, що Епіхарм майже не використовував хор (через відсут-

292

КОМЕДІЯ СКЕТЧ

ність комосу античні філологи називали його п’єси не комедіями, а драмами). ►

ДРАМА САТИРІВ, комедія антична

КОМЕДІЯ СКЕТЧ (фр. sketch; англ. sketch; нім. Sketch; ісп. sketch — начерк, ескіз) — коротка одноактна родинно­ побутова­ комедія, інколи навіть гумористичний естрадний номер, побудований на гострих ситуаціях, близьких до водевільних і фарсових. Жанр народився у 1850 х рр. в Англії. Синоніми — комедія жарт, сценка,­ маленька комедія, водевіль тощо. Для скетчу характерні — обмежене

коло дійових осіб, динамічний сюжет, щаслива розв’язка. Наприклад, «Як він брехав її чоловіку» Б. Шоу, «Ведмідь» і «Пропозиція» А. П. Чехова (ці п’єси іноді неправомірно зараховують до водевілів, хоча в них немає обов’язкових для водевілю куплетів). Жанровий план скетчу близький до комедії положень.

КОМЕДІЯ СКЛАДНА, КОМЕДІЯ ЗМІШАНА (лат. comaediae implexa) — у теорії драми єзуїтського театру, за роз’ясненням автора анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648», це — така комедія, в якій мають місце переміни й упізнавання,

переміни від веселого до сумного і від сумного до веселого. Сам термін вживався ще у давньоримському театрі, де комедії поділялися на статичні і рухливі.

КОМЕДІЯ СЛІЗНА (фр. comédie larmoyante, comédie sentimentale; англ. melodra­ ma, tearful comedy, weeping comedy,­ sentimental comedy, melodrama,­ comedy of sen­ sibility; нім. Ruhrstück, Trauerspiel — сумна п’єса, weinerliches Lustspiel; ісп. comedia lacrimogena, comedia sentimental; італ. la commedia lacrimosa; пол. komedia łzawa, komedia serio) — у театрі XVIII ст. — родинна буржуазна драма (Дідро, Лессінг), повчальні і щемливі сюжети якої узяті з буденного життя буржуазії і спрямовані на те, щоб, демонструючи потворність пороку і привабливість чеснот, викликати сльози публіки. Термін комедія у назві жанру має умовний характер, позаяк жанрове визначення драма ще не з’явилося і комедією називалися будь які твори, в яких діяли особи незначні. Конфлікт у слізній комедії вирішується завдяки пробудженню в душі дворянина моральних чеснот. Герої комедії — добропорядні буржуа, зразкові батьки сімейств, вірні дружини. Слізна комедія — це, за висло-

вом Вольтера, вид буржуазної драми, що постала у Франції у 1740-х рр. і зобра-

жувала побут та звичаї третього стану у глибоко патетичних тонах. При цьому комічний елемент поступився сентиментальному, а розважальний — повчальному. Зразки жанру — «Остання хитрість кохання» (1696) англійського драматурга К. Сіббера, «Брехлива антипатія» (1733) і «Модний забобон» (1735) П’єра Клода

Нівель де Лашоссе, французького драматурга, «фундатора» жанру, п’єси Дені Ді-

дро. ► ДРАМА МІЩАНСЬКА, театр сентименталістичний

КОМЕДІЯ СОБАЧА — різновид зоодрами, поширений з кінця­ XVIII ст. («[у Хар-

кові 1840 х рр. — О. К.] балаганы со зверинцами, восковыми фигурами, вольти-

жерами, акробатами и другими фокусами приезжих артистов для детей и простолюдинов — марионетки, собачьи комедии, панорамы и проч.» — М. Черняєв).

► ДРАМА ЗООЛОГІЧНА

293

КОМЕДІЯ

КОМЕДІЯ соціальна — комедія, спрямована на критику соціальних умов («се самородок [Карпенко Карий],­ що утворив справжню драму і соціальну коме-

дію» — І.Франко).

КОМЕДІЯ ТЕМПЕРАМЕНТІВ (фр. comédie d’humours; англ. comedy of humours, сomedy of humours; ісп. comedia de humores) — в англійському театрі XVI ст. — ко-

медія, що постала на основі концепції про чотири темпераменти, які регулюють людську поведінку.

Перший зразок комедії темпераментів — «Кожен на свій лад» (1598) Бена Джонсона. Комедія темпераментів — весела, орієнтована на жартівливий сміх, вона розважає, але нікому не дошкуляє.

КОМЕДІЯ ТОГАТА (лат. cоmоеdіа tоgаtа, fabula togata, planipedia) — у давньо-

римському театрі — комедійний жанр, назва якого походить від слова «тога», позаяк учасники цих комедій виступали в тогах.

В одній з таких тогат — у тогаті Афранія «Пожежа», що була виставлена за правління Нерона, — на сцені спочатку спалювали будинок, а потім актори рятували майно, привласнюючи все, що вціліло.

Усупереч уявленню, що формула жанрів римського театру нам цілком зрозуміла, зіставлення джерел виявляє істотні суперечності. Так, Діомед писав: «Видів

тогат майже стільки ж, скільки й паліат: перший вид той, що називається претекстатою. В них зображуються подвиги полководців, громадські справи, римські царі і вожді. За величчю й чеснотами дійових осіб вони подібні до трагедії. Їх називають претекстатами тому, що в п’єсах такого роду зображуються лише діяння царів і полководців, які користуються претекстами. Другий вид тогат називається табернарії, тобто п’єси з життя крамарів: за низьким складом дійових осіб і за змістом вони схожі на комедії; в них виводять не посадовців або царів, а простих людей, і дія цих творів відбувається у приватних будинках <…> Третій вид латинських п’єс названо ателанами, від міста Атела, де їх уперше почали ви-

конувати. За своїм змістом і жартами вони подібні до грецької драми сатирів.

Четвертий вид — босонога комедія (planipedia), яка грецькою мовою називається мімом». Тогатами у Римі називали також жінок легкої поведінки (вони носили

тогу). ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА, ДРАМА САТИРІВ, МІМ, ПРЕТЕКСТАТА, ТАБЕРНАРІЯ

комедія фантастична (англ. fantastic comedy) — жанровий різновид комедії, поширений наприкінці ХІХ ст.; термін вживається стосовно нереалістичних

вистав із застосуванням найновіших досягнень техніки і машинерії, які й спонукають персонажів до дії; у практиці театру США — комічна екстраваганца, не-

правдоподібна і фарсова. В Україні ХІХ ст. у жанрі фантастичної комедії написано твори «Конотопська відьма» (Хвантастична коме­дія в 5 діях и 8 одмінах, з опові-

дання Г. Квітки, скомпонував Г. Ашкаренко, 1889). ► ЕКСТРАВАГАНЦА КОМЕДІЯ ФАРС, ФАРС, КЛУХТ, ШВАНК (лат., фр. farce, farsas — фарш, начиння;

дан. klucht; нім. Schwank, ісп. farsa; грец. φαρσοκωμωδία ­— фарсокомедія) — у теа-

294

КОМЕДІЯ ФАРС

трі XІІІ–XVІ cт. — сценки, якими начинялися містерії (перший відомий французький фарс «Хлопчик і сліпий», 1266–1282 рр.).

Так само, як мораліте і соті, фарси входять до репертуару театрів релігійних братств (міських об’єднань камер риторів, товариств і орденів блазнів). Причому «точне і жорстке розмежування жанрів мораліте і фарс, — писав О. Гвоздєв, —

здійснити важко. Морально алегоричні п’єси часто включають в число своїх дійових осіб комічних персонажів і охоче доручають блазням виконання серії уособлених гріхів і пороків. Приділяючи значне місце критиці громадських недоліків і будучи живою, театралізованою публіцистикою, котра виконувала роль газет і журналів нашого часу, ці п’єси непомітно переходять через сатиричне мо­ раліте до веселих сценок фарсу, в яких ті самі жарти висміюють громадські звичаї й порядки, і де комічні карикатури на сімейні звичаї складаються в захопливе

ігрове дійство». Відтак головними героями фарсу стають маски: лікар шахрай, лайлива дружина, вчений педант та інші, а сам жанр, оспівуючи циніків і шахраїв, насичується буфонадою.

Фарсові твори інколи спиралися на біблійні сюжети («Фарс про Авраама», «Фарс про Ісака», «Фарс про Різдво Христове»). Інколи ж навпаки — мав відверто

опозиційний у ставленні до церкви й держави характер. Приміром, за політичні натяки на короля потрапив за ґрати поет Анрі Бод (Baude), автор фарсу, що виконувався 1486 р., а 1515 р. за ґрати потрапили й виконавці фарсу.

У 1523 р. у Парижі виставлявся «Фарс про теологастрів» — глузлива переробка містерії, в якій хвора «мадам Віра» з’ясовувала, що папські декрети та проповіді не допомагають їй, натомість Святе Письмо швидко виліковує. Висміювання

відомих політичних осіб, висвітлення злободенних подій у небажаному вигляді призвело врешті до посилення гонінь на вистави клерків, ігри яких і закінчилися 1582 року.

На початку ХХ ст. головною дійовою особою фарсу, за дотепним спостережен-

ням одного критика, стає двоспальне ліжко. Саме до цієї стадії розвитку жанру

відносяться слова М. Акімова — «фарсом називають комедію, коли про неї хочуть погано сказати». На думку ж Гордона Крега, навпаки, «фарс — це сутність театру». Володимир Волькенштейн писав, що сфера фарсу — це «еротика і травлення», а Поль Клодель вважав, що «фарс — це загострений ліризм і героїчний вираз радості буття». Прогноз стосовно перспектив цього жанру в майбутньому

дав Бернард Шоу: «Якщо коли небудь глядачі, піднакопичивши інтелігентності, розберуться, чи насправді вони насолоджуються, комедії фарсу настане кінець».

В українському театрі термін активно вживається з другої половини ХІХ ст. —

здебільшого зі зневажливим відтінком («одноактівка “Помирились” [М. Кропивницького] може бути названа родителькою незліченних українських фарс із ка-

рикатурами селян, баб, писарів та жидів та з невідлучними реквізитами — гопаком і горілкою» — І. Франко).

295

КОМЕДІЯ ФІЛІЖАНКИ З БЛЮДЦЕМ

Українські словники кінця ХІХ — початку ХХ ст. пояснюють термін синонімами

жарт, викидка, вибрик, фігель, жартівлива лицедія. ► ІНТЕРМЕДІЯ, КОМЕДІЯ ГРУБА, КОМЕ-

ДІЯ МАВП’ЯЧА, КОМЕДІЯ НИЗЬКА, СОТІ, ФАРС, ФАСТНАХТШПІЛЬ, ФОЛЬКСШТУК

КОМЕДІЯ філіжанки З БЛЮДЦЕМ (англ. cup and saucer comedy) — в англійсь­ кому театрі— салонова комедія.

КОМЕДІЯ ХАРАКТЕРІВ (фр. comédie de caractere; англ. character comedy, нім. Charakterkomödie; ісп. comedia de caracter, пол. charakterowa komedia, komedia charakteru) — у театрі XVIII ст. — різновид комедії, який веде історію від комедії Менандра, Плавта і Теренція. Рушій конфлікту в комедії характерів — суперечність між перебільшено комічними і чітко окресленими характерами персонажів. У цілому комедія характерів відрізняється статичністю, адже запропонована нею галерея портретів не потребує інтриги або ж принаймні постійного руху.

Конфлікт комедії характерів зумовлений зіткненнями, упродовж яких розкриваються психологічні риси і моральні якості персонажів. Розквіт жанру припадає на період XVІІ–XVІІІ ст. («Приборкання норовливої» В. Шекспіра). ► КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ КОМЕДІЯ ЧИСТА — у концепції Ф. Шлегеля (1772–1829) — комедія, що має викликати у глядача «відчуття Діонісій як божественної радості». ► КОМЕДІЯ антична,

комедія ПРОСТА

КОМЕДІЯ ЧОРНА (фр. comédie noire; англ. black comedy, нім. schwarze Komödie; ісп. comedia negra) — сучасний термін, який застосовується у кількох значеннях: в історичному — до англійської песимістичної комедії кінця XVI ст., щаслива розв’язка якої має іронічний характер («Міра за міру», «Троїл і Крессіда» Шекспі-

ра, які інколи називають проблемними п’єсами); у ширшому значенні — стосовно комедії, матеріалом якої служать події, що зазвичай стають предметом трагедії

(сцени жорстокості, смерті тощо), однак зображуються в іронічному ключі. Інко-

ли поняття чорної комедії або чорного фарсу пов’язують з театром абсурду. ►

драма чорна, драма проблемна, комедія чорна, театр абсурду

КОМІК (від грец. komikos — комічний; нім. Komiker; англ. comic actor) — у давньогрецькому театрі — автор комедій і виконавець ролей у комедії. У французькому театрі XVI ст. — драматург, автор комедій. У XVIII ст. — амплуа актора, що виконує комедійні (комічні) ролі. В українській мові — у Пролозі п’єси Г. Кониського

«Воскресеніє мертвих» (1746) читаємо: «А коміков свойственна должность сице-

вая, Єже учить, в обществі нрави представляя». У російській мові у значенні ав­ тор комедії лексема відома з 1765 року. ► АВТОР, ДРАМАТУРГ

КОММОС (грец. κόμμος, kommos; від дієслова бити себе в груди, лямент) —

у давньогрецькому театрі — структурний елемент трагедії; спільний жалібний

спів, плач хору й акторів. ► архітектоніка п’єси і вистави, ТРАГЕДІЯ АНТИЧНА

КОМОС (грец. κώμος, komos) — у Стародавній Греції — назва ритуальної процесії, що була невід’ємною частиною Діонісій. Учасники комоса називалися комас­ тами. Вважається, що термін комедія походить від слова комос. ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА

296

КОМПАНІЯ ДОРОЖНЯ

КОМПАНІЯ ДОРОЖНЯ (англ. road company) — у США ­— група акторів, яка, маючи в репертуарі одну виставу з бродвейською зіркою, мандрує з нею дорогами

країни, зупиняючись у великих містах і здійснюючи показ спектаклю. ► театр пере-

сувний, театр мандрівний

КОМПАНІЯ РЕПЕРТУАРНА (англ. repertory company) — театр, який має репертуар, достатній для показу упродовж року. До таких компаній відносяться Royal Shakespeare Company in Stratford (Англія), Missouri Repertory Company (США) та ін.

КОМПЛІМЕНТ (фр. compliment) — у театрі середньовіччя — звернення акто-

ра до публіки з проханням вибачити за недоліки виконання, незручності під час перегляду вистави та ін. Зазвичай компліменти виголошувалися у пролозі або

епілозі вистави. ► ЕПІЛОГ, ПРОЛОГ

КОМПОЗИТОР (фр. compositeur, composeur) — у французькому театрі XVI ст. — автор, драматург. ► АВТОР

КОМПОЗИЦІЯ (англ. composition — від лат. compositio — складання) — побудова драматичного твору або вистави, певна система засобів організації дії.

Уперше питання композиції драматичного твору обговорював ще Аристотель (ІV ст. до н. е. ), а згодом Донат, варіації тез яких і було покладено в основу поетик класицизму і шкільного театру.

Італієць Франческо Робортелло (1516–1568) у праці «Тлумачення усього, що має відношення до комедії» писав: «До мистец­тва створення комедії має відношення вміння розмітити її дію між solutіo (розв’язкою) і connexіo (зав’язкою); зав’язкою називається все, що знаходиться від початку твору до місця, де у нагромадженні

подій відбувається перелом; <…> розв’язкою називається частина, що йде від початку цієї переміни до завершення фабули; <…> частини комедії, які згадує Донат: це пролог, експлікація (prothesіs), кульмінація (epіtasіs), кінцівка (catastrophе)».

«Стосовно складових частин комедії, — писав 1517 р. іспанець Бартоломео Торрес­ Нааро, — достатньо визначити дві: пролог (introito) та виклад змісту

(argumento)». З практикою Нааро пов’язується традиція зовнішньої конструкції вистави,­ показ якої здійснювався під час fiesta teatral — театрального­ свята.

В іспанському театрі XVI–XVIII ст. вистава зазвичай ма­ла таку конструкцію: ін­ троіто (лат. introitus — вступ, входження; ісп. introyto, introito) або лоа (ісп. loa —

хвала, комплімент) — початково — компліментарне звернення актора до публіки у формі монологу; у процесі розвитку лоа стали збільшуватися і перетворилися на лоа інтермедії, котрі включали пісні, танці і жартівливі сценки з великою кількістю виконавців і тривалістю понад десять хвилин; перша хорнада (jorna­ da — день) — перший день (акт); інтермедія (entreméses); друга хорнада; інтер­

медія або байле — інтермедія-танець (baile, baile entremésado); третя хорнада; завершення свята (La mojiganga з весільним бенкетом і танцями). Причому ін-

термедії не мали ніякого відношення до сюжету, що розкривався у хорнадах.

297

КОМПОЗИЦІЯ

Така конструкція характерна для комедії плаща та шпаги (comedia­ de capa y espada), комедії інтриги (comedia de enredo), чарівної­ комедії (comedia de magia),

сатиричної комедії (come­dia­ de fugurón) й агіографічної драми (comedia de santos)­ . До певної міри такий конструктивний принцип чергування драматичних та інтермедійних сцен можна порівняти з комедіями-балетами Мольєра і —

знезначною­ натяжкою — навіть з творами Аристофана (парабаза та ін.). Теофан Прокопович у «Поетиці» зазначав, що «актів у драмі мусить бути не біль-

ше й не менше п’яти: цього навчає як правило Горацій, так і приклад всіх старих трагіків і коміків. Сцен у акті може бути багато, але число їх не повинно переходити десяти, в трагедіях, навпаки, одна сцена може містити цілий акт, як це можна бачити у Сенеки; <…> більше трьох осіб в одній сцені не повинно розмовляти, хоча самих осіб може бути багацько… Перша дія містить у собі головний зміст

цілого — пролог чи protasіs; у другій розгортається подія (res іpsa fіerі іncіpіet) — epіstasіs; у третій виникають перепони та сум’яття — ця частина зветься catastasіs;

учетвертій відбувається приступ до розв’язання справи, це також відноситься до catastasіs’у; у п’ятій завершується вся дія — catastropha».

Найжорсткіше принципи композиції унормував німецький теоретик драми

Густав­ Фрайтаг, який у праці «Техніка драми» (1863) запропонував пірамідальну схему­ композиції, що передбачала такі елементи: вступ (експозиція), інколи

уформі прологу; момент збудження; посилення за допомогою моментів збу­ дження (зав’язка); розвиток дії (посилення, ускладнення, сходження); кульміна­ цію, найвищий пункт; спад дії, що переривається завдяки ретардації; момент останнього напруження і поворот до катастрофи; катастрофа (розв’язка).

М.Карр’єр у «Драматичній поезії» спростив схему Фрайтага і звів її до чотирьох елементів: вступ (експозиція); розвиток дії; перелом (перипетія) і спад.

У практиці сучасного театру основними елементами композиції драми вважаються події й епізоди, що залежно від їхнього місця у розвитку конфлікту мають

назви: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, спад дії, розв’язка, фінал.

Інколи в практиці театру розрізняють такі види композиції: зовнішню (авторська організація текстового матеріалу), внутрішню (основа змісту, композиція боротьби), режисерську (організація мовного матеріалу), просторову (сценографія) і часову (темп і ритм, хронометраж).

Інакше розв’язується питання композиції у східному театрі: так, у першому ві-

домому санскритському трактаті «Натьяшастра» (ІІ ст. до н. е. — VІІ ст. н. е., «Трактат про театральне мистецтво»),­ за вимогами якого драматична дія повинна складатися з п’яти мотивів (зерно, крапля, прапор, епізод і об’єкт), п’яти стадій

(початок зусилля, надія на досягнення, упевненість в успіху й обретіння плоду) і п’яти зв’язків (sandhi), що супроводжують мотиви: відкриття — mukha (protasis),

противідкриття — pratimukha (epitasis), зародок — garbha, поставка — avamarsa

або vimarsa і збирання — samhrti, nirvahana (catastrophe).

298

КОМПОЗИЦІЯ ЕПІЗОДНА

У японському театрі Ноо обов’язкові елементи композиції такі — дзьо (експозиція, найповільніша частина п’єси), ха (розробка — другий, третій і четвертий

дани) і кю (жвавий драматичний фінал). ► АРХІТЕКТОНІКА, ДЕЗИС, ЕКСПОЗИЦІЯ, ЕПІЗОД, ЕПІ-

ТАЗИС, КАТАСТАЗИС, КУЛЬМІНАЦІЯ, ЛІЗИС, ПОДІЯ, ПРОТАЗИС, РОЗВ’ЯЗКА

КОМПОЗИЦІЯ ЕПІЗОДНА — композиція драматичного твору або вистави, що ґрунтується на чергуванні ряду відносно самостійних епізодів. Принцип епізодної композиції дістав поширення у середньовічній містерії, драматургії ХХ ст. (Б. Брехт, Вс. Вишневський, К. Треньов, М. Погодін), сценічній практиці Е. Піскато-

ра, Б. Брехта та ін. ► АРХІТЕКТОНІКА, ДРАМА ЕПІЧНА, ЕПІЗОД, КОМПОЗИЦІЯ, ПОДІЯ

КОНВЕНЦІЯ ДРАМАТИЧНА, КОНВЕНЦІЯ СЦЕНІЧНА (англ. dramatic convention, stage convention, conventionalism) — традиційна умовність, канон, рутина, баналь-

ність. В Україні термін уживав І. Франко («драматична конвенціональність», «конвенціональна фальш»). ► ЖАНР, КАНОН

КОНДУКТОР (лат. conductor, conductoris — орендар, пiдприємець, театральний антрепренер — conductor histrionum; фр. conducteurs des secrets — керiвник

секретiв, творець див) — у Давньому Римі — орендатор, підприємець, театральний антрепренер (conductor histrionum); у середньовiчнiй Європi — постановник мiстерiї. Одного з таких conducteurs des secrets можна побачити серед перших вiдомих зображень режисера XVI ст. — на малюнку з рукопису швейцарського драматурга ХVI ст. Якова Руофа, що сам був постановником

власних драматичних творiв. Режисер мiстерiї призначав виконавцiв i вчив їх, iнколи впродовж тривалого часу. Так, вiдомо, що пiд час пiдготовки мiстерiї 1501 р. у мiстi Монсi було проведено сорок вiсiм репетицiй. Керiвник гри пiд час дiї залишався на майданчику, ходив серед персонажiв у довгiй мантiї i у ви-

сокому капелюсi; в однiй руцi у нього була книжка, в iншiй — указка. За режисерськими примiрниками (consuetas), якi мiстили початковi й фiнальнi реплiки усiх виконавцiв iз режисерськими ремарками, режисер визначав порядок виходiв­ персонажiв, виконував функцiю суфлера, а палицею указкою торкався тих акторiв, якi мусять вступати в дiю. Оскiльки однiй особi неможливо бу­

ло здiйснити режисуру складного масового видовища, обов’язки керiвника

розподiлялися­ мiж кiлькома особами. Так, угода мiж виконавцями мiстерiї у Валансьєнi (1547) розподiляє органiзацiйну­ роботу мiж тринадцятьма супер­ iнтендантами­. Один брав на себе вiдповiдальнiсть­ за трибуни для глядачiв i обладнання площi для гри, iншому до­ручалася органiзацiя дiї, тобто робота з ви-

конавцями, третьому — музична частина, трюки тощо, четвертому — обробка

тексту, переписування i розподiл ролей. Далi — органiзацiя частування гостей i влаштування бенкетiв, збереження порядку в мiстi у днi показу мiстерiй, охоро-

на декорацiй, що залишалися на площi на нiч та ін. (так, міська влада міста Монса

заборонила вхід на площу, де відбувалася містерія, дітям до 12 років без супро-

воду дорослих, старим немічним людям і вагітним жінкам, а також встановила

299

КОНСТРУКТИВІЗМ

нічну варту для охорони декорацій і призначила охорону для чергування при міській раді; до дев’ятої години ранку нікого не пропускали на площу і тільки

з появою збирачів, що стягували платню з глядачів, вхід відкривали). ► МІСТЕРІЯ

РЕЛІГІЙНА СЕРЕДНЬОВІЧНА, РЕЖИСЕР

КОНСТРУКТИВІЗМ (англ. constructivism, konstructivism; від лат. constructio —

побудова, фр. constructivisme, англ. constructivism) — у театральному мистецтві 1920 х рр. — авангардова концепція сценічного оформлення вистави, що спирається на принцип функціональності і використання різноманітних елементів

виробничого процесу.

Конструктивізмові притаманні геометризм і лаконічність форми, відмова від зображальності і, за словами О. Гвоздєва, перетворення художника на конструктора. Один з теоретиків конструктивізму, Б. Арватов, писав: «Пролетариат <…> призван создать новое искусство, — искусство реальной жизни, искус-

ство, по преимуществу, не отражающее, а организующее. На театре эта формула расшифровывается так: 1) надо режиссера превратить в церемониймейстера труда и быта, 2) надо актера, т. е. спеца по эстетическому действию, превратить в квалифицированного человека <…> Грядущий пролетарский театр станет трибуной творческих форм реальной действительности; он будет строить образы быта и модели людей; он превратится в сплошную лабораторию новой общественности, а материалом его станет любое отправление социальных функций».

Конструктивістське оформлення використовує різноманітні платформи та інші технічні пристосування, за допомогою яких не намагається створити ілюзію життя, а навпаки — прагне оголити структуру світу та його функціональні зв’язки­.

Основні принципи конструктивізму — єдина установка (тобто установка,

що не змінюється впродовж усієї вистави) і функціональна сценографія. Вважається, що вперше принципи конструктивізму в російському театрі реалізували брати Стенберги у виставі Вс. Мейєрхольда «Beликoдyшный poгoнocец» (1922).

Лесь Курбас вважав, що «конструктивізм, оскільки він чисто інтелектуального порядку і походження, — остання непотрібна фаза ученості в мистецтві­…»

КОНТАМІНАЦІЯ (лат. contaminatio — змішування) — у давньоримському теа-

трі — практика переробки старих п’єс шляхом поєднання кількох раніше написаних п’єс (зазвичай грецьких авторів). ► РЕТРАКТАЦІЯ

КОНТракція, протидія (пол. kontrakcja) — дія персонажа або групи персонажів, що суперечить основній дії п’єси і вистави, створює перепони, затримує

досягнення мети і може призвести до катастрофи. ► дія контрнаскрізна

КОНТРАМАРКА (італ. contramarca, фр. contre marque — додатковий знак) —

талон, перепустка, записка, що видається адміністрацією театру на право без-

коштовного відвідання вистави. В англійському театрі XVIII ст. кількість контра­­ марок, які видавалися акторам власником театру, визначалася у контракті. Так,

у відомості театру «Lincoln’s­ inn Fields» від 24 жовтня 1726 р. зафіксовано 58 кон­

300