Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ з

канцлер юстиції. Згідно з основним законом, громадянство в республіці формується за принципом крові, тобто якщо один із батьків є громадянином Естонії — дитина також набуває естонське громадянство.

У вересні 1992 р. в республіці були проведені парла­ ментські вибори. Більшість мандатів у Державних зборах вибороли націонал-радикали, а народофронтівці здобули лише 15 % депутатських місць. Новим президентом Естонії парламент республіки обрав екс-міністра закордонних справ, письменника Л.Меррі, який залишався на цій посаді до вересня 2002 р. Уряд країни сформував учений-історик М. Лаар. Ще одним атрибутом естонської державності стали регулярні збройні сили, які налічували 3 тис. чоловік.

Зусилля естонського уряду були спрямовані на послідовну фінансову стабілізацію і структурну перебудову економіки. Широкомасштабна приватизація державної власності прово­ дилася на конкурсній основі, переважно за картковою систе­ мою. Облігації “народного капіталу”, чи “жовті картки”, видавалися усім естонським громадянам залежно від стажу роботи на території республіки. Власниками приватизованих підприємств стали не лише естонські громадяни, а й іно­ земці, котрі зобов’язувалися здійснювати наступне інвесту­ вання у виробництво, зберегти кількість робочих місць та реалізовувати програми охорони довкілля. Це робило процес роздержавлення безболісним у соціальному плані. Частина власності поверталася тим, хто нею володів до 1940 р. Мали місце й серйозні порушення, що були оприлюднені під час зміни уряду в 1995 р. У середині 90-х років в Естонії були приватизовані найбільші монополісти: Талліннський порт, залізниці, пошта, підприємства зв’язку, енергетична система та ін.

Роздержавлення основних галузей економіки, фінансова підтримка Європейського банку реконструкції й розвитку та жорсткі заходи державного регулювання дали змогу Естонії раніше від інших країн Балтії вийти з економічної кризи. У 1993 р. інфляція становила 89 %, у 1996 р. — 14,8 %, а в 1997 р. — 12 %. З 1994 р. розпочалося стале зростання ес­ тонської економіки: приріст ВВП цього року становив 4,7 %, 1995 р. — 5 %, 1997 р. — 11 %, 1998 р. — 4,5 %. Відбулися структурні зміни в напрямі зменшення частки сільського

70

Країни Балтії

господарства (з 19 до 6,4 %) й промисловості (з 38 до 24 %) у виробництві ВВП і поступового збільшення сфери послуг за рахунок розвитку туризму, транспорту та фінансових по­ слуг. Замість машинобудування, металообробки й елек­ троніки, провідну роль в естонській промисловості почали відігравати переробка сільгосппродукції, сланцевидобувна, хімічна й деревообробна промисловість.

Естонія домоглася найбільших успіхів серед пострадянсь­ ких країн щодо залучення зарубіжних інвесторів, найбільши­ ми з яких були Фінляндія, Швеція, США й Росія. За десять років незалежності іноземні інвестори вклали в її економіку понад 3,5 млрд доларів. Важливо й те, що більшу частину прибутків іноземні підприємці залишали в Естонії, вкладаю­ чи їх в оновлення й розвиток технологій. Тож за ступенем відкритості економіка Естонії посідача наприкінці 2002 р. четверте місце у світі. Водночас естонські національні компанії знаходили на Заході стабільні ринки збуту, а тому виникла проблема відпливу капіталів з країни.

У 2002 р. індекс економічного розвитку Естонії, згідно оцінок експертів ООН, був найвищим серед країн Балтії, що дало можливість республіці вперше увійти до списку 53 високорозвинених країн світу. За рівнем ВВП (13 млрд дол.) республіка випередила своїх балтійських сусідів. Водночас високим залишався і рівень безробіття — 12,5 %. 25 % естонського населення користувалися інтернетом, що, за ви­ нятком Словенії, значно більше, аніж в інших постсоціалістичних країнах і навіть деяких державах Євросоюзу.

Одним із чинників економічного піднесення Естонії є політична стабільність, що базується на традиціях часів пер­ шої Естонської Республіки та досвіді правових інститутів західноєвропейських країн. Зокрема, основний закон визна­ чає жорсткі рамки прийняття бюджету, дотримуючись яких парламент не має права ухвалити дефіцитний бюджет. Утім, серйозною внутрішньополітичною проблемою залишається відсутність статусу громадянства у значної частини російсько­ мовного населення.

Помітну роль у житті країни відіграють найбільші політичні партії: Демократичне об’єднання Ваба Есті (Вільна Естонія), Соціал-демократична партія, Селянська партія, Естонський земельний союз, Естонська народна

71

Суспільно-політичний розвиток у 1990-х роках

Верховна Рада БРСР 27 липня 1990 р. ухва­ лила Декларацію про державний суверенітет

БРСР, а 25 серпня 1991 р. їй був наданий статус консти­ туційного закону. 19 вересня 1991 р. БРСР перейменовано на Республіку Білорусь. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада РБ ратифікувала Біловезьку угоду Б. Єльцина, JI. Кравчука й

С.Шушкевича, у якій наголошувалося, що “Союз PCP як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність при­ пиняє своє існування”. У зв’язку з цим вищий законодавчий орган республіки спеціальною постановою денонсував до­ говір 1922 р. про утворення СРСР. Республіка стала на рейки незалежного розвитку. Голова Верховної Ради С. Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію.

Економічні труднощі перехідного періоду значною мірою підірвали антиринкові настрої, на тлі яких улітку 1994 р. в республіці відбулися перші президентські вибори. За вищу державну посаду змагалися шість кандидатів, у тому числі

С.Шушкевич, лідер Білоруського народного фронту (БНФ) 3. Позняк, незмінний, ще радянського загартування, голова Ради міністрів В. Кебич та 42-річний депутат парламенту Олександр Лукашенко, відомий як “безстрашний борець із мафією”. У другому турі виборів переміг О. Лукашенко, за якого проголосувало понад 80 % виборців, підтриманий Москвою В. Кебич зібрав лише 14 % голосів.

Присягнувши правити демократично й відповідно до кон­ ституції, гарантом якої він став, О. Лукашенко пообіцяв білоруському народові: “Диктатури не буде”. Водночас новий

73

РОЗДІЛ 4

глава держави публічно заявив, що в розумінні державного уп­ равління у нього багато спільного з нацистським фюрером, і відразу ж почав вносити в законодавство уточнення, пов’язані з ідеями “сильної влади”. Політичний режим Білорусі від са­ мого початку президентства О. Лукашенка став авторитарним. За його вказівкою парламент схвалив пропозицію щодо при­ значення глав регіонів президентом країни замість їх обрання. Потім прихильник радянського ладу Лукашенко скоротив кількість рад, а невдовзі — кількість депутатів у тих радах, що залишились. Зрештою, президент вирішив, що парламент йо­ му зовсім не потрібен, і Верховна Рада півроку не збиралась: віддана президентові частина депутатів систематично зривала кворум. А тих, що залишилися голодувати прямо в залі парла­ менту, загін військ спеціального призначення побив кийками й порозкидав по нічній столиці. Водночас було значно обме­ жено повноваження уряду.

У квітні—травні 1995 р. в Білорусі пройшли у два тури перші з часу проголошення незалежності республіки вибори до парламенту. Більшість місць у ньому отримали комуністи й аграрії. Водночас 14 квітня відбувся референдум, згоду на який О. Лукашенко буквально вирвав у Верховної Ради. Пе­ реважна більшість із тих, хто брав участь у голосуванні (65 % виборців), висловилась за надання російській мові рівного статусу з білоруською, за відновлення попередньої радянської символіки, за економічну інтеграцію з Росією й наділення президента правом дострокового припинення повноважень Верховної Ради у разі систематичного чи грубого порушення нею положень конституції. Останній пункт мав консультатив­ ний характер і не мав прямої дії.

Розцінивши наслідки референдуму як “схвалення” свого курсу, білоруський президент, якого не задовольняв парла­ ментський контроль за діяльністю глави держави, судовою владою та силовими відомствами, ініціював зміну статей кон­ ституції 1994 р. щодо обмеження повноважень представниць­ кої влади. Своєю чергою, кілька десятків парламентарів спробували розпочати процедуру імпічменту О. Лукашенка. Парламентський і президентський варіанти нової редакції Основного закону було винесено на республіканський рефе­ рендум 24 листопада 1996 р., що призвело до загострення конституційного конфлікту. Бунтівну Верховну Раду підтри­

74

Республіка Білорусь

мав опозиційний БНФ, який організував багатотисячні мітинги й акції протесту в столиці під антипрезидентськими й антиросійськими лозунгами. Зрештою, у ході голосування переважна більшість його учасників (понад 70 %), особливо в провінції, висловилася за підтримку президентського варіан­ ту Основного закону. Хоча Захід відмовився визнати легітимність результатів білоруського референдуму, опозиція вияви­ лась не готовою до продовження боротьби.

Так О. Лукашенко нав’язав Білорусі власну редакцію конституції, яка суттєво підвищувала роль і функції глави держави. Президент наділявся повноваженнями самостійно проводити референдуми, призначати чергові та позачергові вибори до парламенту й т. ін. Відчувши достатню силу, біло­ руський президент зробив кілька ефектних політичних кроків: оголосив про підвищення пенсій і мінімальних зар­ плат. Нарешті, на третій день після референдуму з території країни були достроково вивезені останні російські стра­ тегічні ракети, здатні нести ядерні боєголовки. На цьому тлі замість розігнаної Верховної Ради сформовано нижню пала­ ту Національних зборів — Палату представників. До її скла­ ду не ввійшли колишній спікер парламенту С. Шарецький та інші відомі політики від опозиції, які не визнали результатів референдуму й відмовились працювати в новому законодав­ чому органі. До верхньої палати — Ради республіки — увійшли представники кожної з областей і міста Мінська, а також вісім осіб, призначених безпосередньо президентом.

Узурпувавши державну владу й фактично підпорядкував­ ши собі парламент, суди та наділені широкими повноважен­ нями каральні органи (МВС і КДБ), О. Лукашенко значно обмежив права та свободи громадян. Нормою суспільного життя в Білорусі стало обмеження свободи слова. Телета радіокомпанії висвітлювали виключно позицію й діяльність президента Лукашенка, водночас поливаючи брудом його опонентів. Останні мали можливість звертатися до населен­ ня на шпальтах власних напівпідпільних газет, кількість яких дедалі зменшувалась. Адміністрація президента запро­ вадила політичну цензуру не лише державних, а й приватних ЗМІ, безпосередньо втручалась у роботу журналістів. Неба­ жані видання постійно закривалися, тому справді незалежні білоруські газети зазвичай видавались за кордоном.

75

РОЗДІЛ 4

Офіційний Мінськ здійснював політику денаціоналізації білорусів, виховував їх у дусі меншовартості стосовно росіян, панслов’янства й ворожості до євроатлантичної цивілізації. Сили, що виступали за незалежність Білорусі, її тісну культур­ ну та політичну інтеграцію до розвиненого світу, переслідува­ лися. Тих, кого не вдавалося змусити замовкнути методами стеження та залякування, просто “втрачали”. Так пропали безвісти екс-міністр внутрішніх справ Ю. Захаренко, генсек Вищого господарського суду Білорусі В. Гончар, бізнесмен А. Красовський. Багато хто опинився за гратами: перебували у в’язниці колишній прем’єр М. Чигир, колишній міністр сільського господарства В. Леонов та інші діячі. Тож політич­ на система Республіки Білорусь набула рис, притаманних (з незначними варіаціями) колишнім та сучасним тоталітарним режимам.

Нестабільність і нерівномірність соціально-економічного розвитку

а початку 90-х років Білорусь мала сприят­

Нливі стартові умови для розвитку в авто­

номному житті й переходу до ринку: високоліквідні маши­ нобудівні підприємства, що випускали автомобілі, трактори та іншу продукцію, текстильну й харчову промисловість, розвинуте сільське господарство. Проте керівництво рес­ публіки, не маючи чіткого уявлення про шляхи й методи трансформації національної економіки, не використало ці фактори. До середини 90-х років в економіці країни відбу­ вався глибокий спад: зменшувався обсяг виробництва ВВП, рівень внутрішніх інвестицій, зростала кількість збиткових підприємств в усіх сферах народного господарства, знижу­ вався рівень виробництва у промисловості й аграрному сек­ торі, скорочувались бюджетні асигнування. На промислових підприємствах широко практикувався неповний робочий тиждень й адміністративні відпустки, зростало безробіття. Встановлення контролю над зовнішньоекономічними зв’яз­ ками супроводжувалось різким зниженням обсягів експорту та імпорту, відбувався розпад традиційних виробничо-техно­

76

Республіка Білорусь

логічних зв’язків, зростали ціни на сировину та енергоносії, посилювалася інфляція, щорічні темпи якої трималися на рівні 20—30 %. Ситуацію в економіці ускладнювали великі витрати на соціальні потреби, в тому числі на чорнобильсь­ ку програму та виконання зобов’язань щодо скорочення звичайних озброєнь. Прагнучи вирішити одне з найбо­ лючіших соціальних питань (за оцінками експертів 40 % населення потребували житла), уряд виділяв великі кредити на житлове будівництво.

Економічні реформи в Білорусі розпочалися лише в 1993 р., причому повільнішими темпами, аніж у сусідніх країнах. У січні 1993 р. було прийнято закон “Про роздер­ жавлення і приватизацію державної власності”, відповідно до якого близько 60 % основних фондів державних підпри­ ємств, у першу чергу легкої, харчової, деревообробної галу­ зей, будівництва і сфери обслуговування, до 2000 р. мали перейти в недержавний фонд власності. Підприємства військово-промислового комплексу, обробки дорогоцінних металів, виробництва етилового спирту та деякі інші прива­ тизації не підлягали. У квітні 1994 р. розпочато реалізацію програми ваучерної приватизації.

Зобранням у липні 1994 р. президентом республіки

О.Лукашенка, який не мав достатнього управлінського досвіду й чіткого бачення економічних перспектив, реалізацію ринкових реформ було майже згорнуто. О. Лукашенко знач­ но обмежив функції уряду в проведенні самостійної еко­ номічної політики. Ринкові програми всіляко гальмувалися, водночас антиринкові акції здійснювалися без погодження з прем’єром. Прем’єр М. Чигир, відомий на Заході як при­ хильник ринкових перетворень, залишався чи не єдиним, хто міг хоч якоюсь мірою забезпечити виконання рес­ публікою взятих на себе економічних зобов’язань і стабілізу­ вати господарську ситуацію в країні. Зусиллями уряду було впроваджено антикризову програму, яка порівняно успішно здійснювалася до серпня 1995 р. Вдалося створити переду­ мови для участі іноземних інвесторів у приватизації об’єктів державної власності. Проте інтерес до білоруських підпри­ ємств (в основному паливно-енергетичного комплексу та хімічної промисловості) виявили переважно російські інвес­ тори. Наприкінці 1994 р. прийнято закон про власність на

77

РОЗДІЛ 4

землю, який закріпив дві форми власності — державну і при­ ватну. Приватному секторові виділялося від 10 до 14 % земельних угідь, на які мали право лише громадяни рес­ публіки. Іноземним інвесторам земля могла надаватися лише в оренду терміном до 99 років. Закон також передбачав вихід селян за власним бажанням із колективних госпо­ дарств й отримання ними відповідного земельного наділу, який вони могли дарувати, передавати у спадщину, але не продавати.

Водночас у 1994 р. було запроваджено контроль над рес­ публіканськими фінансовими установами й політику обме­ ження зростання курсу долара США. Ринок цінних паперів також контролювався державою. Жорстка політика Націо­ нального банку Білорусі стимулювала процес концентрації банківських капіталів, започаткований у другій половині 1995 р. після серії банкрутств комерційних банків. Шляхом обмеження грошової маси, зниження споживацького попиту й підтримки фінансового курсу білоруського рубля (“зайчи­ ка”) вдалося приборкати інфляцію, яка у грудні 1995 р. стано­ вила 4 %. Середня заробітна плата в першій половині 1996 р. зросла до 80 доларів. Досягнута економічна стабілізація й ак­ тивна політична діяльність М. Чигиря, який міг перехопити в О. Лукашенка лаври реформатора, викликали невдоволен­ ня білоруського президента. Почалися переслідування при­ хильників прем’єра, членів його родини і його самого, хоча формально М. Чигир залишався у кріслі глави уряду до лис­ топада 1996 р.

У 1996 р. після розгону Верховної Ради, насадження звер­ ху нової редакції конституції, відставки прем’єра-ринковика процес реформування білоруської економіки остаточно зай­ шов у глухий кут. У квітні того ж року указом президента бу­ ла націоналізована Мінська міжбанківська валютна біржа, реорганізована у державну установу. Це рішення викликало паніку в ділових колах, оскільки 90 % акцій біржі належали комерційним банкам. Наступні президентські укази стосува­ лись державного контролю над банківською та іншими сфе­ рами фінансової діяльності, впорядкування валютного регу­ лювання на території республіки. Урядова програма “Основні напрями соціально-економічного розвитку на період до 2000 р.” визначала як пріоритетні житлове будівництво,

78

Республіка Білорусь

випуск продовольчих товарів і нарощування експортних виробництв. Утім, ця програма зазнала краху. Продукція білоруських підприємств на світовому ринку виявилась не­ конкурентоспроможною. З великими труднощами вдалося продати партії білоруських тракторів, верстатів та автомобілів “МАЗ” Пакистану, Індії та Канаді за ціною, що на 20—30 % була нижчою їх собівартості. З полиць продуктових крамниць і магазинів зникли хліб, цукор, сіль, мило, молоко, м’ясо й інші продукти та товари першої необхідності. Вводилися карткова система й норми продажу в одні руки.

Волюнтаризм, силові методи керівництва народним гос­ подарством, штучне стримування цін і курсу іноземних ва­ лют призвели до обвалу національної економіки. Отримав­ ши у спадщину від колишнього керівництва золотовалютний ресурс у 200 млн доларів, режим Лукашенка довів його восе­ ни 1996 р. до стану, який економісти визначали цифрою “мінус 40 млн”. Наприкінці цього року один американський долар на “чорному ринку” коштував 250 тис. білоруських рублів.

Намагаючись виправити економічну ситуацію, Лукашен­ ко розкрив обійми Росії, побудувавши в республіці державу, що дотувалась Москвою в середньому на мільярд доларів щорічно. У цю суму входять борги Білорусі за газ і нафту, що періодично списуються, приховані дотації у вигляді наднизь­ ких цін на енергоносії, доходи Білорусі від контрабанди в Росію горілки, спирту та зарубіжних товарів із третіх країн. Підписанням у квітні 1994 р. офіційного договору про об’єднання грошових систем двох країн розпочався процес російсько-білоруської економічної інтеграції: були скасовані митні торговельні збори, відмінено плату за транзит російських вантажів через територію Білорусі, Росія отрима­ ла в безплатну оренду білоруські стратегічні військові об’єкти. У січні 1995 р. країни уклали угоду про єдиний мит­ ний союз, що дало можливість у двосторонніх відносинах відмінити податки, різні збори, кількісні обмеження тощо. Проте створення “єдиного митного простору” гальмується. Замість передбачених угодами білоруських товарів, через прозорі кордони в Росію йдуть без усяких мит товари західні, що завдає російській скарбниці великих збитків. Між іншим, розрахунки з Росією за енергоносії здійснювалися барте­

79