Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ з

рух “Інтерфронт”, що виступав за збереження соціалістич­ ного ладу й Радянського Союзу. Усі новостворені організації були різнонаціональними за своїм складом.

4 травня 1990 р. Верховна Рада Латвії ухвалила “Декла­ рацію про відновлення незалежності Латвійської Рес­ публіки”. Головою Верховної Ради Латвії і лідером країни став колишній секретар ЦК ЛКП А. Горбунов. Уряд рес­ публіки очолив учений-математик І. Годманіс. Економічна програма народофронтівського уряду відкрила Латвії шлях до свободи підприємництва, денаціоналізації, реформування форм власності.

Парламентові й уряду, діяльність яких спрямовувалась на зміцнення підвалин суверенної держави, навесні—влітку 1990 р. протистояла антиурядова коаліція. До її складу входи­ ли Інтерфронт, Об’єднана рада трудових колективів, Ком­ партія Латвії на платформі КПРС, що через парткоми кон­ тролювала великі підприємства Риги, Даугавпілса, Єлгави, а також армія й загін міліції особливого призначення (ЗМОП). 15 травня 1990 р. група офіцерів загону намагалася захопити будинок Верховної Ради в Ризі, але була розігнана рес­ публіканською міліцією. За дивним збігом, того ж дня пред­ ставники офіцерства інших частин Прибалтійського військо­ вого округу штурмували будинок Верховної Ради Естонії. А 14 січня 1991 р., після подій біля Вільнюського телецентру, загін міліції особливого призначення зробив невдалу спробу захопити Будинок радіо в Ризі. З березня 1991 р. в Латвії відбувся всенародний референдум, переважна більшість учас­ ників якого висловилася за вихід республіки зі складу СРСР.

У дні серпневого путчу 1991 р. в Москві підрозділи Ра­ дянської армії та спецзагони міліції черговий раз стали ор­ ганізаторами безчинств і свавілля на вулицях латвійської столиці. Ці події спричинили прийняття Верховною Радою Латвії 21 серпня 1991 р. Закону про державний статус, яким Латвія проголошувалася незалежною демократичною рес­ публікою. Наступного дня незалежність Латвії визнали Ес­ тонія й Литва, 24 серпня — Росія, Данія, Фінляндія, 26 — Україна, 27 — ФРН, 2 вересня — США.

60

Країни Балтії

Економічні перетворення

ісля проголошення незалежності Латвія Ппережила більш глибоку економічну кри­ зу, аніж сусідня Естонія. Перехід до ринкової економіки роз­

почався в 1991 р. лібералізацією цін, яка продовжувалась і протягом наступного року. Посиленню фінансової дис­ ципліни сприяло запровадження навесні 1992 р. латвійсько­ го рубля, який у червні 1993 р. було замінено національною валютою — латом. Це дало можливість знизити рівень інфляції з 950 % у 1992 р. до 35 % у 1993 р. Проте успіхи антиінфляційної політики не були доповнені позитивними зрушеннями у сфері виробництва. Згортання економічних зв’язків з Росією та іншими колишніми радянськими рес­ публіками й різке подорожчання традиційного імпорту (си­ ровина, паливо) призвели до обвального спаду виробництва: у 1992 р. виробництво промислової продукції скоротилося на 35 %, наступного року ще на 38 %. Це спричинило розвал державного сектора економіки, який раніше працював як на союзний комплекс, так і на внутрішній ринок (легка та хар­ чова промисловість).

Розпочата восени 1993 р. приватизація проводилася повільними темпами, а кількість зайнятих на приватизованих підприємствах різко скорочувалась. Відповідно до закону “Про придбання землі у приватну власність” започатковано передачу землі сільським господарям. У республіці різко зросло безробіття, у 1996 р. його рівень становив 7,1 % працездатного населення (заданими профспілок 18 %). Було ліквідовано значну частину соціальних гарантій по лінії освіти та охорони здоров’я, скасовано державні дотації на комунальні послуги й житло. Конфліктну ситуацію в сус­ пільстві посилювало повернення колишнім власникам — ла­ тишам — майна, шо належало їм до 1940 р.

Ринкові перетворення в Латвії були підтримані Заходом.

У листопаді 1992 р. Євросоюз виділив країнам Балтії позики,

ав ході візиту американського президента Б. Клінтона до Риги (1994) було оголошено про заснування БалтійськоАмериканського фонду підприємництва для сприяння роз­ виткові приватного сектора.

61

РОЗДІЛ з

Прискоренню економічних перетворень у Латвії сприяла нова програма реформ, розроблена коаліційним урядом пра­ вих сил після фінансової кризи 1995 р. На озброєння було взя­ то програму партії “Саймнієкс” (’’Господар”), суть якої — домогтися розвитку сільського господарства шляхом його екс­ портної орієнтації й різкого скорочення промислового вироб­ ництва. Однак ця програма була реалізована лише частково. Майже всі промислові підприємства (заводи ВЕФ, “Радіотехніка”, вагонобудівний, напівпровідників та ін.) були ліквідовані. Це здавалося націонал-патріотам справою корис­ ною, оскільки мало спричинити еміграцію за межі країни нелатвійського населення, що працювало на цих підприємствах. Проте й аграрний сектор, не витримавши конкуренції на рин­ ках Заходу, опинився у глибокій кризі. Його частка у ВВП зменшилася з 22 % у 1991 р. до 8 % у 1997 р. Більш як удвічі скоротилися посівні площі, значно знизилася продуктивність праці. У саму Латвію 68 % продовольства для населення над­ ходило із Західної Європи.

Протягом 90-х років в економіці країни відбулося помітне зростання питомої ваги сфери послуг. Транспортні перевезення, транзит російської нафти й нафтопродуктів че­ рез латвійські порти Ригу і Вентспілс, розвиток обробної промисловості, швидке збільшення обсягів фінансових по­ слуг, що зумовлювалося прагненням національних лідерів перетворити Латвію на “Балтійську Швейцарію”, стали чи не єдиним каталізатором економічного відродження країни. Спостерігався приплив у латвійську економіку західних інвес­ тицій. Найбільші інвестиції в латвійську економіку здійснювали Данія, Велика Британія, Німеччина, Швеція та США. Основна частина коштів вкладалася в підприємства транспорту і зв’язку, харчову й деревообробну промис­ ловість. Найбільше значення у сфері зовнішньої торгівлі для республіки відігравали ринки ЄС, куди йшла майже полови­ на латвійського експорту й імпорту.

Зрештою, за перші десять років незалежності в латвійській економіці відбулися серйозні структурні зміни: частка харчо­ вої промисловості у формуванні ВВП зросла з 26 до 34 %, деревообробної — з 2 до 19 %, тоді як металообробка, маши­ нобудування скоротилися з 28 до 12 %. Водночас частка приватного сектора в сільськогосподарському виробництві

62

Країни Балтії

зросла з 28 до 77 %. Однією з найсерйозніших національних проблем кінця 90-х років залишалася бідність. У республіці було чимало людей, в основному на селі, доходи яких стано­ вили менше одного долара на день, тоді як офіційний про­ житковий мінімум передбачав щоденний доход у 4,8 долара. Індекс безробіття у країні в 2002 р. становив 8 %. Цього року Латвія вперше увійшла до списку 53 високорозвинених країн світу, діставши у звіті ООН “Зміцнення демократії у роз’єднаному світі” індекс розвитку 0,8. Розмір ВВП держа­ ви у 2002 р. становив 17 млрд доларів.

На шляху до західної демократії

Т'радиції, що збереглися в Латвії з часів неза­ лежності першої половини XX ст., дали змо­ гу латвійському народові досить швидко відновити цивілізо­

вані норми існування. Основним законом стала конституція Латвійської Республіки, прийнята 15 лютого 1992 р. і допов­ нена кількома поправками у 1993 і 1994 рр. Від сучасних кон­ ституцій вона відрізняється стислістю і лаконічністю, у ній відсутній розділ, присвячений громадянським правам і сво­ бодам. Вищим законодавчим органом країни є Сейм, що складається із 100 народних представників. Президент рес­ публіки обирається сеймом на три роки і не може обіймати цю посаду більше двох термінів поспіль. Президент призна­ чає главу Кабінету міністрів, якому доручає формувати склад уряду. Загалом правова система й суспільно-політичні інсти­ туції республіки були наближені до західноєвропейських стандартів. Символом здобутої незалежності й суверенітету республіки стали регулярні латвійські збройні сили, які в 1995 р. складалися із трьох батальйонів (3 тисячі чоловік) і морського флоту (250 чоловік). Повітряні сили мали кілька навчальних і транспортних літаків.

Важливим кроком на шляху повернення Латвії до Євро­ пи й гармонізації міжнаціональної ситуації в республіці мав стати Закон про вільний розвиток національних і етнічних груп та їх право на культурну автономію (1995). Проте цей закон не виконувався, а зусиллями націонал-радикалів у

63

РОЗДІЛ з

країні культивувалась міжнаціональна нетерпимість. Із 40 партій і рухів абсолютною більшістю прокламувались етнічні цілі й латиська Латвія. Наслідком такої ситуації стало при­ пинення діалогу між народом і владою, латишами і нелатишами, громадянами і апатридами (від грецького — лю­ ди, позбавлені батьківщини), між Латвійською Республікою

іРосійською Федерацією.

У1994 р. президентом Латвії вдруге став Г. Ульманіс, зусиллями якого вдалося на деякий час нормалізувати відно­ сини зі східним сусідом. У ході переговорного процесу Москва навіть вибачилася перед Ригою за сталінські часи й було досягнуто домовленості про виведення з країни російських військ до 31 травня 1994 р., за винятком РЛС у Скрунді.

Економічні труднощі перехідного періоду вивели в ході парламентських виборів 1995 р. на політичну авансцену Латвії націонал-радикальну партію “За Батьківщину і волю”.

Ця партія разом із центристськими партіями “Шлях Латвії” і “Господар” сформувала коаліційний уряд, який очолив один із лідерів правих Г. Крастс. Вихід з економічних труд­ нощів та політичного протистояння з російськомовним на­ селенням було знайдено у спробі поліпшити стосунки з Росією. Проте націонал-радикали категорично відмовились надати семистам тисячам апатридів громадянство, окрім символічних квот, позбавивши третину населення Латвії права участі в парламентських і муніципальних виборах та самоврядуванні. До того ж націоналістично налаштовані політики визнали 150 тис. латишів, що служили в різних німецьких формуваннях у роки Другої світової війни, у тому числі вояків латвійських дивізій СС, героями й визволителя­ ми, і це залишалось джерелом конфліктності в російськолатвійських відносинах.

Законом “Про громадянство” передбачена складна про­ цедура натуралізації (отримання латвійського громадянства). Йдеться, зокрема, про складання екзамену з мови корінної нації, що викликало особливе обурення російськомовного населення. Міжнародним нормам не відповідає ще цілий ряд латвійських законодавчих актів — про державу, про освіту й кодекс законів про працю. Зокрема, знання латиської мови є обов’язковим при прийомі на роботу. Іноземними мовами

64

Країни Балтії

можна користуватися лише на “неофіційному рівні”, а також у релігійних церемоніях. Негромадяни Латвії позбавлені можливості обіймати державні посади, бути адвокатами, по­ жежниками, фармацевтами, співробітниками авіаційних і морських служб і т. ін. У 2002 р. серед співробітників мініс­ терств латиші становили 92 — 100 %. У місцевих органах вла­ ди також переважають латиші, навіть у тих регіонах, де вони в меншості. Це зумовлено тим, що майже третина двохмільйонного населення Латвії (здебільшого — не ла­ тишів) не дістала політичних прав. А процес натуралізації відбувався дуже повільно. Загалом латвійське законодавство налічувало близько 70 принципових відмінностей у правах громадян і не громадян.

Парламентські вибори 1998 р., що відбувалися в умовах запровадження Росією економічних санкцій проти Латвії та загострення соціальних і міжнаціональних суперечностей у самій республіці, завершилися перемогою центристських партій “Шлях Латвії” та Народної партії. їхні лідери — В. Криштопанс, А. Берзиньш, А. Шкеле — очолювали Кабінет Міністрів і послідовно проводили курс на інтег­ рацію країни в європейські структури. Поступово нормалізу­ валися відносини зі східним сусідом. За умов неконкуренто­ спроможності національної продукції на ринках Євросоюзу торгівля з Росією та іншими країнами СНД ставала дедалі вигіднішою.

Про успіхи країни у сфері демократичних перетворень засвідчило обрання у 1999 р. президентом Латвійської Рес­ публіки професора психології Монреальського університету, колишньої громадянки Канади В.Віке-Фрайберги. Було продовжено політичний курс на вступ республіки до НАТО, що гарантував їй зовнішню безпеку, зміцнення ринкової економіки, входження до Євросоюзу й створення мульти­ національної, демократичної держави. Виконуючи вимоги європейського співтовариства щодо вступу до Північноат­ лантичного альянсу, сейм Латвії у травні 2002 р. прийняв по­ правку до закону про вибори, вилучивши вимогу про те, щоб кандидати в депутати парламенту володіли латиською мо­ вою. Між тим, ані президент В. Віке-Фрайберга, ані прем’єр А. Берзиньш не поспішали ініціювати ратифікацію сеймом Рамкової конвенції про захист прав національних меншин

РОЗДІЛ з

(підписана у травні 1995 р.) та Європейської Хартії регіо­ нальних мов або мов меншин, а також прийняття загального закону про меншини.

Партійно-політична система сучасної Латвії остаточно не сформувалася. Про це свідчать строкатість діючих у країні партій та періодична зміна лідерів у ході чергових парла­ ментських виборів. Зокрема, на виборах до сейму в жовтні 2002 р. депутатські мандати вибороли представники шести партій: “Новий час”, Латвійська перша партія, коаліція “За права людини в єдиній Латвії”, Народна партія, “За Батьківщину і волю”, “Союз зелених і селян”. Партія прем’єра А. Берзиньша “Шлях Латвії”, що входила до всіх пострадянських парламентських коаліцій, не змогла подола­ ти п’ятипроцентний бар’єр і не була представлена в сеймі.

Коаліційний уряд, сформований у листопаді 2002 р., очо­ лив лідер партії “Новий час”, колишній президент Банку Латвії Е. Репше. Новий прем’єр повів рішучу боротьбу про­ ти корупції в органах державної влади. Е. Репше сповнений надій успішно завершити останній, вирішальний етап пере­ говорів щодо вступу Латвійської Республіки до Європейсь­ кого союзу.

Зовнішня політика

Головними орієнтирами зовнішньополітич­ ного курсу Латвії були розвиток двосто­

ронніх міждержавних відносин з країнами Центральної та Східної Європи, державами “великої сімки” й Західної Європи. У доктрині “Головні напрями зовнішньої політики Латвії до 2005 р.” (1995), як засіб забезпечення незворотності статусу країни, була названа інтеграція до НАТО, Євросоюзу та інших європейських структур. Реальним втіленням по­ ложень доктрини стала участь країни у програмі НАТО “Партнерство заради миру”, у спільних військових маневрах з країнами — членами блоку. Двосторонні відносини з Росією розвивалися досить напружено. Лише в серпні 1998 р. російські війська остаточно залишили територію республіки, припинила своє існування і РЛС у Скрунді. Головними

66

Країни Балтії

торговельними партнерами Латвії були Німеччина, Данія, Швеція, США та Росія.

У листопаді 2002 р. Латвію було запрошено до НАТО. Членство в альянсі обходитиметься країні щорічно у 2 % ВВП (військовий бюджет) плюс 3 млн доларів як пайовий внесок. Латвійська Республіка першою серед семи країн, за­ прошених до Північноатлантичного альянсу, розпочала кон­ кретні переговори про вступ.

Позитивна динаміка характерна для розвитку стосунків між Латвією і Україною. Дипломатичні відносини між обома країнами було встановлено в лютому 1992 р. Активізації двосторонніх зв’язків сприяли візити президента України Л. Кучми до Латвії та президента Латвії Г. Ульманіса в Україну (1995). В ході зустрічей було укладено низку дого­ ворів, у тому числі базовий Договір про дружбу й спів­ робітництво. У 1998 р. підписано договір про вільну торгівлю між обома країнами. Загалом же договірно-правова база дво­ сторонніх відносин на кінець 2002 р. налічувала понад 60 угод. У 2000—2001 рр. товарооборот між Латвією і Ук­ раїною зріс у 2,5 раза, хоча Україна й не входить до першої десятки торгових партнерів Латвії. Сьогодні в Латвії мешкає майже 62 тис. українців (3 % населення). З них 8,7 тис. є громадянами Латвії, а 50 тис. не мають громадянства. По­ дальшому зближенню двох країн сприятиме удосконалення нормативно-правової бази двосторонніх відносин.

ЕСТОНІЯ

Відновлення державного суверенітету

Незалежність Естонії було проголошено 24 лютого 1918 р. Відтоді естонському суве­

ренітетові довелося пройти складні випробування. Анексія Радянським Союзом країн Балтії улітку 1940 р. перервала не­ тривалий період державної самостійності Естонії. У роки Дру­ гої світової війни чимало естонців виборювали втрачену неза­ лежність у рядах військових формувань, що входили до скла­ ду вермахту (70 тис. чоловік), а в повоєнні роки — в загонах “лісових братів”. Наступний 45-річний період радянізації

67

РОЗДІЛ з

обернувся для естонського народу придушенням будь-якого супротиву центру, ліквідацією приватної власності у сфері виробництва. Відібравши в естонців економічну свободу й демократію, влада “обдарувала” їх колгоспами, промислови­ ми монстрами та соціалістичною ідеологією. Тоталітарний режим спричинив і складну демографічну ситуацію в рес­ публіці — зміна національного складу населення Естонії ба­ чилась кремлівським лідерам як один з важелів зросійщення Балтії і її довічного приєднання до Росії. Відтак, наприкінці 80-х років півторамільйонне населення Естонії на 61 % скла­ далось з естонців, а 39 % становила російськомовна частина.

Перебудова, що розпочалася в Радянському Союзі у 1985 p., викликала національне піднесення в Естонії. Спо­ чатку найбільш гучним був голос захисників навколишнього середовища, котрі протестували проти політики непродума­ ного промислового освоєння природних багатств Естонії. Навесні 1988 р. з фестивалів національної пісні розпочалася “співаюча революція”. Широкий рух фактично вимагав відставки керівника республіки К. Вайно. У квітні 1988 р. виник Народний фронт. Під тиском народних мас К. Вайно був замінений налаштованим на реформи Н. Вялясом. На виборах до союзних органів влади та місцевих Рад перемогу вибороли опозиційні національні сили.

У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської PCP ухвали­ ла декларацію про суверенітет республіки, а в березні 1990 р. — постанову “Про державний статус Естонії”. Влада Радянсько­ го Союзу в республіці з моменту її встановлення проголошу­ валася незаконною, декларувалося відновлення Естонської Республіки, що існувала до літа 1940 р. Дедалі більше естонців і навіть росіян, які відчували себе частиною народу Естонії, виступали за вихід республіки з СРСР. Підтримку курсові на відновлення державної самостійності республіки засвідчили результати всеестонського референдуму, проведеного 3 берез­ ня 1991 р. Противники незалежності об’єдналися в Інтер­ національний фронт, котрий проводив страйки протесту про­ ти дискримінації національних меншин і навіть ініціював створення власних робітничих загонів. Політична нестабіль­ ність посилювалась соціально-економічними проблемами — ростом цін, кризою виробництва, зростанням безробіття, еко­ номічним саботажем центру.

68

Країни Балтії

Під час серпневого путчу в Москві 21 серпня 1991 р. Верховна Рада Естонської PCP, третину депутатського кор­ пусу якої становили націонал-радикали, зініціювала прий­ няття рішення про проголошення незалежності Естонії і формування Конституційної асамблеї. Президентом країни було обрано голову Верховної Ради республіки А. Рюйтеля. Громадянство Естонської Республіки автоматично отриму­ вали всі її жителі, що мали його до літа 1940 p., та їхні на­ щадки. Водночас 600 тис. некорінних жителів Естонії (росіяни, українці, білоруси та ін.) були позбавлені грома­ дянських прав, що призвело до загострення міжнаціональ­ них відносин у республіці. Один із законів, прийнятий ес­ тонським парламентом 1991 p., передбачав відновлення прав колишніх власників та їхніх прямих спадкоємців на майно, націоналізоване в 1940 р.

Під тиском націонал-радикалів у квітні 1992 р. пішов у відставку кабінет Е. Савісаара, якого звинувачували в “м’я­ кості” щодо “мігрантів” та загостренні економічних проблем (інфляція у 1991 р. сягала 1069 %). Новий уряд Т. Вяхі запро­ вадив вільний товарообмін і безвізовий режим для громадян країн Балтії, латвійську валюту — лат, увів систему валютного управління, що дало можливість повести успішну боротьбу з інфляцією і продовжити реформування економіки.

На шляху до громадянського суспільства

а референдумі 28 червня 1992 р. була

Нприйнята нова конституція Естонської Рес­

публіки, за яку проголосувало 92 % громадян. У ній закріп­ лювалися принципи поділу й збалансованості державної влади. Законодавча влада належить Державним зборам (рийгикогу), до складу яких входить 101 депутат. Вибори відбуваються за пропорційним принципом. Президент республіки є главою держави й обирається Державними зборами на п’ять років, не більше як на два строки поспіль. Президент призначає главу уряду — прем’єр-міністра. Виконавча влада належить урядові республіки. Нагляд за відповідністю актів законодав­ чої і виконавчої влади та місцевого самоврядування здійснює

69