6.4. Досвід зарубіжних країн в питаннях пенсійного забезпечення населення

На думку спеціалістів Світового банку, ідеальна пенсійна система має відповідати таким критеріям: достатнє, прийнятне за витратами, стійке та надійне пенсійне забезпечення громадян.

Під  достатністю мається на увазі й абсолютний (такий, що запобігає бідності серед людей похилого віку), і відносний (такий, що достатньою мірою забезпечує обсяги споживання після втрати трудового доходу) розмір пенсії. Ступінь достатності є невизначеним відносним показником, що залежить від таких чинників, як  забезпеченість житлом, доступ до послуг охорони здоров’я, інших базових послуг тощо. Для працівників з нижчим рівнем доходу необхідні більш високі норми заміщення, тоді як для осіб із більш високим доходом вони мають бути нижчі.

Доступність за витратами  – це фінансові можливості окремих громадян і суспільства загалом. Незважаючи на те, що більш високий коефіцієнт заміщення є більш бажаним, його забезпечення потребує додаткового фінансового навантаження на роботодавця та працівника. Досвід свідчить, що обов’язкові ставки відрахувань, що перевищують 20 %, стають дестимулювальними насамперед для країн із середнім і низьким рівнем доходів.

Стійкість – це фінансова стабільність системи. Пенсійна система має бути побудована так, аби в майбутньому не виникали ситуації, що потребують невідкладної параметричної корекції (підвищення ставок пенсійного внеску, пенсійного віку тощо).

Надійність – це здатність системи витримувати потрясіння та зберігати життєздатність під впливом надзвичайних подій. Головним показником при цьому є здатність системи забезпечувати запланований коефіцієнт заміщення у передбаченому порядку протягом тривалого часу.

 

До останнього часу універсальним розв'язанням проблем пенсійного забезпечення вважалося введення багаторівневої пенсійної системи. На початку 2000-х років низка країн Центральної та Східної Європи ввела  другий рівень пенсійної системи з примусовими внесками, але скрізь залишився перший (солідарний) рівень.

Розмір внесків до ІІ рівня складав 5 – 9 % доходу. В усіх країнах внески здійснювалися за рахунок зменшення виплат, що раніше йшли у солідарну систему. Таким чином у бюджеті пенсійної системи першого рівня утворилася діра, що постійно зростала. В результаті, дефіцити пенсійних фондів довелося фінансувати за рахунок кредитування. Зараз нестачу коштів повністю покриває держава.

До того ж виявилося, що розширення масштабів накопичувального рівня пенсійної системи за рахунок солідарного призводить до зростання соціальної нерівності. На це держави реагували по різному: від урізання виплат для заможних учасників пенсійної системи (Фінляндія, Франція) до збільшення розміру виплат найбіднішим пенсіонерам (Британія, Норвегія).

Згодом, Світовий банк та МВФ згорнули компанію, що рекомендувала накопичувальну систему, як панацею від хвороб солідарної пенсійної системи. Потужний удар по накопичувальній системі пенсійного забезпечення нанесла криза 2008 року, коли капіталізація пенсійних фондів у світі зменшилась на 23%.

До цього додалися проблеми стійких дефіцитів державних бюджетів – країнам потрібні були кошти. Деякі з них звернули увагу на пенсійні фонди ІІ рівня, що встигли накопичити достатні суми. Так, Угорщина у 2010 – 2011 роках націоналізувала накопичені на ІІ рівні внески, перевівши їх на І рівень. Польща знизила ставку внесків у накопичувальну систему з 7,3% до 2,3% доходу. 5%, що залишилися, тепер йдуть у солідарну систему. В Естонії, Латвії та Литві всі накопичувальні внески тимчасово перенаправлено у солідарну систему.

Цікавим видається досвід Чехії, яка почала вводити накопичувальну систему не з ІІ а з ІІІ рівня (добровільні накопичення у недержавних пенсійних фондах). Причому на початкових етапах держава субсидувала цю систему: на кожні 100 крон добровільного внеску держава додавала ще 50 крон від себе. В результаті на сьогоднішній день 5 млн. осіб приймає участь у роботі третього рівня пенсійної системи (близько половини населення країни).

Концептуальними напрямами пенсійних реформ у розвинених країнах є підвищення пенсійного віку, зменшення видатків на державне соціальне забезпечення, передача деяких функцій у царині соціального забезпечення приватним структурам. Головним питанням при цьому є трансформація наявної моделі фінансового навантаження, його перерозподіл між суб’єктами правовідносин (підвищення тарифів внесків, збільшення тривалості трудового стажу та зменшення розміру пенсій).

Більшість країн використовують комбінований підхід, поєднуючи збільшення тарифів і зменшення розміру пенсій. Причому останнє розглядається як домінуючий варіант вирішення питання. Наприклад, пенсійні перетворення у Німеччині, де, починаючи з 2020 р., заплановано зменшити коефіцієнт заміщення з нинішніх 70 до 55–60 % з одночасним підвищенням ролі недержавних пенсійних фондів.