Виділяють такі основні групи пенсійних систем:

1. Розподільчі (солідарні) системи  (PAYG – pay-as-you-go) – «плати, доки ходиш»). Вони реалізують так званий принцип солідарності поколінь, який полягає в тому, що працююче покоління здійснює внески, за якими сплачується пенсія громадянам похилого віку. Покриття пенсійних видатків здійснюється з поточних надходжень, тобто відбувається перехресне субсидування різних поколінь.

2. Накопичувальні (фондовані) системи. У системах цієї групи пенсійні внески надходять на персональні рахунки учасників, на яких накопичується й інвестиційний дохід. Тобто створюється персональний фонд, що стає джерелом виплати майбутньої пенсії.

У свою чергу, накопичувальні системи поділяються таким чином:

а) накопичувальні децентралізовані системи (інколи їх називають латиноамериканськими). У межах такої моделі кожен працівник самостійно обирає інвестиційного керуючого (зазвичай – приватну компанію) для власного індивідуального пенсійного рахунку, на якому обліковуються його внески. Таку систему з незначними варіаціями використовують Великобританія, Нідерланди, Австралія, Швейцарія, країни Латинської Америки, Угорщина, Польща, Гонконг;

б) накопичувальні централізовані системи (іноді їх називають «обережними», а часом – «системою ОБСЄ»), що базуються на розповсюджених професійних пенсійних планах. Термін «обережні» застосовується тому, що такі фонди переважну частину активів інвестують у державні боргові цінні папери, зобов’язання державних корпорацій, а також проекти соціальної сфери. У такій моделі роботодавець (група роботодавців) та/або профспілки обирають інвестиційного керуючого для кожної компанії або професії. Управління активами в такій системі зазвичай здійснюється радою керуючих, яка включає представників держави, профспілок, корпорацій та інколи - учасників фондів. Такі системи розповсюджені в країнах ОБСЄ, деяких країнах Африки й Азії.

3. Частково накопичувальні (змішані) системи . У системах такої групи пенсійні внески розділяються на кілька складових (зазвичай дві), які використовуються по-різному. Частина пенсійних внесків спрямовується до розподільчої системи та є джерелом сплати солідарних пенсій, інша частина спрямовується на персональний рахунок учасника. За такою схемою працюють фонди у Швеції, Японії, Канаді, країнах Африки та Близького Сходу.

Окремим випадком частково накопичувальної системи є так звана умовно-накопичувальна система, яка взагалі не передбачає інвестування. У такій моделі (іноді її називають моделлю умовно-накопичувальних рахунків) працівник має індивідуальний рахунок, на якому обліковуються його внески. Однак накопичення відбувається умовно, оскільки кошти не інвестуються, а спрямовуються безпосередньо на виплату поточних пенсій.  Система за своєю суттю залишається солідарною. Наприкінці трудової діяльності працівнику нараховується умовний інвестиційний дохід, і таким чином визначається обсяг пенсійних прав. Пенсійні права перераховуються в реальний ануїтет, розмір якого визначається актуарно.

Солідарні системи є більш надійними, тобто стійкими до впливу різноманітних ризиків. Але вони одночасно є й більш інерційними. Це означає, що вони знаходяться здебільшого під впливом довготривалих процесів, що можуть вимірюватися кварталами чи роками (макроекономічні, політичні негаразди), а інколи й десятиріччями (демографічний спад).

Основними перевагами солідарних пенсійних систем є:

- високий рівень надійності (гарантує мінімальний рівень пенсійного забезпечення);

- виплачуються пенсії по втраті годувальника‚ по інвалідності та пільгові пенсії за віком.

Недоліками солідарних пенсійних систем слід назвати:

- низький рівень мотивації працівників до сплати страхових внесків;

- низький рівень пенсійного забезпечення переважної більшості пенсіонерів;

- хронічна дефіцитність та дотаційність державних пенсійних фондів, що обумовлюють надзвичайно високі ставки відповідних страхових внесків;

-  відсутність взаємозв'язку між внесками і розміром пенсії;

- низький рівень соціальної справедливості при визначенні умов призначення та виплати пенсій;

- неефективне управління коштами. Досвід  свідчить, що пенсійні кошти в державному управлінні дають низьку, а часом і від’ємну віддачу. Державна структура, яка здійснює управління, схильна інвестувати в державні фінансові інструменти або в державні програми з низьким рівнем дохідності, що в періоди криз або просто високої інфляції перетворюється  на від’ємну дохідність.

Натомість накопичувальні системи можна охарактеризувати як волатильні, оскільки вони прямо залежать від ситуації на фінансових ринках. Саме тому вони вважаються більш вразливими перед фінансовими кризами.

Недоліками накопичувальних систем є:

1) є „невигідними” для пенсіонерів, трудові доходи яких були низькими;

2) не передбачають механізму пенсійного забезпечення осіб, які в силу певних обставин не працювали та не накопичили відповідних коштів на персональному рахунку (інваліди, багатодітні жінки, тощо);

3) вразливість перед фінансовими кризами. Пенсійні активи можуть різко скоротитися протягом тижнів і навіть днів, а можуть так само швидко й відновитися.

Перевагами накопичувальних систем є:

1) встановлені внески: існує щільний зв’язок між  розміром внесків і виплат. Наслідком цього є мінімізація ухилення від сплати внесків. При такій системі люди загалом менш схильні сприймати внески як податок. Вони розуміють, що ухиляючись від сплати внесків до Накопичувального фонду, зазнають «покарання» у вигляді пенсій меншого розміру. Крім того, така система не дозволяє компенсувати недостатність пенсій за рахунок інших членів суспільства;

2) мотивація до легалізації трудових та інших доходів і зацікавленість працюючих у виході з тіньового сектора;

3) додаткову мотивацію до подовження активного періоду трудової діяльності, оскільки пенсія нараховується на актуарно справедливих засадах;

4) накопичувальний характер:  розмір накопичень відразу дає уявлення про розмір майбутніх виплат та сприяє формуванню довгострокового фінансового ресурсу як важливої компоненти довгострокової стратегії заохочення внутрішнього споживання;

5) гарантування права власності на персональний пенсійний рахунок, його спадковий характер. Кошти, зараховані на персоніфікований рахунок, можуть бути успадковані.

6) більш ефективне приватне управління накопиченнями . Приватні пенсійні структури завдяки корпоративним об’єднанням і саморегулівним організаціям здатні чинити опір політичним маніпуляціям, здійснюючи більш якісне управління в інтересах вкладників.

Однак приватне управління є ефективнішим за державне лише за таких умов:

- певний, мінімально достатній рівень розвитку фінансових ринків, що забезпечує  наявність надійних та ефективних фінансових інструментів для інвестування.

- достатня якість державного регулювання та нагляду для запобігання шахрайству або просто надмірним ризикам управління. За адекватного державного регулювання функціонування фінансових ринків та інвестиційні стратегії учасників будуть більш оптимальними.

6.3. Особливості пенсійного забезпечення та реформування пенсійної системи в Україні

Відповідно до чинного законодавства пенсійна система України має складатися із трьох рівнів.

Перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (далі – солідарна система  І рівня), що базується на засадах солідарності й субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.

Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування ( далі – система ІІ рівня), що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій та одноразових виплат.

Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення ( далі – система ІІІ рівня), що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

 Функція І рівня – це захист від бідності.

На даному рівні надається гарантія певного прожиткового мінімуму та забезпечується  соціальний  захист осіб похилого віку, особливо тих, чий дохід протягом трудової діяльності був не дуже високим.

Функція ІІ рівня – забезпечення потреб пенсіонера відповідно до звичного для нього способу життя. Такий рівень розраховано на населення, яке активно працює, стимулюючи чи зобов’язуючи його накопичувати кошти у працездатному віці. На ІІ рівні розмір виплат актуарно пов’язаний із сумою внесків. Тобто розмір майбутньої пенсії залежить від суми накопичених коштів та інвестиційного доходу.

На ІІІ рівні за допомогою інституційної інфраструктури фінансової системи (страхові компанії, пенсійні фонди, банки тощо) здійснюється додаткове індивідуальне добровільне пенсійне забезпечення. Держава на ІІІ рівні безпосередньої участі в організації фінансування пенсій не бере, обмежуючись встановленням загальних «правил гри». Третій рівень забезпечує додаткову пенсію для осіб, які хотіли б на старості споживати більше, ніж передбачено державною пенсійною політикою.

Головним аргументом на користь багаторівневої пенсійної системи є те, що вона позитивно впливатиме на ефективність національного господарства та забезпечить економічне зростання. У транзитивних економіках, де рівень приватних заощаджень відносно високий, одним із результатів введення накопичувальної системи може стати переміщення таких заощаджень із землі та ювелірних виробів у довгострокові інвестиції фінансового ринку, які б сприятливо вплинули на стан економіки.

З позицій платника внески в солідарну систему можна вважати платежами податкового характеру; внески до обов’язкової накопичувальної системи є поєднанням платежу податкового характеру з відкладеним трансфертним платежем соціального характеру; внески до добровільної накопичувальної системи є відкладеним трансфертним платежем соціального характеру.

На основі аналізу світового досвіду порівняємо риси солідарної системи пенсійного забезпечення, наявної в Україні, та найбільш типові риси обов’язкових накопичувальних систем (Табл.6.3.).

Таблиця 6.3.