Философия (4 курс 2 семестр) Ізотова І.О / Экзамен / 12
.docx12 варіант
Охарактеризуйте філософське вчення Піфагора.
Проаналізуйте справедливість як поняття соціальної філософії.
Визначте характерні риси філософії епохи Просвітництва.
1
https://studfile.net/preview/5468406/
https://studfile.net/preview/5468298/
https://studentbooks.com.ua/content/view/1361/53/1/3/
https://studfile.net/preview/5601352/page:4/
https://studfile.net/preview/5456977/page:12/
Є свідчення про те, що слово "філософія" вперше вжив саме Піфагор. Слово "софія" з грецької - "мудрість", вважалося в Елладі божим даром, доступним тільки богам.
Мудрецем, тобто тим, хто володіє істиною, стати майже неможливо. Та для людини реально стати "філософом" - "любомудром", "тим, хто любить мудрість". Отож Піфагор сказав про себе: "Я не мудрець, я тільки філософ". Геродот же назвав Піфагора "найбільшим еллінським мудрецем".
Як філософа Піфагора цікавило багато п итань, зокрема й держава, право, людина, суспільство, з приводу котрих він мав власну позицію.
Так, багато уваги Піфагор і його послідовники (піфагорійці) приділяли пошуку об'єктивної норми справедливості та права для полісу і його громадян. Вони вважали, що життя людейповинно бути реформовано та приведено до відповідності висло-вам філософів про поліс, справедливість і "належну міру" в людських взаєминах.
У "належній мірі" вони вбачали рівність, яку вважали найістотнішою ознакою права. Це положення піфагорійців відіграло важливу роль у формуванні ідеїправової рівності людей. Ідеалом для піфагорійців був поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор неодно-разово наголошував, що після божества потрібно поважати батьків і закон, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано. Навзагал, закони для Піфагора- це велика цінність.
Піфагор і його послідовники були прихильниками аристокра-тичної форми правління. Та під аристократією вони розуміли не родову знать, а правління кращих, обізнаних, еліту суспіль¬ства. Що ж до антипатії та недовіри піфагорійців до демократії, то вони пояснюються їх переконанням, що раціонально думати здатні тільки обізнані, юрба до цього нездатна.
Піфагорійці засуджувані анархію (безвладдя), котру вважали найгіршим злом для суспільства. Вонибули переконані, що людина за своєю природою не може без керівництва.
Піфагорійці почали розробку концепції ідеальної держави, громадяни якої мали брати участь в управлінні, формуванні пред¬ставницьких органів влади, прийнятті законів.
2. Сократ прагнув довести існування єдиного й загального принципу справедливості, пов’язував його з моральністю та знанням; на думку філософа, несправедливість неприродна, оскільки є плодом незнання і помилок, у той час як Платон і Арістотель в своїх концепціях спиралися на визнання нерівності як основи принципу справедливості. Вони вважали, що кожна річ або людина мають свою власну, відповідну сферу діяльності і вплив, переступити які несправедливо, а деякі люди в силу свого характеру і схильностей, мають більш широкі можливості, ніж інші. Таким чином, Сократ, Платон та Арістотель характеризуючи принцип справедливості, пов’язуючи його з такими поняттями як мудрість, краса, гармонія і пропускаючи його через проблеми рівності, нерівності, держави, права, політики, створювали теоретичні передумови для розвитку подальших суджень про справедливість.
справедливість – поняття про належне, що містить у собі вимогу відповідності дії та розплату за неї: зокрема, відповідності прав і обов'язків, праці та винагороди, заслуг і їх визнання, злочину та покарання, відповідності ролі різних соціальних верств, груп та індивідів у житті суспільства та їх соціального стану в ньому; в економічній науці – вимога рівності громадян у розподілі обмеженого ресурсу. Відсутність належної відповідності між цими сутностями оцінюється як несправедливість.
Справедливість є однією з найважливіших категорій соціально- філософської думки, моральної, правової та політичної свідомості. Дуже часто до проблеми справедливості зверталися такі мислителі як Г. Спенсер, Дж. Локк. У філософії Давнього Сходу та Давньої Греції справедливість розглядалася як внутрішній принцип існування природи, як фізичний, космічний порядок, який відобразився в соціальному порядку.
Починаючи з Арістотеля прийнято виділяти справедливість зрівняльну та розподільчу. Перший вид справедливості – зрівняльний – відноситься до відношення рівноправних людей з приводу предметів ("рівним – за рівне"). Вона відноситься не безпосередньо до людей, а до їх дій, і вимагає рівності (еквівалентності) праці та оплати, цінності речі та її ціни, шкоди та її компенсації. Відношення зрівняльної справедливості потребує участі, по меншій мірі, двох осіб.
Другий вид справедливості – розподільча – вимагає пропорційності у відношенні до людей відповідно тому чи іншому критерію ("рівне – рівним, нерівне – нерівним", "кожному своє"). Відношення розподільчої справедливості потребує участі по меншій мірі трьох людей, кожна з яких діє для досягнення однієї мети в рамках організованого суспільства. Один із цих людей, той що розподіляє, є "начальником”.
Зрівняльна справедливість є специфічним принципом приватного права, тоді як розподільча – принципом публічного права, що є сукупністю правил держави як організації. Вимоги зрівняльної та розподільчої справедливості є формальними, не визначаючи, кого потрібно вважати рівними чи відмінними, і не вказуючи на те, які правила по відношенню до нього використовувати. Різні відповіді на ці запитання дають різні концепції справедливості, котрі доповнюють формальне розуміння справедливості змістовними вимогами та цінностями.
Моральнісна (етична) справедливість є рівність безкінечностей, люди тут рівні між собою, оскільки кожен з них є єдиною, незамінною, невичерпаною в своїх домаганнях і прагненнях; вони рівні так, як можуть бути рівними досконалі світи, тобто рівні (тотожні) в своїй нетотожності. Правова справедливість є рівність одиниць, вона повністю вкладається в канони арифметичної рівності, у відомому смислі тільки її і можна вважати рівністю. Люди рівні в якості "спів- засновника" соціального простору. Але сам акт заснування полягає в легітимації нерівності занять і становищ, які утворюють структуру заснованого соціального простору. Проблема полягає в поєднанні рівності та нерівності. Надзвичайна складність вирішення її складає основне джерело суспільних невдоволень, які протікають під гаслом боротьби за справедливість.
Відповідно Арістотелю, одні вважають, що якщо вони будуть рівними відносно, то вони повинні бути рівні й взагалі; інші, визнаючи себе відносно нерівними, зазіхають на таку ж нерівність в усіх відношеннях. Перший із типізованих Арістотелем випадків має на увазі позицію бідних верств населення, які свою громадянську, людську рівність з усіма використовують як аргумент для того, щоб досягнути рівності в усьому іншому. Другий випадок охоплює позицію привілегійованих соціальних верств, котрі намагаються свою привілегійованість довести до набуття громадянських і людських привілеїв, так ніби вони були привілегійованими з самого початку, за людським призначенням. І те, і інше – рівність у моральнісно-громадянському аспекті та нерівність у всіх інших відношеннях – суть дві фундаментальні опори соціально-впорядкованого простору.
3.
https://studfile.net/preview/2398665/page:36/
https://studfile.net/preview/5015569/page:14/
https://studfile.net/preview/4364403/page:13/#22
Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.
Термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).
Основні представники: Просвітники:
Ж. Ж. Руссо
Ф. М. Р. Вольтер
Ш. Монтеск’є
Ж. Кондорсе
За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
Характерними рисами Просвітництва є:
Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Характерні питання просвітництва:
Характерні питання просвітництва:
1) хочете виховати людину належним чином – дайте їй знання.
2) Серед знань найбільш важливими є знання пов’язані з людською моральністю і доброчинністю.
Просвітництво досить часто впадало в моралізаторство.
Ставлення до релігії неоднозначне: критика невігластва, консерватизму, але в принципі церква суспільству потрібна, бо виконує такі функції:
1) стримування негативних проявів людини
2) моральна настанова, повчання.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське. Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії. Боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.