Тема 6. Кризові явища в культурі

Культура в постійно знаходиться у становленні і розвитку, змінює свій вигляд, впливаючи на світ і відображаючи його у всіх проявах негативних і позитивних. Нинішня культура використовуючи величезні досягнення науки і техніки слугує задля її благополуччя. Але за комфорт порібно платити, надмірна гіперболізація до матеріальності призводить до кризи самої культури.

Сучасна культура стрімко перетворює навколишнє середовище, суспільство, побут людей, тому вона оцінюється як фактор творчого життєустрою і невичерпним джерелом суспільних нововведень.

У XX сторіччі. Як вважають багато дослідників, відбувся розрив соціального і культурного циклів. Це, власне кажучи, одна з історичних закономірностей нашого часу. Темпи культурних змін стали набагато більш швидкими. Тепер протягом одного життя може чергуватися кілька культурних епох.

Стрімко змінюється звичний уклад життя, іде в минуле те, що ще недавно складало зміст нашого буття. Міняються орієнтації. Падають святині. Рвуться сув’язі, що зв'язують нас із близькими людьми. Людина залишається самотньою перед невідомістю.

О. Тоффлер констатуючи кризу культури вбачає причину “футуршоку” (шоку від майбутнього) тільки в прогресі: його стрімкий розвиток народжує нечувані темпи змін, і тому мільйони людей охоплені зростаючим почуттям тривоги, не можуть адекватно пристосуватися до швидкоплинного життя. Вони не можуть орієнтуватися в навколишнім житті, утрачають здатність розумно керувати подіями, за низкою яких, здається, навіть устежити неможливо. Невмотивований страх, масові неврози, що не піддаються розумному поясненню акти насильства – усе це лише слабкі симптоми хвороби, що у недалекому майбутньому чекає усіх нас. Справа не тільки в прогресі, не тільки в темпах життя, що нав'язує нам технічна цивілізація. Перетворюється соціальне і культурне буття. Людина не просто включається в загальний потік нечуваних прискорень, - вона “включається” в ірреальні світи, ті світи, куди кличуть мрія і надія, безповоротно загублена гармонія. Позаду руїна, психологічні нестерпні муки, бо попереду лякаючи невизначеність.

Відірваність людини від рідної культури, звичаїв, переміщення в алогічному постійно змінному оточення, де їй доведеться миттєво реагувати на безліч абсолютно нових для неї уявлень про час, простір, релігію, любов, побут, і тоді стає зрозумілою разюча розгубленість що опановує індивіда. А якщо ще й забрати в людини всяку надію на повернення в знайоме соціальне середовище, то розгубленість із постійного неврозу переросте в депресію. Психологи все частіше ставлять діагноз пацієнтам – психологічне заціпеніння. Це моторошний симптом наших днів. Що буде з людиною надалі, якщо хаос і вся ієрархія цінностей буде постійно мінятися. Результатом буде не просто “футуршок”, а щось більше, що не має поки що чіткого означення.

Зміни, що відбуваються навколо нас, прийняли характер грандіозного сніжного обвалу. Більшість людей зовсім не готове до них. Ми “відчуваємо” життя інакше. Чим наші попередники, і саме в цьому полягає відмінність сучасної людини. Сучасні люди прискоривши темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від колишнього напряму думок, від колишніх почуттів, від колишніх прийомів пристосування до умов життя, що змінюються. Саме це ставить під сумнів здатність до адаптації. Але найбільш згубний вплив наростання темпів змін робить на нашу психіку, порушуючи внутрішню рівновагу, змінюючи спосіб нашого мислення і життя.

Прискорення змін скорочує тривалість життєвих ситуацій. Сучасна людина за сталий відрізок часу більше переживає різних життєвих ситуацій, аніж люди, що жили раніш. Це впливає на її психіку. Цілковита апатія ще не означає спокійну розсудливість, а психологічне заціпеніння – тимчасовий “збій” у поведінці людини.

Проблема адаптації до сучасних реалій посилюється всезагальною уніфікацією світу. Більшість дослідників глобалізації визначають такі її основні виміри: асиметричність; універсалізація та гомогенізація світу; транснаціоналізація зв’язків і відносин, посилення впливу недержавних акторів; “розмивання”, “прозорість” національних кордонів, взаємопроникненість (пенетративність) спільнот; трансформація ролі держави на міжнародній арені, обмеження її впливу як на внутрішні, так і на зовнішні процеси; стихійність, нерегульованість процесів глобалізації, загроза світового хаосу, що дає підстави визначати сучасні суспільства як ”суспільства ризику” (У.Бек, Н.Луман) та обґрунтовувати необхідність механізмів глобального управління чи регулювання.

Суперечливість процесу глобалізації, його нелінійний характер зумовлює неоднозначність проявів і наслідків глобалізації, поєднання в межах цього процесу на перший погляд взаємовиключних (амбівалентних) тенденцій – процесів глобалізації та локалізації, диференціації та фрагментації, уніфікації та диверсифікації. Небезпідставно Р.Робертсон назвав глобалізацію “глокалізацією". Оцінка глобалізації попри визнання її об’єктивного характеру також коливається від позитивного сприйняття, акцентування на таких її аспектах та вимірах, як технологічний прогрес, ефективність, раціональність, розширення свободи і можливостей для самореалізації, до різко емоційного несприйняття і відповідно підкреслення негативних сторін та наслідків - диференціація світу та суспільств на багатих та бідних, глобалізація бідності, злочинності, тероризму, неконтрольована міграція, загроза національним культурам, ідентичностям спільнот.

Ф.Фукуяма у відомій праці “Кінець історії?” констатував не лише “кінець холодної війни або чергового періоду післявоєнної історії, а кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління”

Важливо також відзначити ще один чинник, що одночасно прискорював процеси глобалізації – розвиток технологій, найбільшою мірою інформаційних і комунікаційних. За метафоричним визначенням Дж.Розенау, саме високі технології “спустили з повідка” процеси глобалізації у другій половині ХХ ст. Комунікаційні технології – факс, інтернет, електронна пошта та ін. – значно здешевили та скоротили час на контакти між людьми та передання інформації, але найголовніше – технічно унеможливили існування закритих, ізольованих від решти світу суспільств, в яких політичні лідери, маніпулюючи масовою свідомістю, уже не могли нав’язувати людям викривлені уявлення про цінності та ідеали і загалом про світ. Як наслідок все більше членів цих суспільств, насамперед інтелігенція, усвідомлювали та засвоювали такі цінності демократії, як індивідуальні свободи, право на інакомислення. Разом з іншими чинниками це розширювало соціальну базу опозиції авторитарним і тоталітарним режимам. Таким чином, держава у гобсівському розумінні, створювана людьми для гарантування безпеки та підтримання порядку, втрачає свій сенс. Значною мірою, як влучно зазначив Зигмунт Бауман, “небезпека або, точніше, непевність (Unsi­cherheit), що включає поряд з відсутністю безпеки невизначеність та незахищеність” є ціною свободи сучасної людини від будь-яких зовнішніх обмежень, в тому числі опіки держави. (Бауман З. Индивидуализированное общество:Пер.с англ. /Под ред.В.Л.Иноземцева.– М., 2002) що було прагненням та ідеалом ліберальних демократів

Описані процеси та тенденції формують ще одну потенційну загрозу людству – індивідуалізацію сучасного глобалізованого суспільства – зростання індивідуальної автономії сучасної людини, фрагментацію її соціально-політичної поведінки зумовленої ускладненням сучасного суспільства, труднощами адаптації індивідів до швидкозмінної реальності, послабленням і розпадом соціальних зв’язків і зв’язків між індивідом та суспільством і його інститутами представництва групових інтересів. З одного боку, індивідуалізація сучасних суспільств підживлюється безсиллям суспільних структур та інститутів, в тому числі представницьких, з іншого, – нездатністю громадян співвіднести особисті та громадські інтереси, усвідомлювати зв’язок між ними. Особливо гостро ця проблема проявляється у “молодих”, “делегативних” (термін О’Доннелла) демократіях, що характеризуються значною мірою автономізації народу та панівної еліти і в яких уже проявляється песимістичний прогноз З.Баумана стосовно майбутнього демократії: “одинокі громадяни приходять на agora тільки для того, щоб побути у товаристві таких же одиноких, як вони самі, і повертаються додому, ще більше утвердившись у своїй самотності”. Індивідуалізм підриває механізми представницької, парламентської демократії, які можуть ефективно функціонувати на основі організованих групових інтересів та інститутів, що створюються для їхнього представництва, а також співвіднесення з ними індивідуальних інтересів громадян, розуміння цінності політичної участі, громадянської активності та відповідальності. Отже, індивідуалізм із важливого принципу ліберальної демократії поступово під впливом наслідків глобалізаційних процесів перетворюється у її загрозу.

Визначені найголовніші причини нівелювання демократичних вартостей і відповідно демократичного ідеалу, які об’єктивно сприяють процесові делегітимації демократичного типу правління у сучасному світі і особливо у країнах, що модернізуються, об’єктивно пов’язані і детерміновані послабленням ролі й впливу держави, в тому числі на процеси внурішньосуспільного управління. Криза держави, розмивання держави, розмивання суверенітету – ці ознаки та тенденції відзначають більшість дослідників глобалізації. Сучасна модель держави, обґрунтована в межах ліберальної доктрини на основі договору, розглядалась як опора демократичного правління та гарант демократичних цінностей, насамперед свободи та прав особи. Ця теорія розглядає свободу і права природними, а відтак, універсальними, на відміну від політичних зобов’язань, які є конвенційними і дотримуватись яких слід лише стосовно тих, з ким укладено суспільний договір. Відповідно, аби забезпечити собі захист універсальних прав, людині слід долучитися до певного політичного ладу. Такі постулати були основою формування підтримки та лояльності до держави та демократичного правління. Держава також була вагомим чинником формування групової (етнічної) та громадянської ідентичності, а також солідарності між членами громадянського суспільства. В сучасних суспільствах, де спостерігається тенденція до космополітизації суспільної свідомості, з’являються нові чинники формування групової приналежності, не тотожні з державною приналежністю. Послаблення ролі держави, її несамодостатність, наслідком чого стає усвідомлення громадянами, що “важелі управління не у них вдома, а невідомо де”, піддає ерозії почуття лояльності, посилюючи автономізацію окремих груп та індивідів. Лояльність є явищем обміну і формується стосовно спільнот чи інститутів, які забезпечують матеріальні та психологічні вигоди для індивіда.

Остання чверть ХХ ст. і початок ХХІ ст. позначені двома взаємопов’язаними тенденціями: глобалізацією і демократизацією. Метафорою, що відтворює сенс глобалізації, є твердження про те, що ми живемо у “дедалі щільнішому світі” (a shrinking world), де події у будь-якій точці земної кулі так чи інакше стосуються людей, що перебувають у радіально протилежному місці. Глобалізація як об’єктивний історичний процес становлення єдиного цілісного світу, що просторово «стискається», “ущільнюється”, стала результатом еволюційного ускладнення та інтенсифікації відносин і взаємодій як всередині спільнот, так і між спільнотами та державами, що формувало все більшу взаємозалежність світу, яка є основою процесу глобалізації і дедалі посилюється під впливом багатьох чинників. На початку ХХІ ст. глобалізація усвідомлюється як багатоваріантне, складне та суперечливе явище, наслідки якого стають все відчутнішими як на різних рівнях світової системи, її елементів – національних і соціальних систем, так і на рівні локальних спільнот, окремого індивіда. Це зробило її об’єктом дослідження багатьох соціальних наук. Більшість дослідників глобалізації визначають такі її основні виміри: асиметричність; універсалізація та гомогенізація світу; транснаціоналізація зв’язків і відносин, посилення впливу недержавних акторів; “розмивання”, “прозорість” національних кордонів, взаємопроникненість (пенетративність) спільнот; трансформація ролі держави на міжнародній арені, обмеження її впливу як на внутрішні, так і на зовнішні процеси; стихійність, нерегульованість процесів глобалізації, загроза світового хаосу, що дає підстави визначати сучасні суспільства як ”суспільства ризику” та обґрунтовувати необхідність механізмів глобального управління чи регулювання.

Оцінка глобалізації попри визнання її об’єктивного характеру також коливається від позитивного сприйняття, акцентування на таких її аспектах та вимірах, як технологічний прогрес, ефективність, раціональність, розширення свободи і можливостей для самореалізації, до різко емоційного несприйняття і відповідно підкреслення негативних сторін та наслідків - диференціація світу та суспільств на багатих та бідних, глобалізація бідності, злочинності, тероризму, неконтрольована міграція, загроза національним культурам, ідентичностям спільнот.

Історично процеси глобалізації розвивалися як поширення та відтворення спочатку в регіональних, а пізніше у планетарних масштабах відносин і принципів регулювання, характерних для національних капіталістичних економік, що у ХХ ст. сприяло формуванню та функціонуванню єдиного економічного простору та світового ринку. Ці процеси стали базовими для поширення глобалізації на інші сфери: політичну, соціальну, сферу послуг і споживання, культури та ін., зумовили потребу у розробці спільних норм поведінки економічних і політичних суб’єктів, використання спільних “правил гри” на світовому ринку, а пізніше і в соціальній, гуманітарній та інших сферах.

Інтернаціоналізація національних економік, залучення держав і суспільств у світові фінансові, технологічні, інформаційні потоки, розвиток міжнародної кооперації та спеціалізації, які диференціюють процеси проектування, виробництва, маркетингу товарів і послуг, їх регулювання через міжнародні інститути та транснаціональні корпорації зумовили потребу більшої прозорості кордонів, сприяли наростанню кризових явищ у закритих, тобто авторитарних і тоталітарних режимах. Їхня неспроможність як учасників глобальної конкуренції зумовила економічну неефективність таких суспільно-політичних систем, нездатність авторитарних урядів і лідерів подолати кризові явища, наслідком якої ставала їхня делегітимізація та зростання привабливості саме відкритих, тобто демократичних суспільств. Як зазначив Томас Фрідмен, “чим демократичніший, контрольованіший та відкритіший ваш уряд, тим менша ймовірність, що ваша фінансова система потерпатиме від усіляких несподіванок (глобалізації). А коли вже її спіткає якийсь шок чи несподіване лихо, вона скоріше зможе пристосуватися до нових обставин та нових вимог”.

Важливо також відзначити ще один чинник, що одночасно прискорював процеси глобалізації – розвиток технологій, найбільшою мірою інформаційних і комунікаційних. За метафоричним визначенням Дж.Розенау, саме високі технології “спустили з повідка” процеси глобалізації у другій половині ХХ ст. Комунікаційні технології – факс, інтернет, електронна пошта та ін. – значно здешевили та скоротили час на контакти між людьми та передання інформації, але найголовніше – технічно унеможливили існування закритих, ізольованих від решти світу суспільств, в яких політичні лідери, маніпулюючи масовою свідомістю, уже не могли нав’язувати людям викривлені уявлення про цінності та ідеали і загалом про світ. Як наслідок все більше членів цих суспільств, насамперед інтелігенція, усвідомлювали та засвоювали такі цінності демократії, як індивідуальні свободи, право на інакомислення. Разом з іншими чинниками це розширювало соціальну базу опозиції авторитарним і тоталітарним режимам.

Важливий аспект впливу інформаційних технологій на процеси глобалізації пов’язаний з їхньою залежністю від політичної культури більшості громадян, оскільки демократичні інститути можуть бути сформовані без масової участі, але ефективно функціонувати чи навіть існувати без такої участі та підтримки демократія не може. Консолідація демократії передбачає масове сприйняття та засвоєння демократичної політичної культури, її вартостей, норм та орієнтацій. Завдяки інформаційним технологіям вони можуть формуватися під впливом не лише внутрішніх, а й зовнішніх чинників. Телебачення, інтернет та інші засоби відкривають окремим особам і групам (а через них – і всьому суспільству) широкий доступ до інформації, формуючи та розвиваючи в авторитарних суспільствах елементи демократичної культури, демонструючи привабливість демократичних суспільств, і водночас обмежують можливості контролю з боку авторитарних і тоталітарних режимів за інформацією, а отже, за думками, мисленням і життям своїх громадян.

Глобалізація сприяє відкритості суспільств і, як наслідок, формує важливі об’єктивні передумови для становлення та розвитку демократичних засад їхнього функціонування. Адже завдяки глобалізації всі країни виявились залученими у міжнародні політичні економічні, інформаційні процеси, що об’єктивно вимагало збільшення прозорості кордонів між різними національними політичними системами, нівелювало традиційні (етнічні, релігійні, ідеологічні) суперечності між ними. Діючи у такий спосіб, глобалізація робить національні відмінності не просто менш помітними, а й менш впливовими.

Найбільш помітні вияви кризи культури пов’язані з проблемою її ефективності (а отже, підтримки та легітимності) у сучасному світі. Ця проблема пов’язана зі здатністю (чи, скоріше, нездатністю) урядів забезпечити добробут, стабільність, безпеку громадян чи її відчуття. Життя сучасної людини у “суспільстві ризику”, за визначенням З. Баумана, характеризується непевністю її становища, прав і доступності засобів до існування, невизначеністю стосовно майбутнього, відсутності безпеки для фізичного тіла людини, його особистості та майна, соціального становища, спільноти. Ульріх Бек вирізняє три виміри загроз, що призводять до такої непевності: екологічні кризи, глобальні фінансові кризи, терористичні загрози з боку транснаціональних мереж терору. Вплив цих та інших загроз, що об’єктивно мають локальне походження та характер, посилюється зростанням взаємозалежності світу та більшою відкритістю суспільств. Визріваючи в одній державі, вони загрожують охопити цілий регіон чи навіть більшість держав світу. Національні уряди, навіть могутніх держав, неспроможні самотужки контролювати стан довкілля, міграцію робочої сили, боротися з тероризмом, поширенням наркотиків, СНІДу, SARS та іншими глобальними проблемами, для яких не існує державних кордонів, а отже, гарантувати безпеку своїм громадянам. Таким чином, держава у гобсівському розумінні, створювана людьми для гарантування безпеки та підтримання порядку, втрачає свій сенс.

Але обмеження автономії чи свободи індивіда часто не гарантує йому цілковитої безпеки та впевненості у майбутньому. Повноваження забезпечення безпеки національні уряди передають наднаціональним інституціям, з боку яких відсутні гарантії дотримання прав громадян. Тому в сучасному глобалізованому світі людина нерідко змушена брати на себе вантаж відповідальності в ситуації, яка їй не підвладна або й невідома, а інститути (і демократичні, насамперед), покликані долати проблеми індивідів, навпаки, виступають джерелом нових, зумовлених неефективними та неадекватними глобалізованому простору державними стратегіями. Крім того, кризові ситуації, породжені глобальними ризиками, можуть послужити підставою для обмеження урядами громадянських та особистих прав і поширення неправової практики (прослуховування телефонів, перегляд електронної пошти тощо) або з метою запобігання перебирає на себе важливі законодавчі функції, процес прийняття політичних рішень і попередження ризиків (терористичних актів, кібертероризму), або в інтересах правлячої еліти, що намагається приховати свою нездатність контролювати кризову ситуацію. .

Наступна загроза суспільним ідеалам з’явилася як вияв неоднозначного впливу технологій, насамперед комунікативних систем і мереж на свідомість людей. Розширюючи доступ до інформації та знань, і відповідно межі свободи особи, вони водночас можуть стати ефективним знаряддям маніпулювання її свідомістю в інтересах або авторитарних національних еліт, або транснаціональних фінансових груп. Разом з біотехнологіями вони можуть використовуватися для контролю за поведінкою людей та її моделювання в інтересах неототалітарних держав чи злочинних груп. Маніпулятивний вплив технологій на свідомість людей посилюється впливом масової культури, що формує уніфіковані стандарти споживання та стилю життя і відповідно нівелює об’єктивне розмаїття світу та важливий принцип демократії – плюралізм, формуючи основу для неототалітарного одноманіття. Уніфікаційний вплив культурної глобалізації загрожує локальним культурам та ідентичностям, які “втрачають коріння і замінюються символами товарного світу, запозиченими з рекламного та іміджевого дизайну мультинаціональних концернів”.

Перед сучасними суспільствами постає проблема пошуку рівноваги не лише між свободою та безпекою, але й між свободою та рівністю й справедливістю. Асиметричність глобалізаційних процесів зумовлюють нові принципи диференціації та формування соціальної нерівності, які З.Бауман метафорично визначив як “глобалізоване багатство та локалізована бідність”. Такий принцип диференціації характерний у глобальному масштабі, поглиблюючи прірву між суспільствами Півночі та Півдня, такий принцип диференціації спостерігається і всередині сучасних суспільств. Формальна рівність, обґрунтована в межах Просвітництва й лібералізму та закріплена в громадянських і політичних правах, нівелюється у суспільства, де основним товаром є інформація та знання, а можливості та статус забезпечує не володіння ними, а здатність ними користуватися, а також готовність жити в умовах непевності та непередбачуваних ризиків. Саме ці чинники поглиблюють протистояння між багатими та бідними всередині сучасних держав, посилюючи автономізацію сучасних суспільств, руйнуючи середній клас, що виступає соціальною основою демократії. С.Стрендж говорячи про багатих, що належать до різних суспільств, зазначає, що між ними - “високоосвіченими і пов’язаними гіперпростором, що розмовляють однією мовою про технології, торгівлю, професії і поділяють приблизно однаковий стиль життя”, – існує набагато більше спільного, ніж між бідняками власної країни, безмежно іншими за психологією, навичками і матеріальним добробутом”.

Описані процеси та тенденції формують ще одну потенційну загрозу демократичним вартостям – індивідуалізацію сучасного глобалізованого суспільства – зростання індивідуальної автономії сучасної людини, фрагментацію її соціально-політичної поведінки зумовленої ускладненням сучасного суспільства, труднощами адаптації індивідів до швидкозмінної реальності, послабленням і розпадом соціальних зв’язків і зв’язків між індивідом та суспільством і його інститутами представництва групових інтересів. З одного боку, індивідуалізація сучасних суспільств підживлюється безсиллям суспільних структур та інститутів, в тому числі представницьких, з іншого, – нездатністю громадян співвіднести особисті та громадські інтереси, усвідомлювати зв’язок між ними. Особливо гостро ця проблема проявляється у “молодих”, “делегативних” (термін О’Доннелла) демократіях, що характеризуються значною мірою автономізації народу та панівної еліти і в яких уже проявляється песимістичний прогноз З.Баумана стосовно майбутнього демократії: “одинокі громадяни приходять на agora тільки для того, щоб побути у товаристві таких же одиноких, як вони самі, і повертаються додому, ще більше утвердившись у своїй самотності”.

Зіштовхнувшись із проблемами глобалізації і її кризовими проявами в культурі ми живемо, занурившись у нігілізм, невислуханим пророком якого у ХІХ столітті був Ніцше. Саме з нігілізму, який можна розуміти загалом як духовний феномен, пов'язаний зі смертю Бога та його надчуттєвих ідеалів, розпочалася нинішня криза етики. Нігілізм характеризується також смертю ідеологій та великих тоталітарних концепцій. Йдеться про спосіб мислення просвітителів, які бачили в історії раціональну телеологію; гегелівську теорію, що розглядала утворення Духу в світі; марксизм та його панування цілей, яке розуміли як безкласове суспільство.

Нігілізм та смерть ідеологій ведуть до руйнування законів, на які спиралася етика, позбавлена тепер традиційних непохитних істин, що були її виправданням.

Чи реально уникнути нігілізму? На це запитання можна дати позитивну відповідь. Той же Ніцше, пророк, який сформулював теорію нігілізму, вгадує в «бажанні могутності» можливе рішення. Але для цього слід встановити нові принципи, оскільки будь-яка побудова потребує фундаменту, без якого споруда втрачає стійкість. На які ж принципи спиратиметься нова етика?

Найнебезпечніша пастка для людини криється у надмірному сцієнтизмі, який створює ілюзію, що наука може розв'язати будь-яку людську і етичну проблему. Наука може розв'язати наукові проблеми, а не етичні, які належать, як показав Кант, до іншої категорії.

До руйнації особистості докладається і масмедійний комплекс, який є однією з підвалин демократичного суспільства, — за винятком окремих і поки що нечисленних анклавів інтелектуального і громадянського опору, — став слухняним утриманцем влади. І якщо ще значні масиви преси виявляють вперту волю до життя, то, наприклад, телебачення, яке на Заході не випадково називають, за Орвеллом, «Старшим Братом» всієї сьогоднішньої цивілізації, перетворилося в Україні на справді досконалий механізм зомбування суспільства, і не лише в інтелектуальному та громадянському, а й в етично-моральному та лінґвістичному планах. Тому й не дивно, що формування громадянської свідомости припинилося, не розпочавшись. І що далі, то більше поняття «громадянської свідомости» ризикує перетворитися на риторичну формулу, не згірш радянських стереотипів на кшталт «соціальної справедливости» чи «дружби народів-братів».

Ми живемо в епоху глобалізації та ідеології постмодернізму. Глобалізація — прояв дій планетарного людства в єдиному часі-просторі нової, по суті, ще не відомої, штучної технобіосфери. Що ж до ідеології постмодернізму, то вона реалізується в широкому спектрі проявів — від втрати відчуття цілісності світу до спокус зняття всіх заборон. Це спричинює наростання у людини розгубленості, втрати смислу власного існування, причому в загрозливих розмірах. Причини тут різні: як недосконале знання тих нових процесів та явищ, котрі з шаленою швидкістю наповнюють людське життя, так і невиважене ставлення до них. З позиції логіки сенсу це сприймається як зриме збільшення абсурду, з позиції простору буття цих речей — матеріальних та/чи духовних — у широкій палітрі: від облудних надій до ситуацій, коли очікувані події реалізуються з точністю до навпаки.

Виникає нагальна необхідність того, що можна означити як «просвітництво сенсу» (спрощено — здорового глузду), тобто такого людського розуміння і світосприйняття, котре одночасно зорієнтоване і на пізнання законів універсуму (світу як цілісності), і на відповідне їх коректне, «контр-абсурдне» використання. Підкреслимо, що, по-перше, це має бути просвітництво саме того переважаючого людського загалу, котрий керується доброю волею, вірить у можливість справедливості та існування істини, але схильний до самонавіювань і переконань у швидкому та остаточному розв'язанні своїх проблем, здебільшого науково-технологічним шляхом із радикальним «перевідтворенням» існуючого природного світу. По-друге, тут не можна ставити під сумнів як реальність фізичних, хімічних, біологічних тощо законів природи, так і необхідність їх використання людиною у процесі творення свого «дому» — штучної технобіосфери. Однак варто пам'ятати про спрямованість і, особливо, масштаби застосування цих законів, коли вони, виступаючи як виразники властивостей певних сфер буття, починають загрожувати існуванню інших його сфер, більш вразливих і крихких — органічної та духовної. (Згадаймо влучне зауваження М. Гайдеггера, що людина — не володар сущого і мусить бути тільки пастухом буття.) По-третє, йдеться про просвітництво особливого типу, провідниками якого мають стати люди глибоких наукових знань і морального авторитету, спроможні дохідливо пояснювати ті складні речі, котрі врешті-решт можуть бути «згорнуті» до кількох зрозумілих умоглядних положень.

Розвиток інформаційно-комп'ютерної технології, передусім її носія — світову мережу Інтернет, демонструє картину, яка вражає уяву. Адже вже на межі тисячоліть Інтернет стає по суті глобальним середовищем. «Павутиння» непомітно перетинає державні кордони, пов'язуючи як окремих користувачів, так і цілі спільноти. Досить дешево, без особливих технічних складнощів Інтернет обіцяє надавати користувачам будь-яку інформацію, котру вони можуть знайти, і пов'язувати постачальників інформації з потенційними користувачами з такою швидкістю та легкістю, яку вони раніше не могли навіть уявити. Ба більше, є вагомі підстави говорити про можливість створення на основі відповідним чином налаштованого Інтернету певного «Супермозку». Адже формується комунікаційна мережа, яка поєднує кінцевих користувачів — живих людей, наділених індивідуальною свідомістю. Природна аналогія з нейронними мережами мозку людини, де взаємодіють живі клітини, ще більше підсилюється, якщо порівняти кількість цих клітин — нейронів — у мозку (а їх близько 10 млрд) з населенням Землі (6 млрд). За умови прогнозованого зростання її населення до 10–12 млрд і реалізації для кожного мешканця планети можливості виходу в Інтернет аналогія вже переходить у синергетичний принцип фрактальності (самоподібності побудови складної системи на різних її рівнях) і починає прямо працювати на ідеї В.І. Вернадського про становлення ноосфери. Це, нагадаймо, те знання про речі (додамо: і вміння їх використовувати — «техне», за Арістотелем), яке у Ж. Дельоза визначає «необхідну» умову сенсу інформаційно-комп'ютерної технології.

Ці чинники функціонують на тлі сучасних процесів глобалізації, які разом утворюють ту особливу цілісність, котра є реальною формою буття сьогодення. Якщо розуміти глобалізацію як об'єктивну реальність, зумовлену таким рівнем економічної, політичної та інформаційної сполученості планетарного людства, коли його єдність визначається вже не тільки спільним простором, а й розвитком подій у реальному масштабі часу (синхронно), то для нинішнього етапу глобалізації характерна гранична антиномічність усіх процесів. Вони реалізуються у двох площинах. Перша лежить буквально на поверхні і відображає геополітичний поділ на найзаможніші країни І світу («золотого мільярда») і значно бідніші країни ІІ і ІІІ світів (відповідно держави колишнього соціалістичного блоку і ті, що розвиваються). Друга площина, пов'язана з процесами глобалізації, є зовсім не очевидною і йде в їхню глибину. Вона виявляє той проблемний стан речей, який можна визначити так: незрозуміло, чи отримує окрема людина та людство загалом внаслідок глобалізації додаткове виправдання свого існування, приріст його сенсу, чи, попри затрачувані величезні зусилля, відбувається зменшення сенсу, самовідчуження людини? У першій площині процеси глобалізації піддаються певному цільовому спрямуванню. Адже вони виникли як відповідна «надбудова» до моделі життя країн «золотого мільярда» (звідси — явне небажання мешканців останніх ділитися благами глобалізації з іншими — мовляв, «прогресу на всіх не вистачить»). Отже, ідеологічним чинником, що зумовлює менталітет критичної маси сучасного світового загалу (байдуже — свідомо чи несвідомо), є постмодернізм. Уже на кінець ХХ століття він стає домінуючим світосприйняттям. Діючи як специфічна «надламна» (А. Тойнбі, Л. Гумільов) фаза циклічного цивілізаційного розвитку і спекулюючи на реальних властивостях буття, постмодернізм сформувався як своєрідна контр-культурна (стосовно культури в класичному розумінні) система з низкою характерних особливостей.

По-перше, істотно знизився творчий потенціал порівняно з попереднім модерн-проектом («постмодернізм — культура вже готових цитат»). Цивілізаційний розвиток на основі перманентно оновлюваного наукового знання про фундаментальні особливості світу та зразків високої культури/мистецтва, притаманний модерн-проекту, замінюється розвитком, який відбувається здебільшого за рахунок перерозподілу та оптимізації раніше отриманих людством знань (і чи не найдосконаліший тут інструмент — інформаційно-комп'ютерна технологія) з паралельним поширенням різних форм напівдеструктивної та прямо кримінальної діяльності (нарко- і порнобізнес, торгівля зброєю, гральний бізнес, «розкрутка» поп-зірок).

По-друге, стає реальністю спекулятивне використання можливостей семіотики, утверджується незалежність змісту знаків про універсум від реальних властивостей універсуму, яким вони мають відповідати. Граничним наслідком цього стає інтертекстуальність — легітимізація текстів, для яких критерієм є не семантична («вертикальна») співвіднесеність з реальністю, а синтаксична («горизонтальна») співвіднесеність з іншими штучними текстами. Звідси — можливість їх довільного трактування. Розповсюджуються і стають самодостатніми симулякри — імітатори дійсності, «кращі», ніж сама дійсність.

По-третє, постмодернізм тяжіє до «слабких спокус» (Ж. Бодріяр) неорганічно-штучних форм буття. Іміджеманія, PR-технології — це провідники та втілювачі глибинного потягу до видимості (неавтентичності) на тлі нерозбірливої системи цінностей соціуму та його індоктринованості рекламою і ЗМІ.

По-четверте, спостерігається потяг до абсолютизації ігрового начала. Вже перейдені нормальні межі Homo ludens'а («людини, що грається»), де гра діє як процес творчої універсалізації людських якостей. Сьогодні соціум дедалі більше відтворює і поширює гру як самоціль. Відбувається взаємопроникнення високого і низького, обов'язкового і факультативного, формується «ситуація, коли бізнес стає грою, а гра бізнесом» (Й. Гейзінга), що є ознакою занепаду цивілізації. В соціально-культурній площині це зумовлює нерозбірливість масової культури, в економічній — так звану гру з нульовою сумою, де сума виграшів і програшів усіх оперуючих сторін дорівнює нулю. Тобто відбувається простий перерозподіл певного спільного блага з вигодою для одних за рахунок інших.

По-п'яте, у рамках постмодернізму відтворюються структури «нового середньовіччя» (дещо перефразовуючи У. Еко) з різким посиленням потягу до ірраціонального, епідемією містичного запаморочення, втечею від розуму і диктатом натовпів ⁵. Інтелігенція, зорієнтована на високі критерії моралі й смаку, дедалі відвертіше сприймається як рудиментарне утворення, яке чудом уціліло від часів модерн-проекту. Її соціальну нішу інтенсивно заповнюють більш «гнучкі» ділові люди — прагматики, експерти і менеджери. Відбувається «бунт мас» (за Х. Ортегою-і-Гассетом), коли представники різних соціальних прошарків, позбавлені особливих умінь і талантів, не надто цим переймаючись, отримують унікальну можливість мобільно пересуватися, мати до всього доступ і, в принципі, всім володіти.

По-шосте, формується послідовна недовіра до «метарозповіді» (Ж.-Ф. Ліотар) — смислоутворюючої цілісності. Активізується тенденція до деконструкції, дискретизації світу і соціуму на окремі компоненти, байдужі один до одного. Отож, світ постмодернізму проявляється як гетерогенна субстанція, хаотична мережа — ризома, де панують гомогенно-узагальнені правила гри з нульовою сумою: те, що є прогресом для одних, стає регресом для інших; порядок і хаос, цивілізованість і варварство, сучасність і архаїка діють у режимі взаємозумовленості.

Отож, електронна мережева структура суспільства утворює потужний соціальний каркас необхідності, який обмежує імовірнісний конус свободи прийняття людиною рішень. У цьому силовому полі безперервного інформаційного впливу формується і менталітет «нової» людини з перетворенням первинних складових її душі на новітні, необхідні. А відбувається це, схоже, за схемою: замість розуму — інформація, замість віри — лицедійство, замість волі — гроші.

Додаткова література до теми:

1. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. - М., 2000.

2. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1992.

3. Фрідмен Т. Л. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. – Львів, 2002.

4. Бауман З. Индивидуализированное общество. – М., 2002.

5. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию. – М., 2001.