Історичні типи культури

Розгляд культури (з метою її розчленовування, виділення основних історичних типів) через призму філософії (через з'ясування її місця в культурі реальних людських суспільств) дозволяє зупинитися на наступних основних результатах, що стануть відправними пунктами подальшого осмислення теми.

По-перше, виникнення філософії в епоху “залізної революції” у рамках духовного перевороту, пережитого великими цивілізаціями у минулому, що освоїли “осьовий” вимір культури, хронологічно і просторово виділяє з традиційних культур універсально-гуманістичні культури “філософського” типу (п'ять “осьових” цивілізацій К. Ясперса - з яскраво вираженим філософським статусом китайської, індійської і грецької). Хронологічна межа, що розділяє доосьові (дофілософські) і осьові (філософські) культури у всесвітній історії, - середина I тис. до н.е.

По-друге, кожний з цих історичних типів культури, у свою чергу, представлений двома основними формами: перша — архаїка (первісні культури) і цивілізація (великі культури стародавності епохи бронзи); друга - культури Сходу і Заходу.

По-третє, всі основні історичні типи і форми культури людських суспільств сформувалися в дохристиянську епоху (включаючи появу передумов для “символічної” культури, зв'язаної своїм виникненням з дією надісторичних і позаісторичних сил; її історичний розвиток у християнську епоху здійснювався на основі реальних соціальних і цивілізаційних умов життя).

Представимо запропоноване тлумачення питання про історичні типи культури в більш розгорнутому виді.

1. Доосьовий (іменний) тип. Почнемо з архаїчної культури, що представляє його першу історичну форму. Тут варто чітко розділяти два основних значення культурної архаїки. По-перше, те, що складає її історичну специфіку (на тлі наступного культурно-історичного розвитку), те, що переборюється й усувається в ній у процесі розвитку людських суспільств в економічно-господарському, соціальному, політичному і духовному відношеннях. Але, з іншого боку, і те, що назавжди залишається в людській культурі, надбаним на самому початку історичної епохи людського існування. У першому випадку ми маємо те, що охоплюється поняттям “первісної культури”. У другім - те, що складає саму сутність культури, її “архе”, “першооснову”, що панує в житті людини і суспільства на будь-яких етапах розвитку й історичного існування.

Серед цих вічних підвалин і основ людської культури, освоєних саме на етапі первісної культури, просвітителі вважали основним і ведучої людський розум, романтики і ірраціоналісти - волю до життя з посиленим релігійним почуттям. Гегель - розум і волю, Маркс – виробничу і трудову діяльність, Соловйов - моральність (на основі релігійного, альтруїстичного і аскетичного аспектів), культурологи XX ст. - мову й інші символічні форми. Так чи інакше, але приборкання зоологічних інстинктів робить людину культурною, творцем і носієм штучних засобів, що забезпечують виживання, прогрес і розвиток людини і суспільства. Відповідно до тієї концепції, що прийнята в даному розгляді культури і її історичних типів, що вирішує значення має іменна і зв'язана з нею текстова матриця, як засіб освоєння, збереження, передачі і відновлення колективного людського досвіду, його інформативної, нормативної, ціннісної і практичної складових.

З цього погляду культура первісності і виникаючих (після аграрної революції) суспільств-цивілізацій представлена, як уже відзначалося, особисто-іменним і професійно-іменним типами. У соціальному відношенні їм відповідають такі структури (забезпечуючі інтеграційну єдність), як рід і громада, у первісних суспільствах - система сільських громад, і держава - на стадії цивілізації. У духовному плані для первісних суспільств характерні ранні релігійні культи, у суспільств-цивілізаціях, що складаються, представлені вже політеїстичні релігійні системи (наприклад, у вигляді “олімпійської” системи греків). По способі мислення (у його семіотичній організованості і представленості) особисто-іменний тип є доміфологічним. Для культур із професійно-іменним типом характерний саме міфологічний спосіб мислення (у розвинутих цивілізаціях він відтісняється на маргінес, утворюючи приховану основу світоглядних структур, але не проявляється - аж до інтелектуальної революції в “осьову” епоху). Близькість між собою іменних матриць особистісного і релігійно-міфологічного типів дозволяє говорити про відповідні культури як про дві історичні форми єдиного культурного типу. Але - тільки з погляду принципової специфіки універсалістського типу культури. При іншій точці відліку (з чи позицій Гегеля, Маркса, Шпенглера, Тойнбі, Петрова) саме межа між первісними суспільствами і цивілізаціями виявляється вирішальної й основною; розходження ж між доосьовими й осьовими культурами, а потім і між культурами Сходу і Заходу є вторинними, чи навіть узагалі не істотними. Розглянемо, однак, і ці реалії вторинного типу культури.

Східна цивілізація.

У центрі уваги вчених-сходознавців (у період становлення даної наукової дисципліни) знаходилися історія і культура єврейського народу, Китай, Індія й арабо-мусульманский світ. У XIX ст. були відкриті сліди древніх цивілізацій Близького Схід, у XX ст. — найдавніша цивілізація в Південній Індії. В узагальнюючих працях, створених класиками сходознавства Г. Масперо, Ед. Мейером, Б. А. Тураевым, головна увага приділялася опису і характеристиці культурної, релігійної і політичної історії древніх цивілізацій. Широке поширення одержала концепція феодального характеру давньосхідних суспільств. У працях радянських істориків (В. В. Струве, В. І. Авдієва, Б. Б. Піотровського, М. А. Коростовцева) була розроблена концепція рабовласницького суспільства. Історики-марксисти (у нашій країні і за рубежем) розвивали ідею про азіатський спосіб виробництва в країнах Сходу.

У філолофсько-історичному осмисленні (Гегель, Соловйов) Схід представлявся в якості першої історичної ступені всесвітнього розвитку людства (“деспотія”, “воля одного” як перший крок до волі - у Гегеля, символ “нелюдського Бога” - у Соловйова). У теоріях замкнутих культур і локальних цивілізацій (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі) лінійна історична схема була відкинута і удаваний (на європейському тлі) більш-менш єдиний Схід став свого роду “розсипом” самобутніх культурно-історичних утворень. Відповідно до цієї точки зору, саме “Схід у широкому розумінні цього слова став колискою світової Цивілізації і людської культури” (Л. С. Васильєв). Де при всіх його локальних соціокультурних утвореннях було характерне прагнення до збереження століттями виробленої жорсткої норми, стійкого соціального порядку і сформованих релігійних і моральних стандартів поводження. Сутність цих соціальних систем, по Васильєву, визначається азіатським способом виробництва, характерним “для всіх неєвропейських докапіталістичних суспільств (первинність державного сектора і вторинність приватного сектора), і зводиться до консервативної стабільності”. З іншого боку, по Генону, східні цивілізації “сутнісно не суперечать одна одній”, бо створенні “вищим принципом доцільності”. Однак при обох поясненнях виявляється зрозумілим та обставина, що “у сучасному світі ми спостерігаємо, з одного боку, цивілізації, що притримуються традиціоналізму, і ті що йдуть на компроміс із західною культурою.

У сучасних типологічних схемах, тих що висходять до М. Вебера, китайська, індійська і близькосхідна цивілізації були усвідомлені в якості трьох основних і самостійних форм культури і суспільства - поряд з європейською, що створила в економіці, соціальній і політичній сферах, в області духовної культури таку своєрідність, що виводить Захід за рамки загальноцивілізаційної “норми” і присутня у всіх модифікаціях - культури Сходу. Це привело до істотного переосмислення самої парадигми “Схід – Захід”. Їх взаємний діалектичний зв'язок (як єдності протилежностей) перетікання одна в одну веде далі до формування нового, всезагального типу цивілізації.

При всім різноманітті східних цивілізацій “найбільш характерними були, - пише Васильєв, - три гігантські культури: китайська, індо-буддійська й арабо-ісламська”. Подібної класифікації дотримував і Генон: “Далекий Схід сутнісно представлений китайською цивілізацією. Середній Схід - індуїстською, Близьких Схід – ісламською”; остання при цьому зберегла багато спільних рис “від середньовічної християнської цивілізації Заходу”.

Т. Парсонс, класифікуючи цивілізації розглядає їх як основу соціальної системи в її чотирьох основних компонентах - економічному, соцієнтальному, політичному і ціннісному. Вказуючи на можливість гіпертрофованого розвитку однієї з чотирьох соціальних підсистем, що і характеризуватиме сутність цивілізації. Дана класифікація цивілізацій набула широкого розповсюдження на Заході. Де Захід більше тяжіє до “економічного” типу суспільства, тоді як три східні цивілізації відповідають в основному “ціннісному” (Китай), “соцієтальному” (Індія) і “політичному” (Близьким Схід) типам. У Васильєва китайсько-конфуціанська традиція-цивілізація характеризується релігійною індиферентністю, із акцентом на соціальну етику й адміністративно-детерміноване поводження, з приматом жорсткої звичаєвої норми, догматизмом і конформізмом. Індо-буддійська традиція-цивілізація - інтроспективними метафізичними спекуляціями, - з акцентом на релігійно-детермінованим індивідуальним поводженням, соціально-політичною індиферентністю і релігійною терпимістю при крайній жорстокості суспільної структури, що компенсує .слабість політичних інститутів. Арабо-ісламська традиція-цивілізація - тяжінням до релігійно-детермінованого соціального поводження, впливом духовної і світської влади, догматизмом і конформізмом .

Західна цивілізація.

Якщо Схід представлений у культурі цілим рядом локальних цивілізацій, чи, принаймні, трьома основними потоками цивілізаційно-історичного існування (Близький Схід, Китай, Індія), то співвідносна з ним європейська (західна) культурно-історична традиція постає перед нам, насамперед, у своєрідній послідовності епох (ступенів) розвитку цивілізації, що зародилася в басейні Егейського моря в результаті кріто-мікенської культури. Ця послідовність історичних епох така:

• класична еллінська культура;

• елліністично-римський ступінь;

• романо-германська культура християнського середньовіччя;

• новоєвропейська культура.

Три останні ступені можна розглядати (на тлі антично-грецької класики) як своєрідні варіативні форми вестернізації традиційної культури римлян і германців, а потім - і всієї романо-германської Європи. У Гегеля і Тойнбі дві перші і дві другі епохи об'єднані в самостійні цивілізаційно-історичні формоутворення (античний і західний світи). Для Маркса європейські античність і середньовіччя, хоча й і творять паралель суспільствам Сходу, що базується на азіатському способі виробництва, усе-таки складають разом з ними єдину докапіталістичну ступінь історичного розвитку, за якої випливає різко конфронтуюча їй універсально-капіталістичн а епоха нового часу.

Так чи інакше, але в джерелах і в самих основах усіх суспільств і культур європейської (західної) цивілізаційної традиції знаходиться щось немислиме з нормальної (традиційної чи східної) точки зору: господарство, суспільство, держава, культура, які усі цілком залежні від однієї єдиної людини, яка самостійно, на свій страх і ризик постійно знаходиться в перманентній дієвості і спілкуванні із собі подібними. “Людина-суспільство, людина-держава, людина-світогляд, дійсно цілісної особистості, вільної і самостійний у думках, словах і вчинках (М. К. Петров). І , ця традиція становлення суспільства сягає корінням античності, в котрій формувалися основоположні державні інституції, права і свободи, ментальність громадянина сучасної Європи.

Найважливішими винаходами європейської культури в мовно-знаковому рівні її представленості в духовно-світоглядній сфері є філософія в зазначеному вище значенні цього поняття і наука як специфічна форма пізнавальної діяльності, яка характерна для останньої епохи існування західної культурної традиції. Грань між “софійною” і “сцієнтизованою” формами культури (а також у відношенні специфіки відповідних світоглядних форм) настільки значна, що дуже часто виділяють лише два великих періоди в русі європейської культури, узятої в її відносній самостійності від соціально-економічної і національно-етнічної областей прояву цивілізаційно-історичного життя. А саме:

• від середини I тис. до н.е. і до XVІІ ст.;

• період XVII-XX ст. (для його позначення використовуються два основних терміни: період новоєвропейської культури, чи період техногенної цивілізації).

З урахуванням інших критеріїв, і насамперед представленості в європейській культурі християнства, ця найпростіша періодизація ускладнюється: звичайно в цьому випадку говорять (маючи на увазі перший великий період) про епохи античної, грецької і римської культури, про культуру епохи середньовіччя і про культуру Відродження (з цієї останньої епохи деякі автори починають відлік новоєвропейської культури). У рамках другого великого періоду часто виділяють культуру Просвітництва, романтизму і класичну німецьку культурну епоху кінця XVІІІ - початку XIX ст. Цей початковий відрізок новоєвропейської культури збігається хронологічно з епохою буржуазних і національних революцій у Західній Європі й Америці. Він є також часом утвердження економічної формації суспільства (капіталізму).

Друга половина XIX - XX ст. характеризуються по-різному. Але, очевидно, що за ці півтора сторіччя ситуація в культурі і суспільних сферах західної техногенної цивілізації - незважаючи на постійний потік відновлень і ряд соціальних і національно-державних катаклізмів - стабілізується. У тому числі й у відношенні усе більш широкого охоплення ціннісними орієнтаціями західної цивілізації неєвропейських культур. Підсумовуючи: сучасна західна культура оцінюється в руслі шпенглерівської міфологеми “Присмерків Європи” (“Закат Европы” – рос.), одночасно в оптимістичних і євроцентристських тонах.

Додаткова література до теми:

1. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

2. Особливості культурних здобутків. – Харків, 1998.

3. Васильев Л. С. История религий Востока. - М., 1983.

4. Генон Р. Кризис современного мира. - М., 1991.

5. Ерыгин А. Н. Восток - Запад – Розсип. - Ростов н/Д, 1993.

6. Петров М. К. Язык, знак, культура. - М., 1991.

7. Петров М. К. Самосознание и научное творчество. Ростов н/Д, 1992.

8. Тойнби А. Дж. Постижение истории. - М., 1996.

9. Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. - М., 1991.

10. Майоров Г. Г. Етика християнства. - М., 1987.

11. Соколов В. В. Средневековая философия. - М., 1979.

12. Дюби Жорж. Европа в средние века. – Смоленськ, 1994.

13. Мень А. Християнство. // Лит. газета. 19.12.1990, № 51. С. 5.

14. Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа. Соч. - Т. IV. - М., 1959.

15. Поліщук С.П. Спадкоємність та взаємовплив культур. – К., 1972.

16. Иконникова С.Н. История культурологии: Идеи, судьбы.. – СПб., 1996.

17. Теорія та історія світової та вітчизняної культури. – Львів, 1992.

18. Лідсей Дж. Коротка історія культури: В 2т. - К., 1995.