А)рабство (джерела, типи, особливості), б)вільне населення (авелум, мушкенум, основні категорії), в)сімейні стосунки (характер родини, права чоловіка, жінки, дітей, успадкування).

3А)

Суспільство поділялося на дві групи – вільних (перебували під охороною закону) та рабів вардум (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар). Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Розрізнялися раби приватновласницькі, державні (палацові), храмові, раби мушкенумов Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру. Основними джерелами рабства були війни, работоргівля, спадкове рабство, обернення на рабів правопорушників. У Стародавньому Вавилоні раби вже були юридично безправною масою, їх таврували (голили півголови чи робили спеціальне татуювання), нерідко тримали в кайданах. Закон дозволяв убивати непокірних рабів. Характерно, що серед вавилонських рабів існувала певна соціальна градація. Так, рабиня-наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та ЇЇ дітей заборонялося продавати, після смерті пана всі вони ставали вільними (§ 146, 171). Відпускалися на волю також колишні вавилонські громадяни, які потрапили в рабство за межами країни. рабство в Древньому Вавилоні не було класичним. Раби також володіли правами, хоча і дуже обмеженими. Вони могли мати невелике майно (хоча воно вважалося частиною власності господаря). Рабовласник, який мав дітей від рабині, міг включити їх до числа законних спадкоємців.

Держава оберігала рабовласницькі устої, зокрема опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра тощо.

У "Законах Хаммурапі" нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тимчасом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу і не обов’язково є ознакою саме ринкової економіки. Вавилонське право не регламентувало цю сторону виробничого життя, очевидно, тому, що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.

Нижчий клас вавілонського суспільства складали раби - вардум. Були зовнішні відмінності рабів від вільного населення: табличка на грудях, особлива зачіска, клеймо, проткнуті вуха. Джерелами рабства були: війна; розшарування, що приводило до закабалення одноплемінників; влада батька, яка давала можливість йому продавати в рабство дітей; звернення в рабство за злочини; народження рабом; самопродажа в рабство за борги. Закони Хаммурапі розглядали рабів як річ, що знаходиться у власності господаря. Пошкодження їх здоров'я або позбавлення їх життя вважалося не більше як пошкодженням майна їх пана, якому винний зобов'язаний відшкодувати збиток. Розрізнялися раби приватновласницькі, державні (палацові), храмові, раби мушкенумов. Раб не міг самостійно розпоряджатися чим би то не було з майна пана, укладати угоди, виступати позивачем і відповідачем в суді. Купівля-продаж, вчинена з рабом, каралася стратою для покупця. За сприяння втечі і приховування раба або відмову його видати винний підлягав смертної кари. Однак рабство в Древньому Вавилоні не було класичним. Раби також володіли правами, хоча і дуже обмеженими. Вони могли мати невелике майно (хоча воно вважалося частиною власності господаря). Рабовласник, який мав дітей від рабині, міг включити їх до числа законних спадкоємців.

Суспільство поділялося на дві групи – вільних (перебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).

3Б)

"Закони Хаммурапі" поділяли вавилонське суспільство на три соціальні стани: авелумів ("мужі"), мушкенумів ("покірні") та вардумів (раби), Ассиріологи вважають, що насправді структура вавилонського суспільства була значно складнішою. З точки зору обсягу прав і обов'язків вільне населення поділялося на повноправних громадян, що мали майно, земельний наділ, що володіють правами і несуть повинності на користь держави, і неповноправних мушкенумов - "схиляються ниць". Вони були вільними, але економічно залежними від царя і працювали в царському господарстві. Втративши зв'язок з громадою в результаті процесу розшарування, вони втратили свій земельний наділ (власність) і отримували його за царську службу в умовне володіння. Вони були обмежені в цивільних правах. Так, членоушкодження щодо мушкенума відшкодовувалися, як правило, грошовим штрафом, тоді як щодо Авілум діяв принцип таліона ( "око за око, зуб за зуб"). Оплата лікування мушкенума була в два рази меншою, ніж вільної людини. За вкрадену у мушкенума річ злодій платив 10-кратний штраф, а за річ, що знаходиться у власності царя або храму, - 30-кратний штраф. Проте мушкенуму мали майно і рабів, їх права як власників суворо захищалися. Походження цієї соціальної групи спірно: одні вчені розглядають їх як вільновідпущеників, а інші схильні вважати їх жителями підкорених Хаммурапі міст і областей. Авілуми складали привілейованішу у правовому відношенні групу. Це виражалося, перш за все, в енергійнішій охороні їхнього життя, здоров'я, майна, честі та гідності. Але й серед самих авілумів існувала нерівність. Так, Закони Хам мура л і карали авілума, котрий вдарив по обличчю рівного собі, грошовим штрафом. Якщо ж він вдарив вищого за станом авілума, то піддавався суворому публічному покаранню - 60 ударами батога.

Законник Хаммурапі визначає також правове становище мушкенума. Закон стояв на сторожі життя, здоров'я, честі, майна мушкенума, але лише на той час, коли він перебував на державній службі чи виконував інші обов'язки перед державою. Мав місце правовий захист мушкенума від протиправних дій з боку авілума. За крадіжку останнім у мушкенума домашньої тварини чи човна винний сплачував потерпілому грошову компенсацію у 10-кратному розмірі. А в разі неможливості сплатити зазначену суму, піддавався страті. Раб мушкенума прирівнювався до раба царського палацу. Його крадіжка чи переховування каралися смертю. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів на рік.

Такий енергійний захист державою підданих нижчого соціального стану можна пояснити, перш за все, інтересами самої держави: саме мушкенуми складали найчисленнішу групу вільного населення - головних платників податків і постачальників військового контингенту. Авелумами "Закони Хаммурапі" явно називали повноправних членів сільської чи міської общини, власників певної частки общинної землі. Визначити ким були мушкенуми складніше. Як видно із законів, мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві. Так, за образу мушкенума передбачалося м’якіше покарання, аніж за таку саму образу авелума. Майно мушкенума охоронялось меншим штрафом, здоров’я оцінювалося дешевше тощо. Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Ясно лише, що в цю соціальну групу, якою опікувалася царська адміністрація, входили також бідняки, адже споріднене ЇЇ назві слово мушкенуту означало убогість, злидні. В радянській історіографії мушкенумами найчастіше вважався прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп, яких об’єднували служба царю та спільна назва, одним словом — "царських людей". Чи існували між мушкенумами та авелумами нездоланні соціальні бар’єри? Скоріше за все, не існували (якщо наше уявлення про соціальну природу мушкенумів адекватне), адже земля у Вавилоні вільно купувалася й продавалася, тому ті мушкенуми, в яких водилися гроші, могли придбати землю й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авелумами. Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повно­правними "синами мужа" (авілум), а другі — "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласни­ками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.

Великою суспільною групою Вавилону були тамкари - лихварі, торговці, землевласники та рабовласники. Одну з найпривілейованіших суспільних груп складали жерці, які були не лише служителями релігійних культів, а й активно займалися торгівлею, лихварством. Вони довго зберігали в своїх руках юстицію, відігравали значну роль у сфері управління. Про їхній вплив на суспільно-політичне життя держави свідчить той факт, що у Вавилоні існувало свято, під час якого царі повинні були складати перед жерцями корону, скіпетр, щоб потім знову одержати їх з рук верховного жерця. Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Державі потрібне було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм низку привілеїв. "Закони Хаммурапі", зокрема, оберігали воїнів від пожадливих лихварів і свавільних командирів. Заборонялося відбирати за борг чи купувати майно у воїна, хіба що це була земля, придбана воїном додатково до царського наділу. Пограбування, продаж у рабство воїна командиром вважалися злочином і каралися смертю. Майно воїна міг успадкувати його старший син, якщо він ішов по стопах батька. Коли у воїна не було повнолітніх синів, третина його майна залишалася вдові, щоб вона могла виростити дітей. Воїнів, які потрапляли в полон, викуповували за кошти державної казни. За все це воїн мав віддячувати державі сумлінною службою. Коли він запізнювався в похід чи присилав замість себе найманця, тобто непрофесіонала, і при цьому продовжував користуватися службовим майном, його страчували.

3В)

Основною ланкою вавилонського суспільства була сім я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Чоловік платив за наречену калим, тому, хоча розмір посагу й перевищував розмір викупу (§ 162—164), вважав її своєю власністю, навіть міг продати її та дітей у рабство Основна форма шлюбу - моногамія. Та в разі хвороби, без­дітності, нерозсудливої поведінки першої дружини чоловік міг узяти другу. Формою укладення шлюбу був договір між батьками нареченого та нареченої. Якщо не було договору, то не було й шлюбу. Так як в шлюбі велику роль відігравало майно, то Закони Хаммурапі детально розглядають питання про майнових відносинах між подружжям: про придане і шлюбному викуп (159 - 164) Викупна плата нареченого батькові нареченої—терха-тум. про роздільної відповідальності за боргами, що виникли до шлюбу (151 - 152), про майно дружини про який сказано в п. 150, який сам за своїм змістом дуже оригінальний:

"Якщо людина подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і видасть її документ з печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого по суду; мати може віддати те, що буде після неї своєму синові, якого любить, братові вона не повинна віддавати ".

жінка у Вавилоні могла мати своє особисте майно, що належить тільки їй і яким ніхто, крім неї, не міг розпоряджатися. Не випадково в статті згадується, що чоловік повинен видати їй документ, який підтверджує право її володіння і спадкового права на це майно теж ніхто не мав.

Хоча в законах є згадка про викуп за наречену, проте все ж вавилонський шлюб не був шлюбом-купівлею, так як розмір приданого був більше ніж розмір викупу. Жінка у Вавилоні Окрім посагу, дружина розпоряджалася подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітні договори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихвар­ством.

Розлучення було вільним лише для чоловіків. Жінка могла розлучитися лише за певних умов (якщо чоловік потрапив у полон, а вдома не було харчів; якщо її чоловік кинув поселення та втік; якщо чоловік постійно зраджував і принижував її) (статті 134-136,142).

Покохати іншого заміжня вавилонянка могла лише ціною власного життя. Якби у чоловіка закралася тільки підозра про подружню зраду, жінці зоставалося лише кинутись у воду.

"Якщо дружина людини буде захоплена буде захоплена лежачої з іншим чоловіком, то має їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя свого раба".

Закони про подружню невірність розповсюджувалися тільки на жінок, чоловік же, навпаки міг жити разом з рабинями і прижитися з ними дітей визнавати своїми законними дітьми (п. 170). Смертною карою він карався лише в тому випадку, якщо спокусив дружину вільної людини, хоча якщо чоловік цієї жінки хотів простити її, то йому теж могли зберегти життя (п. 128).

Однак закони в цьому випадку передбачають, що якщо чоловік буде змінювати їй з вільними, "ходити від хати до хати", то дружина могла забрати своє придане і піти в будинок свого батька (п. 142). Дитина в Законах Хаммурапі розглядалася не тільки як суб'єкт, але і як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом закладу (ст. 117). Однак встановлювалася рівність дітей, навіть коли вони походили від рабині. Взаємини батьків і дітей визначалися владою домовласника над дітьми до їхнього повноліття. Батько мав право продати дітей у рабство чи віддати в кабалу.

Сімейне майно належало чоловікові і після його смерті діставалося не вдові, а старшому синові, на якого покладалися турботи про посмертний культ батька. Тож не дивно, що жінку у Вавилоні мали за ніщо. Хоч закон іноді й ставав на її захист, все ж робив це не для того, щоб відстояти її людську гідність, а з огляду на те, що наруга над жінкою сприймалася як образа її чоловіка, опікуна, суспільства. В сім’ї та суспільстві жінка була заляканою, затурканою істотою, вона навіть не мала можливості сказати чоловікові все, що вона про нього думає. Відповідне застереження їй фіксувалося у шлюбному контракті [без виконання певних юридичних формальностей шлюб не вважався законним (§ 128)]. В одному з них, наприклад, читаємо: "Рімум, син Шахматума, взяв собі за жінку Баштум, доньку Белісуни, жриці бога Шамаша, дочки Ісі-бітума... Якщо Баштум мовить Рімуму, своєму чоловікові, "ти мені не чоловік", її зв’яжуть і кинуть у воду. Якщо Рімум скаже Баштум, своїй жінці, "ти не жінка мені", він заплатить їй 10 сиклів срібла як плату за розлучення".

Одним словом, до норм сімейного життя у Вавилоні цілком доречні рядки Дж. Байрона:

Закон Востока мрачен и суров: Оковы брака он не отличает От рабства унизительных оков.

Шлюби у Вавилоні, як і повсюдно на Стародавньому Сході, були ранніми. Дівчина виходила заміж у 12—14-річ-ному віці, а заручини, ясна річ, відбувалися ще раніше. В одній із месопотамських приказок — зразку тодішнього чорного гумору — чоловік несхвально відгукувався про дитячі шлюби, які надміру подовжують роки сімейного щастя: "Не буду я брати трирічну жінку, бо ж я не віслюк" Слід зауважити, що хоч яким би безпросвітним було життя вавилонянки, все ж дихалося їй легше, ніж шумерянці. Вавилонянка, наприклад, на відміну від шумерянки, в деяких випадках мала право на розлучення, могла вийти вдруге заміж, коли ставала вдовою чи коли її чоловік потрапляв у полон (щоправда, як зафіксовано в законах м. Ешнунна, коли чоловік повертався з полону, він міг знову забрати свою колишню дружину до себе). на випадок розлучення придане вона забирала собі, а заодно й частину спільно нажитого майна. Навіть більше, соціальний статус у Вавилоні визначався не за чоловіком, а за жінкою — син вільної вавилонянки і раба вважався вільним, а рабині і вільного — рабом (§ 170—171, 175). З хворою жінкою чоловік міг розлучитися, однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця днів утримувати її (§ 148). У певних обставинах: хвороба дружини (п. 148), одруження на жриці, якої не дозволялося мати дітей (п. 145), погану поведінку дружини (п. 141) чоловік міг взяти другу дружину. Метою цього шлюбу було народження дітей, які успадкують сімейне майно і будуть підтримувати культ предків. Вельми цікава в сімейних відносинах стаття 141: "Якщо дружина людини, яка живе в будинку людини захоче піти і стане надходити марнотратно, стане розоряти свій будинок, ганьбити свого чоловіка, то її треба викрити, і якщо її чоловік вирішить покинути її, - він може покинути її, він може в її шлях не давати їй ніякої розвідний плати. Якщо її чоловік вирішить не залишати її, то чоловік її може взяти заміж іншу жінку, а та жінка повинна жити в будинку свого чоловіка, як рабиня ".

Спадкування здійснювалося за законом і за заповітам. Взагалі ж спадок приділялася велика роль і позбавлення оного допускалося тільки у виняткових випадках, а саме якщо син двічі здійснив тяжкий гріх проти батька (п. 167 - 168). Спадко­ємцями були один із подружжя, діти, внуки, всиновлені діти, діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми. При спадкуванні за законом спадок розподілявся порівну між синами, а дочки отримували свої частки як посаг.