Ремесло

Перш за все треба сказати, що ремесла, як приватного роду діяльності в Месопотамії не існувало, т. К. Все ремісники були підпорядковані царського або храмового господарства. Це як раз можна простежити в п. 188, що стверджує:

"Якщо будь-якої ремісник візьме малолітнього в вихованці і навчить його свого ремесла, то він не може вимагати назад у судовому порядку". Тут імовірно могла бути така ситуація: батько, припустимо, воїн, пішов і не повернувся. У цій ситуації матері могли відмовитися від своїх дітей, щоб вони вижили, і передати їх іншій людині. І ось цей ребе-нок потрапляє до ремісника, а потім повертається його батько (який в цей час міг бути в полоні) і починає вимагати дитину назад. І тут все вирішувалося досить просто: якщо ремісник не встиг до цього часу передати ремесло - забирайте, якщо встиг - не повернеться, т. К. Перейнявши ремесло він ставав ремісником і автоматично потрапляв на царську службу. Він, звичайно, ж міг зустрічатися з батьками, але повернутися до них в якості сина назад не міг, адже війни були землеробами у вільний від походів час і не входили в число тих, хто належав до царського (або храмовому) господарству. Одночасно з цим існувала інша причина, що перешкоджає поверненню дитини тому. За релігійними уявленнями давніх вавилонян, якщо людина за час свого життя не встиг передати ремесло дітям (і не важливо яким: рідним чи, прийомним чи), то його в майбутньому житті чекали муки голоду. Тому ремісник природно і не хотів відмовлятися від усиновленої дитини.

У Законах дуже часто такі професії як будівельник, лікар, мореплавець, ймовірно тому, що це були найпоширеніші професії, послуги представників яких користувалися великим попитом. Тому і виникла необхідність регулювання відносин між цими ремісниками і їх замовниками. Але разом з тим протягом усього кодексу не згадуються такі професії як, наприклад, зброяр. Просто їх продукція користувалася малим попитом. Їх потенційними замовниками могла бути тільки знати (а таких було незрівнянно менше, ніж простих людей). Якщо послуги будівельника при будівництві будинку були потрібні майже кожному, то зброю потрібно далеко не всім, до того ж воно, ймовірно, і варто було пристойних грошей, так, що простий народ не міг придбати його в силу своєї бідності. До того ж воїни в мирний час були землеробами і ця зброя просто б мотлохом за не потребою, а у воєнний час армія озброювалася, напевно, за рахунок скарбниці. А після походу воїни здавали свою зброю на який-небудь склад і йшли по своїх домівках. Якщо врахувати, що зброя річ досить довго зберігаються, то замовляти нову зброю можна було не всякий раз, коли затівалася війна. Та й армії в умовах тодішньої чисельності населення були не такими вже й великими. Все це і наводить на думку, що люди ці були покликані задовольнять тільки потреби держави і вищих верств населення і існувало їх мало.

Відповідно до важливим державним значенням релігії і храмів в Вавилонії почесне становище серед інших професій займають храмові службовці. З них в Законах Хаммурапі відзначаються тільки особи жіночої статі: надитум, ентум, зікрум (п. 179) цими назвами були, ймовірно, представлені різні категорії жриць), а також храмова діва і храмова блудниця (п. 181).

Жриці-надитум, мабуть порівняно мало обтяжені культовими обов'язками, займалися також приватної господарською діяльністю (через братів або нерідко через агентів, так як свобода їх пересування за межами обителі була обмежена). При вступі обитель надитум по-отримували придане у вигляді кільцеподібних злитків срібла, далеких попередників монети. За час життя в обителі вони купували приватну власність і здавали в найм поля, будинки і фінікові плантації, давали в ріст срібло, а також брали участь в торгівлі.