1.Закони Хаммурапі як історичне джерело:

а) структура пам’ятки

б) як створювалася

в) яким був судовий процес

г) форми покарання

1А)

Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. Структурно "Закони Хаммурапі" складаються з трьох частин: вступу, самого тексту законів і висновку. Закони Хаммурапі охоплюють численні правові питання, пов'язані з життям вавилонського суспільства. Перші п'ять ста-і и (їх нумерація встановлена сучасними вченими) присвячені судочинству.Статті 6—13 визначають покарання за вчинення Крадіжки і способи її виявлення.Статті 14—20 спрямовані про-ін викрадення дітей і рабів та переховування рабів-утікачів. У цих статтях визначено також розмір винагороди за спіймання раба-утікача. В статтях 21—25 розглядаються різні випадки грабежу. Статті 26—41 регулюють обов'язки і права воїнів, причому особливо детально висвітлюються питання їх землеволодіння. Статті 42—47 визначають права і обов'язки осіб, які орендують землю.Наступні п'ять статей (48—52) встановлюють межі права лихваря на врожай заставленого йому поля.

Статті 53—56 передбачають покарання за недбале використання іригаційної системи. Статті 57 і 58 захищають власників полів від шкоди, заподіяної стадами. Статті 59—66 вирішують різні питання, пов'язані з володінням садами, в тому числі питання про право лихваря на врожай із саду його боржника. Наступні статті, які містяться у пошкоджених стовпчиках тексту, присвячені частково питанням володіння будинками і будівельними ділянками, частково різним видам лихварства. У статтях 100—107 йдеться про тамкарів та їх помічників. Корчми, що були водночас і вертепами, розглядаються у статтях 108—111.

Праву зберігання і борговому праву, пов'язаному із забезпеченням позики одним із членів сім'ї боржника, присвячені статті 112—126. Значне місце (статті 127—195) посідає сімейне право. Статті 196—225 встановлюють розмір покарання за тілесні ушкодження. Статті 226 та 227 оберігають рабовласника від умисного знищення тавра на належному йому рабі. Питання, пов'язані з працею архітекторів і суднобудівників, розглядаються у статтях 228—235. Різні види найму детально описані у стат­тях 236-277.

Законодавство Хаммурапі, як і законодавство Ісина, Ларси та Ешнунни, не містить вказівок на втручання богів. Виняток становлять лише статті 2 і 132, які допускають застосування до особи,звинувачуваної у чаклунстві, чи до заміжньої жінки, звинувачуваної у перелюбстві, «божого суду». В далекому минулому беруть свій початок положення про покарання за тілесні ушкодження згідно з принципом «око за око, зуб за зуб». Закони Хаммурапі поширили застосування цього принципу на лікарів (за тілесні ушкодження, заподіяні невдалою операцією) і на будівельників (за зведення технічно недосконалої споруди). Якщо, наприклад, під час обвалу будинку гинув його власник, страчували будівельника,а якщо його син, — сина будівельника. "Закони Хаммурапі" — це, власне, ще не кодекс законів, а лише добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої — юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці. Закони згруповані в ній окремими блоками, які стосуються процесуальних норм і основних принципів вавилонського правосуддя

У "Законах Хаммурапі" відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. В них, скажімо, навіть не згадується досить численна в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування й часто-густо займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст, про сферу використання рабської праці тощо. До того ж ці закони, найімовірніше, не були єдиною правовою основою вавилонського суспільства, крім них діяли й інші законодавчі акти та норми звичаєвого права. Отож є підстави вважати, що "Закони Хаммурапі" — казуїстична пам’ятка, тобто, вони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та Його чиновників. Вони свідчать про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник законів встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення.

1Б)

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж)

У пролозі зазначається, що Бог Сонця Шамаш наказав, щоб Хаммурапі встановив у країні "право та справедливість" і подарував йому свої закони. На стелі дається зображення царя, який стоїть у молитовній позі перед Богом, котрий вручає йому свої закони. Цим самим проводиться думка, що це є Божі закони, які цар оголошує від свого імені всьому народові. В епілозі правитель ще раз наголошує на необхідності дотримуватися законів під страхом його власного покарання та Божої кари.

Метою видання Законів, на думку самого вавилонського царя, було встановлення в державі такого порядку, "щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти та вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість..." Звичайно, в цих словах багато в чому ідеалізуються наміри правителя стосовно своїх підданих, як і те, що Закони цар Хаммурапі отримав з рук Бога Сонця Шамаша.

Завдяки появі законодавчого збірника Хаммурапі досяг значних успіхів у справі утвердження єдиновладного правління. По-перше, приєднавши до себе значні території сусідніх народів, Вавилон став великою державою тогочасного світу. Одним з напрямів досягнення єдності країни було запровадження єдиного, уніфікованого законодавства. По-друге, майнова і владна верхівка суспільства намагалася засобами права закріпити свої привілеї і переваги над іншими верствами, захистити своє майно від зазіхань на нього. По-третє, поляризація багатства і бідності неминуче вела до загострення соціальної напруги в суспільстві. Для згладження суперечностей слід було законодавчо обмежити боргове рабство, захистити орендаря від свавілля землевласника, урегулювати інші питання життя суспільства.

Відомий дослідник стародавньосхідних цивілізацій С. Крамер так охарактеризував стан правосвідомості та правової освіти населення у Вавилонській державі: "Закон і правосуддя були основоположними поняттями для стародавніх шумерів як у теорії, так і на практиці. Археологи знайшли тисячі глиняних табличок із найрізноманітнішими юридичними текстами: договори, угоди, заповіти, векселі, розписки, судові постанови. У Древньому Шумері учні старших класів присвячували чимало уваги вивченню законів і наполегливо освоювали важкі та специфічні юридичні формули, а також переписували зводи законів і судові рішення".

1В )

Судовий процес у Вавилонії був усним і змагальним. Це означає, що справи порушувалися лише за скаргою зацікавленої сторони, а в ході процесу кожна зі сторін повинна була доводити свої твердження. Протоколи процесів не велися, хоча деякі найбільш важливі моменти могли фіксуватися письмово. Рішення і вироки теж, як правило, були усними. Основним видом доказів вини були власні зізнання, документи, судові клятви, речові докази, сліди вчинених дій, показання свідків. Складні і суперечливі судові справи нерідко вирішувалися з допомогою "божого суду" (випробування розпеченим залізом, киплячою водою, киданням у воду).

У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. Без діла вони не сиділи, бо через загальнодоступність законів та формальну відповідальність судів за правильність винесених вироків вавилонці приохотилися до сутяжництва, особливо у справах продажу та оренди майна. В державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися вислуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. "Закони Хаммурапі" встановили карну відповідальність за лжесвідчення Звичайно, вавилонську Феміду, як у цьому переконують джерела, важко запідозрити у справедливості й непідкупності, судові зловживання були буденним явищем, судді у своїй масі були заповзятими хабарниками.

У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою "божого суду", тобто клятви іменем богів (вважалося, що боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова давати клятву прирівнювалася до визнання своєї вини) чи водних ордалій (звинуваченого кидали в річку і, як, що він випливав, вважали його невинним; у середньовічній Європі, навпаки, щоб судді визнали звинуваченого невинним, йому треба було потонути).

Основним доказом на суді були показання свідків (п. 9 - 11). "Якщо людина, у кого пропало що-небудь, схопить пропавшу річ у руках іншої людини, і той, у чиїх руках буде схоплена зникла річ, скаже:" Мені, мовляв продав продавець, я купив, мовляв, при свідках ", а хазяїн зниклої речі скаже:" Я, мовляв, представлю свідків, що знають мою зниклу річ ", то покупець повинен привести продавця, що продав йому річ і свідків, при кому він купив, так само й господар зниклої речі повинен привести свідків, що знають його зниклу річ. Судді повинні розглянути їх справу, а свідки, при яких була проведена покупка, і свідки, які знають зниклу річ, повинні розповісти перед богом те, що вони знають, і тоді продавець - злодій, його треба вбити; господар зниклої речі повинен отримати свою зниклу річ назад; покупець повинен взяти відважене ним срібло з дому продавця " .

1Г ) форми покарання.

Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.

Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.

Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків. Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпілий були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання залежали від кастової належності людини.

2. Господарчий лад за “Законами Хаммурапі”:

А)форми земельної власності та землекористування, б)господарча діяльність (с/г,ремісництво, торгівля).

2А)

Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна

"і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо.

Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).

Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо).

Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І акти види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи:

пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних І Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо); без відчуження речі.

Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і право-Ідатність, п'яницями.

Основним засобом забезпечення виконання договірних юбов'язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнити свої вимоги за рахунок І.І кладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото, срібло, зерно, оудівлі, раби тощо.

Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку Іа доволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).

Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, з явним переважанням першої. Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства тощо. Користування царською землею, як це видно з § 40 "Законів Хаммурапі", обумовлювалось виконанням певних повинностей на державу (ільк). У § 71 згадуються не-ількові, тобто не обкладені повинністю на державу, приватні, господарства. Втім, приватне землеволодіння в ті далекі часи не існувало в чистому вигляді, воно зберігало елементи общинної власності. Індивідуальний власник ще перебував у певній залежності віл общини.

Община у Вавилоні була традиційно міцною. Розвиток торгівлі та лихварства підточував її зсередини, проте не руйнував: вона пристосовувалася до нових умов. Міцніла общинна верхівка, яка вже не дбала про захист рядових общинників від чиновницького свавілля, а навпаки, сама утискувала їх.

У Вавилоні активно розвивалися орендні відносини. В оренду здавали землю, садки, худобу. Закон, намагаючись устигати за життям, регулював цю сферу суспільних зв’язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1—2 роки, цілину — на 3 роки, садок — на 5 років, регламентував орендну плату за користування полем третиною зібраного врожаю, садком — двома третинами. Поле можна було здавати в оренду й на умовах половинщини (за половину врожаю), але в такому випадку землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним .матеріалом. Щоб землевласник спав спокійно, не боявся за свої прибутки, закон установлював розмір орендної плати у неврожайні роки такий самий, як і в благополучні. акони Хаммурапі приділяють велику увагу оренді нерухомості (в першу чергу полів і садів), а також закладу та забезпечення позичок. Існувало два види земельної оренди: зі сплатою певної грошової суми вперед або зі сплатою частки врожаю (при оренді саду- до 2/3) після збирання. Пільгові умови надавалися в тому випадку, якщо в оренду віддавався необроблений ділянку (мова йде про пустки, або так званої "мертвої землі", що зазнала затоплення під час одного з великих повеней). У цьому випадку орендна плата стягувалася тільки починаючи з четвертого або п'ятого року. Причому якщо людина, орендуючи цю цілинний землю, не підняв її, то це не звільняло його від узятих ним на себе зобов'язань. (П. 44).

"Якщо людина орендує на 3 роки цілину для підняття, але, через лінощі, чи не обробить поля, то на четвертий рік він повинен поле зорати, скопати і проборонувати і повернути поле господареві поля, а також відміряти йому по 10 курру хліба за 1 бур" .

Дуже важливим моментом є те, що Хаммурапі в своїх законах врахував також різні природні катаклізми, що можна простежити в пунктах 45, 47, 48. Особливо це видно в п. 48, де йдеться, що:

"Якщо людина має на собі процентний борг, а Адад затопить його поле, або повінь знесе жнива, або внаслідок посухи в полі не виросте хліба, то він може в цьому році хліб своєму позикодавцю не повертати і знищити свій документ, а також і прцентов за цей рік він може не віддавати ".

З вищесказаного можна зробити висновок, що дані природні катаклізми були не таким вже й рідкісним явищем в Вавилонії і, що Хаммурапі був досить далекоглядним царем, розумів, що людина безсилий що-небудь протиставити стихії і якщо не керувався гуманними міркуваннями, то, у всякому разі намагався підтримувати чисельність вільних общинників, а саме вони і були основними платниками податків, на належному рівні, не керуючись миттєвою вигодою (адже свої гроші в якості податків він з цієї угоди все одно по- лучіл и), так як якщо цього потрапив в біду общинника змусити віддавати борг, то він, не маючи з яких коштів віддати, повинен буде залізти в інший борг і врешті-решт може потрапити в боргове рабство.

Це можна простежити і в інших статтях, які не стосуються арендноростовщіческіх відносин. Наприклад в статті 266, яка говорить, що пастух не несе відповідальності якщо відмінок в загоні відбувся з волі бога.

Об'єктом оренди могла бути не тільки нерухомість, а також будь-яке рухоме майно. У статтях 236 - 239 йдеться про наймання річкових суден для транспортування різних вантажів водним шляхом. Наявність цих статей у кодексі напевно можна пояснити тим, що побудувати якусь, хоча б мало-мальськи придатне судно в ті часи було справою клопіткою і досить дорогим і дозволити це собі міг не кожен, але в той же час в транспортних засобах для здійснення торгових операцій потребували багато, тому суду доводилося наймати. Водний шлях отже був найоптимальнішим засобом здійснення торгових операцій, бо в статті 239 можна простежити наступне:

"Якщо людина найме корабельника, він повинен давати йому 6 курру хліба на рік".

Тут мова йде не про якомусь разовому рейді, а про цілеспрямовану довготривалої торговельної діяльності, яка і здійснювалася річковим шляхом.

Говорячи про всіх цих корабельних справах, хотілося б згадати про ще одній статті досить цікавою за змістом. Це стаття 240.

"Якщо судно, що йде вгору за течією, вдарить судно, що йде вниз за течією, і потопить його, то господар судна, чиє судно було потоплено, повинен клятвено показати перед богом усе, що загинуло на його судні, і судно, що йшло вниз за течією , має відшкодувати йому судно і все загибле в нього ".

Судячи зі змісту цієї статті вавилонські річки, були досить сильні, і шлях вниз за течією був досить трудомісткий і небезпечний, т. К. Тільки в умовах сильної течії можна відчувати труднощі в управлінні суд-ном. Цікаво й те, що винне виявлялося судно, що йде вгору за течією, мабуть Хаммурапі вважав, що у йдуть вгору більше шансів ухилитися від зіткнення. Інше питання - чи були в реальному житті йдуть вгору весь час винні, адже якщо людина має більший шанс ухилитися, це не означає, що він обов'язково повинен бути в змозі їм скористатися.

Ще одним об'єктом з рухомого майна, часто брали в оренду була худоба.І це не дивно, адже всі сільське господарство трималося на ньому. За допомогою нього орали, перевозили різні вантажі, крутили жорна і т. Д.. Але худобу в ті часи сам по собі коштував не малих грошей, а потім ще потрібно було відстібати кошти, щоб його утримувати, а тим часом в тяглову силу тварин потребували все хлібороби. От і доводилося тим, хто не мав худоби якось викручуватися, брати в оренду. Мабуть це було досить частим заняттям і зіткнення між орендарями та власниками з різних причин теж відбувалися, раз Хаммурапі вирішив відвести для нього ряд законів. Зокрема статті 241 - 249 розглядають можливі конфлікти між орендарем і господарем тварини. Причому тут Хаммурапі теж врахував випадки втрати тваринного, які сталися не з вини орендаря. Наприклад в п. 249 говориться, що: "Якщо людина найме бика і його вразить бог, так що він впаде, то людина, який найняв бика, має виголосити клятву богом і бути зведеним від відповідальності".

2Б)

Сільське господарство було основою всього життя в Месопотамії, не дивно тому, що закони хамурапі приділяють йому дуже велику увагу. Основним типом господарства було дрібне, великі землевласники обробляли свої землі або за допомогою наданих в їх розпорядження нижчих категорій царських людей, або здаючи їх дрібними ділянками в оренду з частки врожаю (1/3 або 1/2 врожаю – § 46) або за тверду плату вперед (§ 45). На орендаря лежав обов’язок вести господарство сумлінно, забезпечуючи належний дохід (§ 42-44). Термін оренди міг бути продовжений, якщо орендар через стихійних лих зазнав збиток (§ 47). Землероб зобов’язаний утримувати в справності зрошувальні споруди і несе відповідальність за збиток, який завдає сусідам його недбальство (§ 53-56). Великий і дрібну худобу передавався для пасіння спеціальним пастухам (найманим або царським людям), які несли відповідальність за потраву (§ 57-58), а також за будь-які збитки в стаді, що стався з вини пастуха (§ 263-267). Робота за наймом була, мабуть, поширена досить широко, найманцями могли бути і вільні люди, і раби. Зх докладно регулюють тарифи заробітної плати для дуже багатьох видів праці, від самого кваліфікованого (лікар, ветеринар, будівельник, корабельник) до праці ремісника (цегельники, коваль, тесля, швець, ткач і т.п.), а також і некваліфікованих видів праці (§ 215-224, 253-274). Працівників наймали, як правило, на короткий термін – на час сівби або особливо жнив – або поденно на час, необхідний для виконання конкретної роботи. Тому й тарифи найманої плати в основному поденні. Найманець несе матеріальну і «кримінальну» відповідальність за заподіяння господарю збитків. Плата найманому працівнику була розрахована на можливість прокорму їм сім’ї протягом періоду найму.