1.2 Короткий історичний нарис

Люди на території сучасної Одещини живуть з найдавніших часів, принаймні не менш як 100 тис. років. Про це свідчать сліди стоянок кінця раннього палеоліту, виявлені в с. Іллінці за 20 км на північ від Одеси та в м. Білгороді-Дністровському.

По берегах невеликих річок Барабою, Кучургану, Тилігулу та на Дністрі знайдено залишки поселень і пізніших періодів кам’яного віку — часів мезоліту (15—8 тис. років тому, поселення біля сіл Познанки Першої Любашівського району, Михайлівни Саратського району) та неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е., поселення біля селища Саврані).

В IV—III тисячоліттях до н. е. по берегах придунайських озер та приток Дністра проживали племена землеробів і скотарів, що, крім кам’яних, вже мали й мідні знаряддя праці. На території Одещини знайдено залишки близько 100 поселень цих племен. Найголовніші з них — у м. Болграді, біля с. Озерного Ізмаїльського району, в с. Нагірному поблизу м. Рені, в с. Олександрівці Кодимського району. Вони є визначними пам’ятками трипільської і гумельницької культур. На зламі III і II тисячоліть до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена т. зв. усатівської культури, назва якої походить від с. Усатового, що під Одесою. В цьому селі виявлено залишки поселення, могильник, в якому було поховання зі зброєю, посудом, оздобами з міді, і плита з зображенням сцен мисливства. В кількох місцях недалеко від селища Татарбунар є кургани II тисячоліття до н. е.—пам’ятники ямної та зрубної культур доби бронзи.

Через безмежні степові простори Північного Причорномор’я пролягав шлях з Азії до Карпат, яким пересувались у давні часи численні племена кочівників. На початку І тисячоліття до н. е. тут з’явились кімерійці — перші з племен, що проживали на півдні сучасної України, назва їх зафіксована в письмових джерелах, їм, ймовірно, належали виявлені тут поселення сабатинівської культури і скарби ливарників доби пізньої бронзи (скарб біля с. Маяків Красноокнянського району). Починаючи з VII по II століття до н. е. територія теперішньої Одеської області становила південно-західну частину земель, які античні географи називали Скіфією, а з II століття до н. е.— Сарматією. Найвизначнішими пам’ятками цього часу є поселення і могильник біля селища Миколаївки та городище біля с. Надлиманського Овідіопольського району, кілька поселень біля с. Крижанівки Комінтернівського району та с. Іллінки Біляївського району.

У VII столітті до н. е. в Північному Причорномор’ї виникли грецькі колонії. Найбільші з них — Тіра (на території нинішнього Білгорода-Дністровського) та Ніконій (поблизу с. Роксолан Овідіопольського району). В І столітті н. е. над грецькими містами Причорномор’я встановила владу Римська імперія, але її панування було недовгим. В III столітті н. е. колонії припинили своє існування.

У перші століття н. е., в період занепаду Римської імперії і утворення ранньофеодальних держав, Північне Причорномор’я переживало складний процес свого розвитку. В III столітті тут з’явилися готи, яких наприкінці IV століття витіснили гунни, а з кінця VI століття тут були авари. Спустошливі нашестя кочових племен гальмували економічний та культурний розвиток краю. І все ж осілі землероби не припиняли своєї господарської діяльності. Це були племена черняхівської культури (II—VI століття н. е.) — можливо, гілка ранніх слов’ян — антів. їх поселення виявлено в північній частині Одещини (с. Кринички Балтського району, селище Фрунзівка). Працьовиті землероби і скотарі, вони разом з тим відзначались войовничістю і хоробрістю.

На берегах Чорного моря та вздовж лиманів розташовано чимало поселень перших століть н. е., де поряд з нащадками скіфів та сарматами проживали і племена черняхівської культури (поселення біля с. Киселового, поблизу Одеси).

Ще до утворення Київської Русі в Північно-Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — тиверці.

В наступні століття цей край ще не раз зазнавав спустошливого нашестя кочових племен — печенігів, половців та інших. Особливо трагічно склалась доля Причорномор’я в середині XIII століття, коли на Русь напали монголо-татарські орди. Значну частину населення завойовники винищили або взяли в полон, решту обклали великою даниною на користь хана і татарської знаті та примусили виконувати тяжкі повинності. Родючі землі були надовго перетворені на напівпустельні пасовиська. Настала доба тривалого господарського і культурного занепаду краю. Проте, і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно-Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просувався далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського населення, що прагнуло позбутися монголо-татарського ярма. Панування над цим краєм переходить від Золотої Орди до литовських феодалів. В цей час на території нинішньої Одеської області й поблизу неї виникають поселення з російським і українським населенням: Качибей (він же Коцюбіїв, Кучикленов, Хаджибей) — на місці сучасної Одеси, Бужин — на Південному Бузі, Караул — на Нижньому Дністрі та інші.

В 20-х роках XV століття, внаслідок розпаду Золотої Орди, відособилось Кримське ханство. Влада його феодальних правителів простягалась і над Причорномор’ям. Тоді ж Буджак (південно-західна частина сучасної Одеської області, розташована між гирлами Дунаю і Дністра) підпав на кілька десятиліть під владу Молдавського князівства. В кінці XV століття Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини. З цього часу Північне Причорномор’я фактично стало плацдармом для нападу турків на сусідні землі. В багатьох стратегічно важливих пунктах — Кілії, Білгороді, Качибеї та ін.— розмістились турецькі гарнізони. [8]

Після російсько-турецької війни 1787—1792 рр. більша частина території сучасної області за Ясським мирним договором відійшла до Російської імперії. Протягом 1797—1802 рр. вона входила до складу Новоросійської губернії, а з 1803 — до Херсонської губернії. Частина території краю, приєднана до Російської імперії в результаті російсько-турецької війни 1806—1812 рр., входила до складу Бессарабської області, яка з 1818 р. мала автономний статус, а після 1828 р. була приєднана до Новоросійського генерал-губернаторства. Наприкінці XVIII ст. почалося інтенсивне заселення Причорномор'я та Буджацького степу. Тут з'явилися численні болгарські, гагаузькі й німецькі колонії. В 1807 р. російський уряд санкціонував створення Усть-Дунайського козацького війська, яке того ж року було ліквідоване, але 1828 р. відновлене (та існувало до 1868 р.). Південна частина Буджаку з м. Ізмаїл після Кримської війни відійшла до Молдовського князівства. Після російсько-турецької війни 1877—1878 ця територія була повернута Російській імперії.

21 грудня 1917 р. Одеса була оголошена вільним містом. З грудня 1917 по березень 1918 року південна частина області (Буджак) входила до складу Молдовської Демократичної Республіки. З січня 1918 р. до березня 1918 р. в центральній частині сучасної області існувала маріонеткова Одеська Радянська Республіка. У березні 1918 р. Королівство Румунія анексувало Молдовську Демократичну Республіку, а разом з нею і Південну Бессарабію.

У 1920 р. утворено Одеську губернію, а через два роки до неї було приєднано Миколаївську губернію. Протягом 1923—1930 рр. існувала Одеська округа, а протягом 1930—1932 рр. — Одеський район, підпорядкований безпосередньо республіканському центрові. Постановою ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року «Про утворення Автономної Молдавської СРР» з частини території Балтської і Одеського округ Одеської губернії і Тульчинської округи Подільської губернії була утворена Автономна Молдавська Соціалістична Республіка у складі Української СРР. Одеську область було утворено постановою 4-ї позачергової сесії ВУЦВК 12-го скликання від 9 лютого 1932 р., її первинна територія включала міста Одеса, Зінов'євськ (нині м. Кропивницький), Миколаїв, Херсон і 46 районів.

У 1940 році північно-східні райони МАРСР — передано до складу Одеської області УРСР. Під час Другої світової війни вся сучасна Одещина була окупована Королівством Румунія (жовтень 1941 р. — 26 серпня 1944 р.), при цьому Буджак був включений безпосередньо до державної території Румунії як частина губернаторства Бессарабія, а терени на схід від Дністра — до Трансністрії.

1954 року до складу області увійшла Ізмаїльська область. Відтоді межі області незмінні .