Економічна Історія України том 1

на вбачати посилення культу пращурів, спричинене, можливо, зневірою в старих богів, які не врятували від кризи.

Тотальне переважання поховальних пам’яток над побутовими вказує на доволі мобільний спосіб життя цих спільнот. Підмогою в тому виступали певні новації. Можливо, саме тоді була роздоєна худоба й почали отримувати більше молока, яке є одним із основних продуктів харчування скотарів у дорозі. Свою роль відіграло

йвпровадження бронзових знарядь, хоча воно відбувалося повільно, оскільки залежало від наявності джерел сировини. Зауважимо, що в першій половині 3 тис. до н. е. ще суцільно панували кам’яні, кістяні й рогові знаряддя5. У похованнях культур шнурової кераміки і кулястих амфор бронзові речі не виявлені – тут роль престижних відігравали кам’яні сокири у першій, у другій – крем’яні сокири-тесла і кістяні орнаментовані пряжки. Натомість у ямній культурі вони трапляються, хоча це, головним чином, дрібні речі (ніж, шило, прикраси). Тут, особливо у ПівнічноЗахідному Причорномор’ї, були популярні й металеві прикраси, зокрема срібні, трапляються навіть золоті6. Розбіжності в поширенні металевих виробів пов’язані зі згасанням Балкано-Карпатської металургійної провінції, звідки отримували мідні вироби й метал трипільці, і формуванням Циркумпонтійської, що охоплювала й південь України. Якраз на просторах навколо Чорного моря і було започатковано виробництво штучного металу – бронзи (сплав міді й арсену)7.

Втім, ефект застосування бронзових знарядь цілком відчутний, зокрема, в деревообробній справі. Найважливішою подією тут було впровадження колісного транспорту – розібрані вози супроводжують деякі поховання ямної культури, а потім і катакомбної. Приблизно тоді віз, мабуть, з’явився і в Середній Європі8. Той віз був неповороткий і незграбний, через суцільні дерев’яні колеса був важкий, і його могли тягти тільки воли. Але він дуже полегшив життя скотарів і надав худобі ще однієї цінності – помічника людини в дорозі. На возі можна було розмістити хай який домашній скарб, запаси харчів, немовлят і літніх людей.

Нерідко скотарів доби ранньої бронзи називають кочовиками, і вони близькі якось мірою до них. Але ні технологічні, ні соціальні умови ще не визріли для того,

йвиникнення кочівництва сталося пізніше. Отже, доцільніше такі спільноти називати рухливими чи мобільними скотарями. Мобільність їх була доволі обмежена і нединамічна і через заняття хліборобством, і через відсутність досконалих засобів пересування і захисту стад. Скажімо, ямне населення експлуатувало головно річкові долини й прилеглі території, не заглиблюючись особливо у відкритий степ. Це надавало змоги потроху займалося й хліборобством – воно вирощувало різні види пшениці, ячмінь, просо, коноплі9. Ясна річ, що таке рільництво було нерегулярним і малопродуктивним, що не применшує його ролі в реальному житті.

Як зазначалося, головним джерелом для пізнання таких спільнот є поховання. Розбіжності між ними – в облаштуванні могили (розміри, декорація), опорядженні небіжчика (одяг, прикраси) і супровід (посуд, знаряддя, зброя й інші речі) – давно навели археологів на думку, що за тим криється диференціація суспільства, хоча, як то свідчать етнографічні джерела, до того насправді причетні багато інших чинників (приміром, причини смерті, емоційна напруга колективу, пов’язана з втратою певної значущої особи, представника знатного роду, хороброго вояка, впливового жерця, чаклуна чи іншого «спеціаліста» тощо). Але якщо навіть абстрагуватися від останнього – поліінформативності поховального обряду, постає запитання, з якою

52 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

диференціацією ми маємо справу – соціальною (а вона притаманна будь-якому колективу, оскільки нерівність супроводжувала всю історію людства) чи соціальноекономічною, себто такою, що мала опертя в майновому стані, який, своєю чергою, надавав певних привілеїв. Розпізнати це насправді важко, оскільки головне багатство – худоба, на ґрунті якої і могла статися майнова диференціація, – прямо не відображається в археологічних джерелах. Через це, відмічаючи диференціацію скотарських суспільств на горизонтальному рівні (соціальні ролі – знать [аристократія], служителі культу, воїнство, рядове населення – виробники) і вертикальному (рангова градація кожної ролі-статусу), дослідники зазвичай користуються терміном «соціальна диференціація»10.

Отже, осмислюючи ці суспільства, не можна обійтися без загальних міркувань – без розуміння специфіки скотарських суспільств, добре відомих за етнографічними джерелами. Першу таку особливість становить худоба. Вона від самого початку була індивідуальною чи сімейною власністю (інакше тварин не можна було одомашнити), а також відігравала престижну роль. Тож прагнення накопичувати худобу, її кількість могла обертатися соціально-економічною диференціацією. Це цілком припустимо для скотарських суспільств, де худоба була єдиним багатством. Крім того, пересування з худобою й організація такої надзвичайно важливої справи, як зимівля, не були хаотичними і підпорядковувалися не тільки природним ритмам, а й регулювалися якимись нормами. Порядок підтримувався через розподіл пасовиськ і угідь між общинами, аби забезпечити їхнє існування та запобігти сутичок за ресурсні ніші. Хоча відтворити розміри общин, як і більші об’єднання, не вдається, однак зрозуміло, що порядок підтримувався надобщинними органами управління і, не виключено, різного рівня. В самому факті розподілу угідь теж криється певна загроза рівності доступу до кращих із них, що відбивалося і на майновому стані колективів. Тут слід згадати про Михайлівську фортецю, яку зазвичай пов’язують

зрільничою традицією в пізньоямній культурі Нижньої Наддніпрянщини. Однак, зважаючи на її винятковість, локалізацію (неподалік одного з бродів через Дніпро), зрештою весь характер цієї культури, вона, скоріше, виконувала іншу функцію: контролю за шляхами пересування скотарів, а також обміну.

Ще одна загроза соціально-економічній нерівності крилася в способі ведення такого господарства. Сумісне пересування і догляд за худобою солідаризувало общину, спричинювало різні форми кооперації, взаємодопомоги і певний її демократизм, але водночас призводило до того, що общинники доглядали не тільки власну худобу, а й суспільне стадо, яке призначалося для ритуальних цілей, а заодно – худобу поважних осіб (очільників общин і більших колективів, служителів культу тощо) з поваги до них і їхньої місії. Інакше кажучи, такий спосіб життя міг породжувати приховані форми експлуатації.

Однак перебільшувати роль економічного чинника, мабуть, все ж не варто

зогляду на стиль господарства. Значне накопичення худоби тут стримувалося багатьма чинниками – і суто природними (приміром, надмір посушливе літо чи надто сувора зима, епізоотії, можливості пасовиськ – перевипас міг призвести до їхньої деградації), і соціальними – знищення худоби в ритуалах, неможливість перетворити її на інші цінності, оскільки навколишній світ був одноманітний. Інакше кажучи, таке господарство і соціально-ідеологічні настрої навряд чи дозволяли отримати той додатковий продукт, який став би підґрунтям суттєвої соціально-

економічної диференціації. Це й відображають поховання, які попри розбіжності в облаштуванні й супроводі все ж постають загалом доволі скромними, а статуснорангову позицію небіжчика за життя символічно відображають рідкісні чи особливі речі. В них немає натяку на розкіш, з якою ми стикаємося, приміром, у кочових суспільствах.

2. Північна смуга України – від скотарства до рільництва

Колективи з яскравим ухилом у моногалузеве господарство та ще й на одноманітному просторі, коли втрачається можливість обміну й отримання скотарями хліба від сусідів, рано чи пізно стають перед вибором – або змиритися з долею й продовжувати те скромне життя, перетворившись на стагнатів, або здолати моногалузевість і перейти до справді комплексного господарства, яке, власне, і могло забезпечити нормальний побут (осілість) і гармонійний розвиток різних галузей, а зрештою – і подальший поступ. Вибір був зроблений на користь другого, можливо, й через те, що людина прагне осілого комфортного побуту й стабільного життя. Але цей вибір, зрештою, призвів до різних кінцевих наслідків у північній (лісо- і лісостеповій) та південній (степовій) смугах України. У північній смузі пожвавлення хліборобства відбувалося надзвичайно повільно. Все ж на рубежі доби бронзи – раннього заліза рільництво відродилося, зайнявши чільне місце в комплексній системі господарства. Через це розглянемо спочатку цей регіон.

Повсюдно від середини 3 тис. до н. е. на території України в середовищі різних спільнот спостерігаємо процес активізації землеробства. Це відчувається головним чином за опосередкованими даними, зокрема, за співвідношенням побутових і поховальних пам’яток. Зростання кількості поселень вказує на якісь форми осілості, а заодно – і на пожвавлення хліборобства. Найрельєфніше цей процес постає на Західній Волині, де культуру кулястих амфор змінила городоцькоздовбицька11. Вона знана головно за поселеннями – їх відомо більше, ніж поховань. У такому співвідношенні, безперечно, відбитий і стан дослідження цієї культури. Все ж на тлі попередньої культури ситуація разюче змінилася. Господарство цієї культури не вивчене, однак дещо впадає в очі. Західна Волинь здавна славилася покладами якісного й красивого кременю. Початок городоцько-здовбицької культури збігається зі сплеском тут біфасіальної індустрії, себто виготовленням двобічно оброблених знарядь і розширенням їхнього асортименту: крім сокир-тесел, знаних і в попередній час, тут виготовляли чудові витончені списи і кинджали, а потім – і серпи. Вони, безперечно, мали престижне значення, тож були бажаними в навколишньому світі. Їх знаходять у похованнях Подністер’я та Поділля, на території Малопольщі та ширше.

Тоді на Волині були відкриті, мабуть, поклади міді, на ґрунті яких сформувався металургійний осередок з виготовлення металевих виробів, головним чином, теж престижного значення. Це так звані верболисті прикраси – заушниці, каблучки, рідше браслети у вигляді скрученого в кільце вербового листка з витисненим зісподу реберцем. Прикметно, що територія їхнього поширення збігається в основному з межами городоцько-здовбицької культури, себто вони є свого роду етнічною прикметою, хоча зрідка трапилися і на сусідніх територіях України та Польщі.

багато скарбів, хоча добре відчутний і по східний бік Карпат, зокрема, в матеріалах культур тщинецького кола. Тоді ж розпочинається й розробка руд Донбасу15.

Попри наявність стійбищ, у цих культурах переважають стаціонарні поселення тривалого характеру, які разом з могильниками відображають барвистість і поступ цих явищ. Найпоказовішою тут є будівельна справа, яка суттєво вдосконалюється через активне й різнобічне застосування деревини, чого не могло статися без поповнення бронзових знарядь (сокири, стамески, долота). Зазвичай зводили великі наземні або заглиблені одночи двокамерні оселі, основу яких становили потужні стовпи, на які спиралася покрівля. Стіни були складені з дерева чи плоту й обмазані зсередини глиною. У Подністер’ї виявлені оселі на кам’яному фундаменті. Оселі оснащені вогнищами з глини й каменю, а іноді й купольними печами. На найкраще дослідженому поселення Пустинка16 зафіксовані садиби, що складалися з помешкання, господарських наземних будівель (зокрема, на палях) і господарських ям.

Збагачується асортимент посуду (зазвичай обмежений у колі скотарів), відроджуються землеробські культи. Найяскравішим їх проявом є зафіксовані в Пустинці дві культові споруди. Всередині однієї був улаштований ровик, заповнений обгорілими уламками кам’яних зернотерок, золою та кальцинованими кістками, в іншій – вогнища-вівтарі та невеличкі ями з кальцинованими кістками. Тоді ж з’являються такі дивовижні й не зовсім зрозумілі пам’ятки, як зольники. Я.П.Гершкович пов’язує їх з ритуалом полишення помешкання, своєрідним його «похованням» у разі непридатності для життя17. Це певною мірою перегукується з трипільською культурою, де, полишаючи поселення, спалювали його, себто провадили своєрідне «захоронення».

У культовій практиці значна роль відводиться вогню. Вогонь здавна шанували всі народи, і все ж у землеробському колі його культ зазвичай виражений яскравіше та різнобічніше. Отже, поява тілопальних ґрунтових могильників у цьому колі культур (кальциновані рештки зсипали в яму або урну) сигналізує, з одного боку, про зміни в ідеологічній сфері, спричинені, найвірогідніше, більшою увагою до хліборобства, а з другого – про осілий спосіб життя, прикметою якого і є зазвичай ґрунтові могильники. Водночас тут практикували й курганний обряд. Курганні поховання багатші, тож, цілком можливо, що такий привілей мали не всі. В них, крім масивних бронзових прикрас (діадеми, шпильки, браслети, наручі, поножі, гривни) зрідка трапляються й золоті, а також зброя (кинджали, списи, сокири). Вони надходили головно з Балкано-Карпатського регіону, але й від інших спільнот, а також вироблялися у власному середовищі.

Попри значну диференціацію поховань за супроводом і облаштуванням могил, П.Макарович вважає, що загалом ця спільнота ґрунтувалася не на територіальному принципі, а на засадах кревної спорідненості (не біологічної, а культурної, міфологічної) з успадкуванням її по жіночій лінії. Головним аргументом тут виступає практика колективних поховань – улаштування свого роду склепів, які використовували протягом тривалого часу, а також багаті жіночі поховання тощо. У тому дослідник вбачає певну архаїзацію соціальної структури на тлі попередніх культур, повернення до колективізму і егалітаризму (рівності)18. Такий кінцевий висновок спровокований випинанням індивідуалізму, що буцімто був прикметний попереднім скотарським культурам, що дуже сумнівно. Радше має йтися про куль-

56 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

тивування там чоловічого начала. Осілість і активізація хліборобства могли вивести певною мірою роль жінки на передній план, що зовсім не означає архаїзації суспільства, а тим паче – повернення до матрилінійності, оскільки цього ніде не зафіксовано. Крім того, попри певну тенденцію заміщення матрилінійності патрилінійністю у зв’язку з розвитком суспільства цей чинник прямо не корелюється з тим, і матрилінійна система спорідненості зафіксована і в ранньокласових суспільствах19. Отже, слід говорити про зміни в організації суспільства через зростання ролі рільництва. Наголошуючи на генеалогічній системі спорідненості, дослідник якось упустив, що якраз вони і є підґрунтям, на якому розвивалася соціальноекономічна стратифікація. Місце осіб, сімей, груп віднині визначалося не тільки місцем у виробництві, а головно – походженням. Саме воно надавало певних привілеїв: доступу до кращих ресурсів (території), обміну, розподілу тощо. Якраз комплексне господарство і надавало найкращих можливостей для реалізації цієї моделі та формування на ґрунті генеологічного роду (лініджу) системи вождівств, хоча вона й не реалізувалася повністю в тщинецько-комарівській спільноті. Колись криза суспільств ранніх рільників змусила їх відійти від цього генерального шляху, тепер сталося повернення. До того ж ці зміни проходили в умовах піднесення гірничо-металургійної справи, зокрема в Карпато-Дунайському регіоні, що дозволяло трансформувати якщо й не додатковий продукт, то принаймні його надлишок у металеві речі чи навіть золоті.

Цю лінію продовжують наступні спільноти. Для культур фінальної бронзи (білогрудівська) і тих, які побутували наприкінці доби бронзи і початку наступної (заліза), дослідники однозначно констатують пріоритет хліборобства над іншими галузями (культури Ґава-Голігради, висоцька, лебедівська, бондарихинська, чорноліська)20. Оснащене воно було знаряддями з традиційних матеріалів (кам’яні, крем’яні, кістяні), хоча набули поширення бронзові кельти, відомі на інших територіях у попередній час, та з’явилися перші залізні (ножі, шила). Отже, зміни помітні, як то часто буває, за опосередкованими, але промовистими даними.

За винятком білогрудівської культури, скрізь панівними стають ґрунтові могильники з інгумаційними похованнями, особливо грандіозні у висоцькій культурі (приміром, могильник Чехи на Львівщині налічує 450 могил), чи частіше тілопальними. Не менш важливим показником є культова практика, сповнена землеробськоскотарської символіки, – зольники, мініатюрні посудинки, антропо- і зооморфна пластика, глиняні «хлібці», «коржі», модельки зерен. Урізнобарвлюється посуд, особливо столовий, що вирізняється чудовою якістю і естетикою (тонкостінний, лискований).

Десь на початку 1 тис. до н. е. з’являються городища – укріплені валами й ровами «фортеці», які немов маркують південні рубежі хліборобської ойкумени. У повоєнні роки скіфолог О.І.Тереножкін висунув припущення, що вони слугували схованками для навколишнього населення, яке мешкало в навколишніх селищах, у разі воєнної загрози. Їхня поява, з одного боку, відображає ті зміни, що сталися на рубежі двох епох, з другого – демонструє роль лідерів, які організовували зведення городищ і захист. Можливо, й скарби, які зазвичай розглядають як дари божествам, за цього часу були зариті через тривожну обстановку. Напругу й загрозу становила нова сила, що зросла на степових просторах, – кочовики. Тож звернемося до південної смуги України.

3. Через скотарство і рільництво – до кочівництва

Приблизно від середини 3 тис. до н. е. певну активізацію рільництва помічаємо в степовій смузі. Пов’язана вона з населенням катакомбної культури, яке намагалося здолати споконвічну проблему мешканців цієї зони – нестачу хліба. Походження цієї культури не зрозуміле, вона загалом постає як чужинське явище на нашій території, що не мало ні витоків, ні продовження. Перше, що незвично її виділяє, – це поховання в оригінальних могилах, у вигляді ями з камерою-підбоєм, де й клали небіжчика. Від таких могил (катакомб) походить назва культури. Порівняно з ямною культурою її матеріальний комплекс довершеніший і яскравіший. На тлі панування тут знарядь і виробів з традиційних матеріалів особливо вражають витончені кам’яні сокири й булави, які розглядають як символи «влади», бронзових теж дещо побільшало. Зауважимо, що впровадження бронзи відбилося й на кременярській справі: металеві віджимники давали змогу виготовляти витончені стріли й інші вироби. Речовий комплекс – зокрема, посуд і його орнаментація – немов несе печать землеробських культур (криволінійні узори, спіраль, мотив колоска).

Для цієї культури відомі вже сотні поселень. Але зазвичай це ще не справжні тривалого характеру селища, а сезонні стійбища. Якраз більша увага до хліборобства й спричинила прагнення вертатися з року в рік на одне місце, що зрештою призвело до виникнення триваліших осередків осілості. Власне, і про курганний обряд тут можна говорити з певною часткою умовності, оскільки населення, особливо інгульської катакомбної культури, схильне було ховати небіжчиків в курганах попередньої доби. І в цьому воно продовжувало традиції пізньоямного населення, яке теж майже не зводило курганів.

Експлуатувало це населення ті самі ніші, що й ямне, лише на заключному етапі трохи заходячи у відкритий степ. Але, мабуть, катакомбним населенням були вироблені досконаліші маршрути й ритми перегону худоби з більшою увагою до рільництва. Саме у похованні цієї культури знайдено найдавніше рало, а в фауністичних рештках виявлено значну кількість кісток вола. Мабуть, на шляхах перегону худоби влаштовували стійбища, зокрема зимівлі, аби пережити найважливішу пору для скотарів, а заодно навесні засіяти тут клаптики землі й рушити далі, можливо, лишивши сторожів тощо. За відбитками на посуді це населення вирощувало просо, ячмінь, овес і чину, а в одному похованні виявлений мішок з пшеницею21.

На тлі ямної культури катакомбне населення досягло дещо вищого рівня добробуту. Досконаліша й продуктивніша система організація харчового виробництва, деяке зростання осілості стимулювали розвиток різноманітних ремесел. Виділяються поховання, що супроводжувалися спеціальними наборами інструментарію та готовими виробами, що, на думку фахівців, відображають спеціалізацію в певних виробництвах: ливарників, ковалів, виробників крем’яних вістер стріл. Загалом поховання катакомбної культури обставлені пишніше. Ускладнюється поховальний ритуал і за рахунок якихось маніпуляцій з тілом небіжчика, що знайшло, зокрема, відображення в так званих портретованих масках22.

Акцентуючи увагу на яскравих і оригінальних рисах цієї культури, не будемо забувати, що загалом поховальний супровід тут дуже скромний. Тут ще немає жодного натяку на розкіш. А це означає, що можливості для отримання якогось сталого

58 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

додаткового продукту тут були обмежені. З боку хліборобства його годі було чекати за такого способу життя. Що ж до скотарства, то хай би якими навичками володіли тоді, його залежність від примх природи була дужа значна. Накопичення худоби стримувалося і зимівлею, і активним споживанням її в ритуальній практиці. І все ж це населення, як на той час, зробило доволі рішучий крок у бік хліборобства, тож надалі ця тенденція зростала.

Призвичаєне до великих відкритих просторів, що надавали значних можливостей для випасу худоби, населення степової смуги, хай і повільно, виробляло досконаліші методи ведення скотарства, які дозволяли активніше долучатися і до рільництва. Відігравали тут певну роль і різнобічні зв’язки з навколишнім світом. Приблизно від 2 тис. до н. е. на просторах Степу і значною мірою Лісостепу розвивалася бабинська культура (раніше називали культура багатоваликової кераміки). Зростає кількість поселень, зокрема, і цілорічного мешкання, вдосконалюється будівельна справа – крім землянок, з’являються наземні, зведені з каменю житловогосподарчі комплекси, зростає відсоток свині – показника осілого побуту. Та чи можна стверджувати, що в цій культурі хліборобство вийшло на передній план? Тут, крім інших, цікавим є той факт, що поява осередків осілості збігається з активним освоєнням глибинного степу, що маркують кургани. Як поєднати ці, на перший погляд, несумісні факти: з одного боку, тяжіння до осілості, з другого – зростання мобільності й розширення меж експлуатації степового простору?

Між цими фактами є зв’язок, і полягає він у тому, що поява осередків осілості якраз і стимулювала рухливість через зменшення кількості людей, які пересувалися разом з худобою. Тепер якась частина общини мешкала на поселенні, займаючись влаштуванням побуту, землеробством, заготівлею кормів для худоби на зиму тощо. Так було закладено основи територіального розмежування двох провідних галузей господарства, що пішло на користь обом. Така господарська модель мала підґрунтя і в певних новаціях. Саме за цього часу було винайдено колесо зі шпицями, з’явилися легкі візки, запряжені кіньми, а також колісниці. Отже, попри увагу до землеробства скотарство бабинців стало мобільнішим на тлі попереднього часу, де пересування з худобою всієї (чи майже всієї) общини було стримуючим чинником.

Виникнення осередків осілості, більша увага до хліборобства, мабуть, змістили акценти в соціальному і ритуальному житті. Можливо, цим можна пояснити скромність поховального обряду – престижні речі, зокрема металеві, майже не потрапляють до могил. Зате з’являються скарби. Відтепер соціальна позиція общини визначається не лише кількістю худоби, а й іншим багатством, яке, видно, і дарували божествам.

Повною мірою ця модель територіального розмежування скотарства й землеробства реалізувалася в наступних культурах, але дещо по-різному. На захід від Дніпра – в сабатинівській культурі – то вилилося в небувалий як для степової смуги злет хліборобства. У лісостеповому Прикарпатті тоді побутувала споріднена з нею культура Ноуа (разом із ще однією «сестринською» культурою – Кослоджень у степовій смузі Румунії – їх об’єднують в єдиний блок). З формуванням сабатинівської культури степовий крайобраз невпізнанно змінився: Північно-Західне Причорномор’я, Побужжя та меншою мірою Подніпров’я вкрилися щільною сіткою поселень, яких налічують десь півтори тисячі. З-поміж них – і великі площею в

кілька десятків гектарів зі щільною забудовою з кам’яних чи зведених на кам’яному фундаменті садиб. Вони були центральними осередками, оточеними дрібнішими поселеннями, хуторами і стійбищами. Кількість поселень, їхні розміри, щільність забудови, знаряддя, різноманітні майстерні, дрібна пластика, зольники, скарби – все сигналізує про зміни23. Їх пов’язують з широким впровадженням бронзових знарядь, які, безумовно, стали одним із важливих чинників освоєння степових просторів під землеробство. Попри те що сабатинівські майстри працювали на довізному з Карпато-Дунайського регіону металі, масове виготовлення бронзових виробів засвідчено чи не на кожному поселенні (сліди металургійної та металообробної справи), як і готові вироби, а також кам’яні (зі сланцю) ливарні форми багаторазового вжитку, які були продуктивнішими порівняно з глиняними (литво за восковою моделлю), хоча й не змусили відмовилися від останніх. Кам’яні форми дозволяли продукувати стандартні знаряддя чи зброю, але обмежували «фантазії» замовника й виробника в реалізації певних тонкощів їхніх деталей і оздоблення.

Однак не лише бронзова індустрія. Адже те населення не нехтувало безмежними пасовищами, тим паче, що осілий спосіб життя й увага до землеробства не перешкоджали тому. Якщо уважніше придивитися до тієї культури, то помітимо й вагому частку скотарства в її економіці: приміром, розкидані по степу могили, надзвичайна насиченість культурних нашарувань кістками тварин, високий рівень утилізації продуктів тваринництва – на цю культуру припадає пік виготовлення речей і знарядь з кістки, зокрема й для обробки шкур.

Є підстави припускати, що розквіт сабатинівської культури був спричинений не лише активним впровадженням бронзових знарядь і активізацією землеробства, а й новою організацією сільськогосподарського виробництва, що ґрунтувалася на територіальному розмежуванні цих галузей. Саме так можна було здолати споконвічне протиріччя системи, в якій рухливе скотарство як найпридатніший для тих умов спосіб господарювання обмежувало можливості хліборобства.

Просторове розмежування двох основних галузей діяльності дозволило раціональніше використовувати трудові ресурси. Адже добре організоване скотарство не вимагає багато рук. Отже, більша частина общини мешкала осіло та займалася традиційними для осілого побуту заняттями. Життя в степу набуло комфортності – кам’яні й глинобитні оселі, значний асортимент посуду та інших речей, а також стабільні запаси харчів. Величезна кількість кісток тварин в шарах сабатинівських поселень, а також кістяних і рогових виробів засвідчує не лише значну роль скотарства в тому середовищі, а й суттєві зрушення в цій галузі, що й дозволило споживати вдосталь м’яса. Адже власне рухливі скотарі надзвичайно ощадливо ставляться до худоби, а споживання м’яса приурочують до якихось подій або за вимушених обставин (хвороба, нестача харчів за лютої зими). Отже, успіхи економіки сабатинівців слід пов’язувати з гармонійним розвитком обох галузей.

У скотарів помірної смуги накопичення худоби значною мірою стримується умовами зимівлі – саме взимку від лютого холоду й голоду гине багато худоби, особливо молодняка, тож її змушені були забивати. Цей момент, певно, здолало сабатинівське населення шляхом організації баз і висілків. На основних поселеннях лишали мінімум худоби – для господарських потреб (оранка, перевезення вантажів, харчування). Основні ж стада більшу частину року випасали в степу. Але повернення худоби восени на поселення породжувало проблему її утримання взимку.

60 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

Видно, її розв’язали, розпорошуючи тварин по висілках. Тож кількість худоби не лімітувалася тим, скільки її можна було прохарчувати й захистити від холоду на основному поселенні. Розпорошення худоби по висілках і хуторах не лише полегшувало її утримання взимку, а й запобігало масовому падінню худоби через епізоотії. Саме так можна пояснити величезну кількість сабатинівських поселень, зокрема й з незначними культурними накопиченнями та незначних розмірів – з кількома оселями чи без них. Декотрі з таких поселень могли бути сезонними стійбищами, декотрі (з одним-двома житлами) – висілками, де мешкали одна-дві сім’ї чи кілька молодих осіб. Головне їхнє завдання полягало в підготовці до зимівлі худоби: зведення укриттів і заготівлі сіна, хоча для власних потреб такі люди могли вести й власне невелике господарство. Досконалі бронзові серпи, а вони становлять наймасовішу категорію серед металевих речей, дозволяли вдосталь заготувати кормів для худоби. Периферійний характер таких «хуторів» стосовно великих поселень, можливо, вказує, що якусь частину фуражу звідси могли допроваджувати й до основних поселень, чи навпаки.

Отже, сплеск хліборобства, зростання осілості дозволили сабатинівському населенню інтенсифікувати й скотарство – відтепер воно ґрунтувалося не лише на випасі худоби, постійному її перегоні, а й на стійловому утриманні взимку, зокрема й за рахунок відходів землеробської продукції. Певно, в цей час худоба набула надійного захисту від холоду й голоду. Отже, у час існування сабатинівської культури вікова традиція скотарства в степу не перервалася. Вона набула завдяки хліборобству (а інакше й не могло бути) нових, досконаліших форм, і випас у теплу пору року поєднувався з утриманням худоби на поселеннях і спеціальних базах, де їй було забезпечено укриття і корми. Тож осілість тут не набула класичних форм, оскільки якась частина населення протягом значної частини року була зайнята у випасі худоби.

Але цей сплеск комплексного господарства скінчився кризою. Причини того вбачають у розорюванні земель і відповідно скороченні пасовиськ і підриві бази скотарства, у винищенні гаїв і лісів для потреб будівництва, опалення, металургії. Своєю чергою це вплинуло на екологічну ситуацію, спричинивши обміління річок

івисихання степів. Можливо, до цього слід додати і руйнацію пасовиськ через надмірну їх експлуатацію.

Проте активізація скотарства за наступної – білозерської – культури вказує, що корені кризи крилися найперше в землеробстві – в невмінні його інтенсифікувати. Адже родючість ґрунту визначається не природними його якостями, а навичками поновлювати їх. За відсутності таких навичок землеробство матиме екстенсивний характер і рано чи пізно зайде в безвихідь. За спостереженнями Г.О.Пашкевич, сабатинівці засівали ділянки в заплавах і експлуатували їх недовго. Це означає, що попри широке впровадження бронзових знарядь залучити важкі степові ґрунти до обробітку було нелегко, що корелюється з незначною кількістю поселень у відкритому степу. Нетривале користування окультуреними ділянками вказує, що це населення не володіло навичками поновлення родючості землі, тож

івеличезну кількість поселень можна пояснити почасти екстенсивними методами господарства. Однак заплавні землі не безмежні, тим паче в степовій смузі. З цього погляду сабатинівське населення, можна сказати, якоюсь мірою повторило досвід

ідолю трипільців.