Економічна Історія України том 1

59.Rasmussen S.O., K.K. Andersen, A.M. Svensson et al. A new Greenland ice core chronology for the last glacial termination // Journal of Geophysical Research. – 2006. – Vol.111. – P.11-21.

60.Barbaza M. Les civilisations postglaciaires. La vie dans la grande forêt tempérée. – Paris, 1999. – P.23.

61.Svoboda J. Cas lovcu. Dejiny paleolitu, zvlaste na Morave. – Brno, 1999. – P.157-159.

62.Залізняк Л.Л. Мисливці прильодовикової Європи в кінці палеоліту та на початку мезоліту //

Археологія. – 1988. – Вип.64. – С.11-21.

63.Станко В.Н. Мирное. Проблема мезолита степей Северного Причерноморья. – К., 1982. – С.101102.

64.Залізняк Л.Л. Передісторія України… – С.36.

65.Кротова А.А. Позднепалеолитические охотники на бизонов Северного Причерноморья // Археологический альманах. – 1994. – Т.3. – С.151-160.

66.Winterhalder B. Work, resources and population in foraging societies // Man. – 1993. – №28. – С.321-340.

67.Ефименко П.П. Первобытное общество. – К., 1953. – С.635-636.

68.Станко В.Н. Епоха мезоліту // Давня історія України. – К., 1997. – Т.1. – С.121-122.

69.Станко В.Н. Мирное… – С.120-121.

70.Телегін Д.Я. Мезолітичні пам’ятки України… – С.39-44.

71.Залізняк Л.Л. Передісторія України… – С.32-33.

72.Станко В.Н. Епоха мезоліту… – С.118-120.

73.Станко В.Н. Мирное. Проблема мезолита степей Северного Причерноморья… – С.68.

74.Станко В.Н. Епоха мезоліту… – С.143.

75.Телегін Д.Я. Мезолітичні пам’ятки України. – К., 1982. – С.220.

76.Залізняк Л.Л. Мисливці прильодовикової Європи в кінці палеоліту та на початку мезоліту // Археологія. – 1988. – Вип.64. – С.11-21; Залізняк Л.Л. Население Полесья в мезолите. – К., 1991.

77.Гавриленко І.М. Органiзацiя житлового простору та кількість мешканців жител мезолітичної стоянки В’язiвок 4А // Кам’яна доба України. – 2003. – Вип.2. – С.126-135.

78.Залізняк Л.Л. Мисливці прильодовикової Європи в кінці палеоліту та на початку мезоліту… –

С.17.

79.Телегін Д.Я. Ігренське поселення на Подніпров’ї та проблема житлобудування в мезоліті Східної Європи. – Луганськ, 2002. – С.69.

80.Там само. – С.72.

81.Anthony D.W. Pontic-Caspian Mesolithic and Early Neolithic societies at the time of the Black Sea flood: a small audience and small effects. // The Black Sea Flood Question. Changes in Coastline, Climate and Human Settlement. – Berlin; Heidelberg; New York, 2007. – P.357.

82.Яневич А.А. Хозяйство мезолитического и неолитического населения горного Крыма // Каменный век Украины. – К., 1990. – С.102-111.

83.Бибикова В.И. Охотничий промысел в палеолите и мезолите Северного Причерноморья // Краткие сообщения Ин-та археологии АН СССР. – 1985. – Т.181. – С.17-19.

84.Коробкова Г.Ф. Предпосылки сложения производящего хозяйства в Северно-Западном Причерноморье // Первобытная археология: материалы и исследования. – К., 1989. – С.54-63.

85.Дворянинов С.А., Сапожников И.В. О возможной интерпретации двух типов геоморфологического расположения стоянок позднего палеолита и мезолита Северо-Западного Причерноморья // 150 лет Одесскому археологическому музею. – К., 1975. – С.16-18.

86.Станко В.Н. Мирное. Проблема мезолита стезей Северного Причерноморья…

87.Burov G. M. Occupations and natural environment of the Final Palaeolithic and Mesolithic Man in the Crimean Mountains (Ukraine) // Europe des derniers chasseurs épipaléolithiques et mésolithiques, actes du 5e colloque international UISPP, commission XII (Grenoble, 18-23 septembre 1995). – Paris: Éditions du CTHS, 1999. – P.411-416.

88.Зализняк Л.Л. Эпоха мезолита и типы мезолитического хозяйства Восточной Европы // Первобытная археология: материалы и исследования. – К., 1989. – С.76-86.

89.Anthony D.W. Pontic-Caspian Mesolithic and Early Neolithic societies at the time of the Black Sea flood: a small audience and small effects… – Р.364.

Розділ 2

ГОСПОДАРСТВО ДОБИ НЕОЛІТУ ТА ЕНЕОЛІТУ

1.Виникнення відтворювального господарства

Людство тривалий час розвивалося за рахунок привласнення готових продуктів природичерезмисливство, збиральництвотарибальство.

Приблизно 10 тис. років тому розпочалися перші експерименти з доместикації (окультурення) рослин

ітварин, що й склали згодом дві провідні галузі для отримання продуктів харчування – рільництво і скотарство. Зауважимо – саме провідні, оскільки люди й надалі користувалися (як і нині) дарами природи, урізнобарвлюючи раціон харчування, а у неврожайні роки рятуючись таким чином від недороду.

Учені сперечаються, що призвело до виникнення відтворювального господарства – нестача харчів (зокрема, через кризу мисливства), привабливість нових чи просто невгамовне прагнення людини до експерименту. Схоже, що її підштовхнула сама природа, в першу чергу, зміни, що сталися після закінчення льодовикового періоду, з настанням доби голоцену – геологічної сучасності. Тоді на земній кулі розпочалося потепління, яке супроводжувалося зникненням певної фауни (в північній півкулі вимерли мамути й інші великі стадні тварини) і флори. Попри деякі втрати тваринний і рослинний світ збагатився (за рахунок мутацій) новими численними видами. Відтак з’явилися нові об’єкти для полювання, активізувалося збиральництво за рахунок нового

ібагатшого набору рослин, а водночас збагачувався й розширювався досвід людей у спілкуванні з природою. Там, де цей досвід наклався на певне природне тло, себто наявність корисних для людини і придатних для доместикації рослин і тварин, виникло відтворювальне господарство.

Як то довів М.Вавилов, виняткові умови для формування рільництва склалися лише в кількох куточках світу, а саме – в гірських субтропічних смугах зі значним видовим і сортовим різнобарв’ям рослин, зокрема, диких злакових, бобових і ін., які стали пращурами культурних. Такі зони вчений назвав первинними осередками виникнення рільництва1. Паралельно з’ясувалося, що такі осередки в загальних рисах збігаються з зонами одомашнення тварин, себто формуванням скотарства. Подальші дослідження, зокрема співпраця палеоботаніків з археологами, суттєво уточнили ці дані й, що особливо важливо, дозволили окреслити час і шляхи поширення нових видів діяльності на інших просторах.

Територія України, як і Європи загалом, не входила до первинних осередків виникнення відтворювального господарства. Сюди нові види діяльності були привнесені з Передньої Азії. Передньоазійський осередок був одним із найдавніших і найважливіших для подальшої історії людства. Там були окультурені злаки (пшениця, ячмінь), бобові (горох, сочевиця, нут і вика ервілія) та інші рослини (зокрема льон), а також одомашнена велика й дрібна рогата худоба, свині. Процес експериментів і пошуків, упровадження і пристосування до нових видів діяльності, а водночас і переходу від привласнювального до відтворювального господарства стався там за доби неоліту і охоплював час від 9 до 7 тис. до н. е.2

Виникнення відтворювального господарства – після появи людини розумної (Homo sapiens) – безперечно, було найважливішою подією в історії, яка, за висловом В.Вернадського, визначила майбутнє людства. Оскільки те сталося за доби неоліту, британський учений Ґ.Чайлд назвав цю подію «неолітичною революцією». Справді, якщо розуміти революцію як докорінні зміни в суспільному житті, то цей термін якнайкраще відповідає тому. Зреалізований тоді творчий потенціал немов відкрив шлюз, з якого ринув потік відкриттів, що, своєю чергою, спричинили ланцюгову реакцію у примноженні нових винаходів.

Тому, поза сумнівом, сприяла осілість – один із найважливіших здобутків «неолітичної революції». Вперше людина, образно кажучи, зупинилася в гонитві за харчами, наблизивши їхні джерела до себе: поруч полів влаштовували садиби, неподалік випасали худобу. Осілість подовжила репродуктивний період жінки і знизила смертність дітей, що сприяло приросту населення, а це знову ж таки ставало запорукою подальших звершень. Осілість вивільнила час, який раніше витрачали на пошуки здобичі, на задоволення інших потреб, що були стимульовані і новими галузями діяльності, і новим способом життя. Вже початкові кроки в доместикації рослин і тварин спровокували такий винахід, як глиняний посуд. Оцінити значення цього, здавалося б, зовсім простого винаходу можна, лише усвідомивши, що тисячі й тисячі років люди харчувалися дуже просто, споживаючи сирі продукти або підсмажені на вогнищі. З винайденням посуду харчовий раціон докорінно змінився – з’явилася варена їжа, смажена, печена, приправлена різними добавками, зрештою, з’явилися напої. Освоївши пластичні якості глини, з неї виготовляли й інші речі, зокрема, пов’язані з культовою практикою, почали застосовувати її для зведення будівель – обмазували нею стіни з плоту чи дерева, робили глинобитні оселі – з цегли-сирцю, а пізніше й випаленої. Такі оселі оснащували глиняними лавками, лежанками, столами, печами. Глиняний посуд був першим штучним матеріалом, а водночас і новим кроком в освоєнні вогню як тієї сили, що має здатність надавати

34 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

матеріалу нову якість, перетворювати його. І вже доволі скоро люди почали виплавляти метал, а потім і скло.

Нова галузь діяльності, зокрема рільництво, спричинили вдосконалення старих (приміром, шліфування кам’яних знарядь – за цією ознакою колись і був виділений неоліт) і винахід нових знарядь і засобів для обробітку ґрунту, збирання врожаю, його переробки і зберігання. До здобутків доби неоліту належать також прядіння і ткацтво, активне застосування деревини, вовни і шкур. Отже, рільництво і скотарство дали поштовх появі й примноженню різних виробництв, що заклали основи майбутнього ремісничої та промислової індустрії.

Додамо, що для цих звершень людина докладала не тільки розумові та фізичні зусилля, а й емоційні. Перехід до відтворювального господарства склав переворот не лише в матеріальній культурі, а й духовній, у свідомості. Головним об’єктом осмислення стає сама земля (ґрунт), атмосферні явища, від яких залежить добробут, небесні тіла, що дають тепло і світло. Настає усвідомлення тотального взаємозв’язку всіх явищ світу, який осмислювали в образній формі, міфологічній. Що прикметно, сприймаючи всілякі негаразди як порушення того взаємозв’язку, світового порядку, первісна людина схильна була брати провину на себе. Через це вона докладала духовних зусиль, аби зарадити тому чи залагодити порушений порядок. Відтак надзвичайно збагачується ритуальне життя. Творячи міф, людина реалізує його не тільки в думках, слові, пісні, танку, а й предметній діяльності – статуетках, формах і оздобленні посуду, оформленні житла, зведенні вівтарів і храмів.

Само відтворювальне господарство пов’язано з ідеєю родючості, яка цілком логічно асоціювалася з образом жінки-матері, яка виношує й народжує дитя. В середовищі ранніх рільників лежать витоки універсального образу Великої БогиніМатері, Матері-Землі, що годує своїх немовлят – людей – і уособлює родючість через зв’язок з іншими божествами – верхнього, надземного, небесного світу і нижнього, підземного. Через це життя давніх рільників наповнилося обрядами – не тільки колективними, приміром, пов’язаними з оранкою (свято першої борозни), сівбою чи збиранням врожаю, вигоном худоби на пасовиська після зимівлі тощо. Саме життя було суцільним обрядом, оскільки повсякчас було обставлене ритуалами і формулами. Звідси набожне ставлення (як до живої істоти) до землі, хліба, молока, сільськогосподарського реманенту, худоби, кожної роботи і дійства як священних – таких, що мають зберегти життя і забезпечити стабільність.

За міфологічним сприйняттям світу крилося чимало раціональних спостережень і знань, які не лише дозволили здійснити «неолітичну революцію», а й розширювати надалі асортимент культурних рослин і тварин, вдосконалювати агро- і зоотехнічні прийоми, провадити селекційну роботу, роздоїти худобу для отримання молока і пристосувати для запрягання для оранки чи у віз, під в’юк чи для їзди верхи, винайти календар та ін.3 І практична, і духовна діяльність, що складали тоді єдине ціле, неймовірно розширили межі предметного світу давніх людей, який вивчають археологи. Вони диференціюють строкатий матеріальний світ на ґрунті об’єднання подібних решток – посуд, оселі, риси поховань та ін. – в археологічні культури, розрізняючи таким чином спільноти, які мали приблизно однаковий стиль життя і сповідували схожі вірування. Встановлення часу побутування таких спільнот (археологічних культур) дозволяє, з одного боку, синхронізувати певні

явища у просторі – вибудувати карту культур для певного відрізку часу, а з другого – намітити їхню хронологічну послідовність, а водночас і зміни, якими супроводжувалося життя людей.

Але все сказане, це, так би мовити, зовнішній, цілком помітний окові археолога бік справи. Та виникнення відтворювального господарства мало й глибші наслідки. З його появою в орбіту людської діяльності залучається земля (ґрунт). Оскільки в неї вкладають працю, вона набуває нової цінності. Щоб виростити худобу, теж треба докласти зусиль. Тож до неї інакше ставляться, ніж до диких тварин – її бережуть і примножують не так задля першої потреби (нестача м’яса),

аз метою мати якомога більше тварин. Через це формування скотарства йшло паралельно зі зростанням престижного значення худоби. Все це приводить до формування нових стосунків щодо землі, худоби, отриманих продуктів і реманенту. До цього все створене природою однаково належало всім, і належність людини до певного колективу надавала їй права користуватися його угіддями. На цьому зріс первісний комуналізм, який зводився не тільки до спільного користування ресурсами, а й сумісного їх споживання. Відтепер певної матеріальної підтримки набуває сім’я, яка володіє ділянкою землі, худобою, помешканням, реманентом. Звичайно, первісний колективізм і освячений тисячолітніми традиціями обов’язок ділитися не пішов одразу в забуття, однак з часом він поєднується з прагненням зберегти своє. Нове ставлення до землі веде до формування територіальних зв’язків. Поєднувальною основою колективу відтепер є не лише кревна спорідненість (справжня чи вдавана), а й територіальне сусідство. Через це общину ранніх рільників називають первісно-сусідською. Отже, значення «неолітичної революції» полягає в тому, що вона створила передумови для формування нового способу життя, нових – економічних – стосунків, а точніше, соціально-економічних, оскільки вони були підпорядковані соціальним нормам, моралі, де панував дух колективізму.

Відтворювальне господарство надало можливості не тільки для урізноманітнення харчів, а й отримання їхнього надлишку – додаткового продукту. Поняття «додатковий продукт» – категорія економічна. Воно не означає, що суспільство не могло спожити вирощений хліб чи худобу. Але життя змушувало економити через невпевненість у завтрашньому дні, приріст населення, розширення його потреб і забезпечення їх, зокрема, через обмін. Але навіть не суто практичний бік був головний. Небачені доти перспективи для збільшення кількості харчів, контролю за їхнім виробництвом, можливість їхнього зберігання в сховищах у живому (зерно, боби) чи іншому вигляді (різні способи консервації), примноження худоби підштовхували до накопичення багатства. Що прикметно, те багатство не цінувалося як таке. Воно попервах не мало економічної цінності, не було просякнуте духом елементарного збагачення. Стимулом для його примноження була не нажива, а прагнення підтримати і підвищити соціальний престиж – власний, а заодно статус сім’ї, общини, племені. Заради того працювали до сьомого поту, економили і навіть недоїдали, аби щедро почастувати гостей на родинному святі, обдарувати їх,

атакож зробити якомога більший внесок у суспільний «казан», а водночас здобути шану і повагу. Той «казан» збирали для спільних свят і ритуалів – общинних і міжобщинних, для зведення громадських споруд (вівтарів, храмів, облаштування поселень), організації експедицій за якимось «товаром», а ще – для підтримки добро-

36 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

сусідських стосунків через влаштування спільних трапез і подарунки тощо. Таким чином, колектив (община, плем’я) набував поваги й престижу в очах сусідів.

Така соціально націлена на обмін дарунками і послугами діяльність має назву престижна економіка4. Вона гарантує (і стимулює) не тільки участь усіх у виробництві продукту, його обміні (а фактично – взаємообміні, оскільки дарунки обертались отриманими навзаєм), а й доступ до спільно нажитого добра. Багатство

ісила колективу є запорукою захищеності кожного. Так само престижним називають обмін з метою отримання продуктів, речей і природних матеріалів, часто життєво не необхідних, але конче потрібних для задоволення емоційних потреб (ритуалів), бажаних, знаних у сусідів і через сусідів, рідкісних, незвичних, чимось привабливих і просто красивих. Володіння ними також підвищувало статус, ставало його символом. Звідси поняття: престижні, статусні речі. Обмін розширював межі спілкування, збагачував досвід, і зазвичай винаходи швидко поширювалися, хоча й не завжди активно втілювалися в реальне життя.

Отримання додаткового стабільного харчового продукту було важливим чинником у поступі людства, оскільки його оцінюють як одну з найнеобхідніших умов переходу суспільства до наступного, державного, щаблю розвитку. Тут важливу роль відігравали й організаторські здібності окремих осіб. У змаганні за престиж зросли лідери нового зразка – справжні вожді, які здобували авторитет не тільки власною працею, а й здатні були організовувати колектив на отримання додаткового продукту, а зрештою – шанованого в навколишньому світі статусу. Він надавав права таким важливим особам (очільникам общин, племен, жерцям тощо) носити й користуватися певними речами, що виділяли їх з-поміж інших. Залежно від економічної бази такі суто символічні привілеї можуть доповнюватися й іншими, скажімо, правом не тільки керувати накопиченням додаткового продукту, а й розпоряджатися ним на свій розсуд. Так з’являється загроза його рівномірному розподілові та спокуса під різним приводом привласнити частину нажитого колективом. Соціальні привілеї набувають опертя в економічних, а соціальна стратифікація – соціальноекономічного характеру. Через це перехідну ланку між первісним суспільством і ранньокласовим (державним) американські антропологи К.Оберг, Е.Сервіс та інші запропонували називати вождівством (англійською – чифдом)5.

Відтак престижна економіка стимулювала розвиток виробництва, а організаційна функція набувала важливої якості – продуктивної сили (згодом – з елементами різного роду експлуатації). Ефективність її цілком наочно і доволі скоро після завершення «неолітичної революції» проявилася в Передній Азії та Північній Африці, де приблизно на рубежі 4–3 тис. до н. е. виникли найдавніші державні утворення – цивілізації Месопотамії та Давнього Єгипту. Вони зросли на дуже трудомісткому (в Месопотамії – просто пекельному) іригаційному рільництві, яке було можливе тільки за чіткої організації праці великих колективів і водночас згуртовувало (не без примусу) людей навколо спільної мети. Нас досі вражають колосальні звершення тієї пори, грандіозні міста й величні споруди, що сприймаються як диво на тлі надзвичайно примітивної технічної оснащеності тих суспільств. Це був справжній інтелектуальний прорив, і в давній історії ці цивілізації посіли престижне місце. Під впливом цих осередків цивілізаційний процес (себто державотворення) скоро поширився на інші регіони – Східне Середземномор’я, а потім

іПівденну Європу (крито-мікенська цивілізація).

Так у загальних рисах окреслюється поступ, спричинений «неолітичною революцією». Але історична конкретика була набагато строкатішою6 і на тлі Близькосхідного регіону менш динамічною7. Це, зокрема, стосується Європи. Попри доволі раннє знайомство з відтворювальним господарством ствердилося воно тут у різних регіонах у різні часи і приживалося нерідко повільно. Адаптація рільництва до природних умов помірної смуги вимагала якихось експериментів, пізнання властивостей місцевих ґрунтів, закономірностей зміни сезонів і їхнього впливу на вегетацію рослин, себто створення календаря землеробських робіт. Оскільки йдеться про дописемний і тривалий період, реконструювати цей процес на ґрунті мовчазних археологічних джерел, зокрема відтворити соціально-економічні його наслідки та їхню динаміку вкрай складно. Хоча загалом зрозуміло, що дорога європейського населення до цивілізації була дуже звивиста: підйоми в економіці чергувалися зі спадами, які нерідко змушували звертати в бік неперспективних (з точки зору загального поступу) систем господарювання.

2.Впровадження відтворювального господарства на території України

Наявність первинних осередків відтворювального господарства означає, що на інші простори воно поширилося звідти, як і всілякі новації, пов’язані з ним, приміром глиняний посуд. Водночас, пристосовуючись до інших природних умов, рільництво і скотарство набували певних нових рис з погляду і на нюанси ведення господарства, і на його напрями, і на темпи зростання добробуту та соціальноекономічного поступу. Останні залежали від інтенсифікації господарства і всієї діяльності, інтелектуального напруження.

Доместикація рослин і тварин змінює їхню природу так, що їх можна вирвати з материнського середовища і перенести в інші природні умови. Це й стало запорукою поширення відтворювального господарства з первинних осередків його формування на інші території. Поява його в Європі була пов’язана з розселенням передньоазійського населення, а доволі швидкі темпи поширення його тут – з готовністю європейського населення долучитися до нових видів діяльності. То було пов’язано з кризою мисливства за доби мезоліту, що змушувала людей шукати нові джерела харчування.

Переселення до Європи передньоазійського люду, мабуть, мешканців Анатолії (півострів Мала Азія), розпочалося приблизно у 8 тис. до н. е., себто ще в процесі «неолітичної революції»8. Не останню роль у тому відіграла, можливо, бідність Передньої Азії на земельні ресурси, придатні для обробітку. Не виключено, що надалі (десь на рубежі 8–7 тис. до н. е.) вони суттєво скоротилися. Тоді через потепління й танення льодовиків піднявся рівень води у Світовому океані. Вода ринула в Середземне море, прорвала Босфорський перешийок, що з’єднував Азію та Європу, і затопила величезні простори, на місці яких утворилося Чорне море (раніше – прісне озеро)9. Потепління (настання атлантичного періоду) позначилося в Передній Азії і певним посушінням клімату. Отже, нестача земель для обробітку постала тут, мабуть, дуже гостро, особливо до винайдення іригаційного землеробства, завдяки чому були освоєні долини великих річок – Тігру та Євфрату, які стали колискою перших цивілізацій. Натомість в Європі клімат покращився –

динаміку розширення її простору у північно-східному напрямку, в бік Середньої Наддніпрянщини.

Не виключено, що носії буго-дністровської культури стимулювали поширення наприкінці 7 тис. до н. е. відтворювального господарства в степовій смузі України, репрезентованого сурською (чи сурсько-дніпровською) культурою, що охоплювала простори головно степового Подніпров’я, хоча в ній відчутний вплив і з-за Дону та навіть Закавказзя (приміром, кам’яний посуд, знаний у Передній Азії).

Протягом 6 тис. до н. е. цей процес охопив майже всю територію України, докотившись до Середньої Наддніпрянщини, Волині, басейну Сіверського Дінця, Північного Приазов’я та Криму, де виниклі за неоліту культури розвивалися і за наступної – енеолітичної – доби11.

Зауважимо, що неолітична доба в Україні – це час становлення відтворювального господарства. Головним здобутком тієї пори було те, що воно вирвалося за межі теплої смуги і ранні рільники почали освоювати помірну зону. Нові форми діяльності поширювалися поступово, відтак носії нових традицій становили острівки на тлі ще суцільного панування привласнювального господарства. Тоді відтворювальне господарство робило лише перші кроки і, схоже, приживалося непросто чи то через важку адаптацію до нових умов, чи то через забезпеченість населення звичними харчами.

Осмислення цієї доби ускладнюється через різні обставини. Пам’яток досліджено вкрай мало, особливо зважаючи на її тривалість, і фрагментарно (незначними площами). Здебільшого пам’ятки репрезентовані поселеннями на зразок стійбищ з незначними культурними накопиченнями, зокрема й кісток тварин, за якими реконструюють склад стада і мисливської здобичі. Добірки кісток тварин із них більше ніж скромні, інакше кажучи, непредставницькі для висновків. Вони мають й інший недолік – походять з багатошарових пам’яток, зазвичай стратиграфічно чітко не розділених, тож не виключено змішання фауністичних решток з різних шарів (матеріальні рештки мають властивість «пересуватися» в товщі ґрунту).

Не менше складною є й справа з пошуками свідоцтв рільництва. Зауважимо, що найнадійнішим тут є встановлення наявності самих решток культурних рослин, оскільки такі знаряддя, як мотики (тоді – з рогу оленя чи трубчастих кісток тварин), крем’яні вкладні до серпів чи кам’яні зернотерки використовували і в збиральництві. Однак попри можливості сучасної науки (споро-пилковий аналіз, промивання ґрунту під час розкопок) головним свідченням рільництва у нашому випадку є відбитки зернівок (чи колоска) культурних рослин і супутніх їм бур’янів на глиняному посуді чи на/в обмазці жител.

Івсе ж, спираючись на такі скромні дані, складається враження, що разом

зпершими кроками відтворювального господарства на нашій території почали формуватися й певні регіональні відмінності у веденні господарства, які цілком рельєфно постали вже за доби енеоліту. Вони були викликані різними екологічними умовами. Так, населення буго-дністровської культури торувало той шлях, що надалі вилився в землеробську форму діяльності, себто з ухилом у рільництво. Для цієї культури засвідчено кілька різновидів пшениці (плівчаста одно- і двозернянка, спельта), ячмінь плівчастий, просо і, може, льон. З огляду на локалізацію поселень (острови, береги річок) йдеться, видно, про обробіток невеликих відкритих (незаліснених) лугових ділянок, які використовували після спаду весняного паводка.

40 Частина перша. ПРАДАВНЯ ІСТОРІЯ

Буго-дністровці вирощували домашню худобу – велику і дрібну, свиней (чи знали вони коня – проблематично), яка лише почасти задовольняла потреби в м’ясних харчах, які доповнювали мисливством, а раціон загалом – також рибальством і збиральництвом.

Натомість для сурської культури майже немає свідчень рільництва. Зате кістки свійської худоби є і, схоже, їхня частка зростала порівняно з кістками диких тварин від раннього до пізнього періоду культури. Отже, це населення торувало шлях у бік скотарської форми діяльності, приділяючи менше уваги рільництву. Однак і роль першої галузі не слід перебільшувати. Новітні засоби дослідження дієти давніх популяцій підтверджують спостереження археологів, а саме: за неоліту степове населення харчувалося м’ясом диких тварин і птахів, рибою, молюсками і дикими рослинами. І лише приблизно від середини 6 тис. до н. е. (під кінець сурської культури) харчі почали доповнювати продуктами скотарства і злаковими12.

У населення інших просторів, яке пізніше долучилося до відтворювального господарства (Києво-Черкаський регіон, басейн Сіверського Дінця, Північне Приазов’я), за знайомства з ним ще також цілком панували традиційні форми діяльності.

Найрозвиненішою з неолітичних спільнот була культура лінійно-стрічкової кераміки, носії якої охоплювали значні простори Середньої Європи, зокрема й Українське Закарпаття. Десь близько середини 6 тис. до н. е. мігранти звідти прибули на Західну Волинь і Середню Наддністрянщину, принісши оригінальний посуд, досконалі знаряддя, пшеницю плівчасту (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь плівчастий і голозерний, горох, вику ервілію (у Центральній Європі для цієї культури засвідчені також сочевиця і мак, а також орне рільництво). Кістки з поселень демонструють суттєву перевагу решток свійської худоби на тлі дикої фауни. Що характерно, це населення не справило помітного впливу на сусідів – носіїв волинської культури, які мешкали на волинському Поліссі й долучилися до відтворювального господарства через імпульси з півдня. Не порушили архаїчного вигляду цієї тривалої в часі культури і наступні прибульці з розвиненим відтворювальним господарством доби енеоліту. Природні умови (обмежені земельні ресурси через болота, ліси, піщані ґрунти) тут були не на користь відтворювального господарства, зате цілком могли задовольняти людей традиційними харчами.

Чи справило знайомство з відтворювальним господарством суттєвий вплив на спосіб життя й організацію колективів? Якоюсь мірою так – приміром, з’явився посуд, авідтак– змінилосяйхарчування. Відомірешткижител, длябуго-дністровської культури – навіть залишки якихось кам’яних споруд. Але, схоже, осілість не набула твердого і повсюдного характеру, і більшість поселень являють собою сезонні стійбища. Схоже, що нові види господарської діяльності не забезпечували тієї стабільності, аби люди могли жити цілорічно на одному місці, себто не спричинили довготривалої осілості.

3. Доба енеоліту

Справжній розквіт відтворювального господарства стався на нашій території (і ширше) за доби енеоліту (кінець 6–4 тис. до н. е.), коли поряд з кам’яними почали використовувати металеві речі – мідні та зрідка золоті. Регіональні особливості