Економічна Історія України том 1

цей період стають оселедці та хамса*19, що масово йдуть у переробку. Саме у перші століття нашої ери у малих містах Боспору, розташованих на «європейському» березі Керченської протоки, – Мірмекії та, особливо, у Тіритаці – починається масове будівництво рибозасолювальних ванн20. На думку В.Гайдукевича21, ці зміни були викликані потребами римської армії у великих обсягах (а лише ванни великого господарства з південного району Тіритаки могли переробляти за один раз 1600 ц оселедців) недорогої, порівняно з осетровими, риби.

У цьому контексті не зовсім зрозуміло, чому вищеописані структурні зміни відбулисяурибномупромислілишедвохосвоєнихгрекамирегіонівНадчорномор’я. Адже і в Ольвії, і в Тірі також існували можливості вилову хамси, проте структура вилову в цих регіонах у римський час нічим не відрізнялася від тієї, що існувала там у доримську добу22.

Ремесла та хатнє виробництво. У Надчорномор’ї у римську добу розвивалися ті ж самі ремесла та виробництва, що й у попередню добу. Щоправда, якщо

водних випадках спостерігається розширення виробництв і впровадження нових технологій, то в інших – певне скорочення обсягів чи технологічний регрес.

Поза сумнівом, на початку нашої ери розширились обсяги видобутку солі, адже розвинуте рибозасолювальне виробництво потребувало значних обсягів цієї сировини. Вірогідно, що в цей час, поряд зі старими соляними промислами, виникають і нові, особливо на Боспорі.

Продовжував розвиватись видобуток будівельних матеріалів – каменю й будівельної глини – та гончарних глин, і, відповідно, будівельне та гончарне ремесла.

Керамічне ремесло найбільш інтенсивно розвивалося на Боспорі23. Місцеві керамісти виготовляли широкий асортимент продукції – посуд, технічну тару, теракоти, покрівельну черепицю тощо. Були впроваджені нові типи гончарних печей,

вяких виготовлялися величезні амфори висотою понад метр та ємністю 65–70 л24. Набагато менш потужні гончарні виробництва існували в усіх інших грецьких центрах Надчорномор’я25.

Будівельне ремесло в цілому продовжувало традиції попереднього часу, вплив на нього римських будівельних традицій був обмеженим26. Природно, що найрозвинутішим це ремесло було на Боспорі. Тут в римську добу з’являються і нові типи господарчих будівель – рибозасолювальні комплекси, де, на думку дослідників, було впроваджено і нові технологічні прийоми, запозичені з Римської імперії27, і ускладнюються конструкції інших, зокрема виноробен28. Натомість в Ольвії спостерігалася певна деградація будівельних технологій29.

Ще одним життєво важливим ремеслом була металообробка. Залізообробні майстерні початку нашої ери відомі на Боспорі та в Ольвії. На Боспорі найбільшим металургійним центром залишався Пантікапей30. Відомі знахідки майстерень і в Ольвії, причому якщо в римській цитаделі міста відома доволі спеціалізована кузня31, то у Нижньому місті було відкрито зовсім примітивні виробництва32.

Розвивалася обробка кольорових металів. В окремих випадках, як це було

вОльвії, ковальські та бронзоливарні виробництва сполучалися у межах однієї

*Щоправда, і осетрові, і річкові риби у цей період продовжують активно добуватися. Див.: Лебедев В.Д., Лапин Ю.Е. К вопросу о рыболовстве в Боспорском царстве // МИА. – 1954. – №33. – С.197-214.

говельними контрагентами кримських скіфів. Набагато меншою була торговельнопосередницька роль купців Тіри та Херсонеса, які в основному торгували лише зі своїми найближчими сусідами у Нижньому Подністров’ї та Південно-Західному Криму відповідно.

Доволі складним є питання структури експорту з античних держав Надчорномор’я, особливо у напрямку римських провінцій. Зазвичай серед продукції, що вивозилася з цих держав до Римської імперії, називають хліб, рибу та продукцію скотарства, а до варварів (крім продукції римського виробництва) – вино, прикраси та, меншою мірою, скляний посуд і тканини. Хлібний експорт з Надчорномор’я в римську добу є ще сумнівнішим, аніж у попередню. Теоретично можливим він був лише з території Боспору, одначе жодних прямих свідчень про зерновий експорт з території цієї держави, як це було у попередню добу, немає. Очевидно, якщо він все ж існував, то обсяги вивозу значно скоротилися, інакше не виникало б потреби розвивати інші експортноорієнтовані галузі. Тому найвірогідніше, що основними експортними товарами, які вивозилися до римських провінцій з Надчорномор’я, були лише продукти переробки риби – солона риба та соуси (з Боспору та Херсонеса) – та продукція скотарства (з Ольвії та Боспору), а також товари, які одержувались від варварів, у першу чергу – раби та скотарська продукція.

2. Господарство сарматських племен

Протягом понад 600 років* сармати становили основне населення степів Надчорномор’я. Майже весь цей час (крім періоду готського панування) вони були домінуючою військово-політичною силою в цьому регіоні. Варто підкреслити, що, на відміну від попереднього періоду – періоду скіфського панування, – обстановка

устепах у сарматську добу характеризувалася великою нестабільністю. Дослідники налічують не менше п’яти «хвиль» сарматського просування у цей регіон42.

Сармати вели тривалі бойові дії на кордонах Римської імперії, брали участь

уборотьбі між Херсонесом та Скіфським царством і війнах Боспору. Більшість повідомлень про сарматів в античних джерелах пов’язана саме з воєнною активністю сарматських загонів. Складається враження, що війна була одним з головних джерел доходів сарматських племен, а військово-політична нестабільність у Степу й околишніх землях протягом більшої частини сарматської доби була нормою. Це,

усвою чергу, не могло сприяти налагодженню стабільного економічного життя не тільки у сусідів сарматів, а й у самих кочовиків. І не є випадковістю, що рівень

*Різні дослідники дотримуються відмінних поглядів на час появи сарматів у надчорноморських степах. Зазвичай початок цього процесу датують межею III та II ст. до н. е. Саме такі дати наводяться і в узагальнюючих роботах з історії та археології. Див.: Вязьмитина М.И. Сарматское время // Археология УССР. – 1986. – Т.2. – С.184-222; Мошкова М.Г. Савроматы и сарматы в Волго-Донском междуречье, Южном Приуралье и Северном Причерноморье // Степи европейской части СССР в скифо-сарматское время – М., 1989. – С. 153-214; Симоненко О.В. Сармати // Давня історія України: Т.2. Скіфо-антична доба. – К., 1998. – С.154-175. Існують й інші погляди. Найнижчу дату проникнення сарматів запропоновано О.Дзиговським, який датує появу «прикордонної групи» сарматів у степах Наддністрянщини другою третиною або серединою III ст. до н. е. Див.: Дзиговский А.Н. Очерки истории сарматов Карпато-Днестровских земель. – Одесса, 2003.

124 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

розвитку господарства сарматських племен майже за всіма параметрами поступається скіфському.

Провідною галуззю господарства сарматів протягом всього часу їх перебування у Надчорномор’ї було кочове скотарство. Це й зрозуміло, адже у більшості сарматських племен через зовнішні обставини просто не було можливості перейти до більш прогресивних форм тваринницького господарства. Процес стабілізації господарства новоприбулих кочовиків і перехід до другої стадії кочування, як відомо, тривав не одне десятиліття. Не менше часу тривав і процес переходу до напівкочового господарства. Так, у скіфів цей процес тривав не менше століття43. А тим часом, нові «хвилі» переселенців зі сходу з’являлися в середньому раз на сторіччя-півтора, змінюючи етнополітичну карту регіону і практично наново розпочинаючи весь процес еволюції кочового господарства у напрямку осілості.

Отже, виходячи із описаних вище етнополітичних процесів розвитку Сарматії, логічним буде припустити, що основною формою господарства сарматів було кочування з постійними зимівниками та літівниками (перший етап другої стадії за О.Плетньовою). Наскільки таке припущення підтверджується археологічними та археозоологічними матеріалами?

Для вищезазначеної форми кочового скотарства характерні три основні ознаки: 1) розмежування пасовищних угідь, що засвідчується появою стаціонарних могильників, головним чином – у місцях зимівлі; 2) відсутність стаціонарних поселень: наявні лише стійбища з незначним культурним шаром (так звані «місцезнаходження»); 3) переважання у стаді більш рухливих видів худоби – коней та овець – над менш рухливою великою рогатою худобою.

Попри те, що більшість відомих нам сарматських поховань є впущеними до курганів попередніх епох, у Надчорномор’ї відомі й могильники з основними сарматськими похованнями. Прикладом такого могильника є великий курганний могильник поблизу села Новофилипівка у Приазов’ї44, який, на думку дослідників, розташовувався поблизу зимівника. У складі тризн на похованнях переважали кістки овець, тобто видова структура стада у місцевих сарматів була типовою для ранніх стадій напівкочового скотарства. Останнє також підтверджується відсутністю у цьому районі стаціонарних сарматських поселень. Очевидно, що саме маршрути і спосіб кочування місцевих сарматів описані у Страбона45, який писав, що взимку вони знаходяться на болотах поблизу Меотіди (Азовського моря), а влітку відкочовують на північ. Літні стоянки сарматів Приазов’я могли розташовуватись у басейні Сіверського Дінця, як це було, наприклад, у половців, що проживали на цих землях у часи середньовіччя46. В останньому районі також відомі сарматські поховання, хоча й переважно не основні, а впускні.

Іншими головними районами сарматських кочівок були Орель-Самарське межиріччя, правобережжя Дніпра у районі Дніпрової луки та р. Базавлук, Нижнє Подністров’я, а також, меншою мірою, степове Побужжя-Поінгулля. Можна доволі впевнено говорити про те, що форми кочового господарства сарматів у цих регіонах були подібними до тих, що їх практикували на цих землях скіфи у V ст. до н. е., тобто до початку процесу активного осідання на землю.

Той факт, що у степу в сарматську добу не спостерігається лінійного процесу зміни способів поховань – від впускних або прихованих до основних, а цей процес

йшов синусоїдально, то навряд чи можна говорити про перехід сарматів від напівкочового господарства першого типу до напівосілого. Тим більше археологічно зовсім не простежується процес осідання кочовиків на землю.

Щоправда, в літературі іноді зустрічається твердження про осідання на землю тих чи інших груп сарматів на території степу чи лісостепу України. Свідченням цього вважаються знахідки зернотерок і решток зерна у похованнях, а також практика ґрунтових поховань у степу, а особливо – на Лісостеповому Правобережжі у II ст. до н. е.47 Навряд чи такого роду аргументація може вважатися задовільною. Знахідки зерна та терочників є лише свідченням того, що сармати мали зерно і виготовляли з нього борошно. Одначе це аж ніяк не означає, що зерно вирощувалось самими сарматами. Безумовно, що перебування кочовиків у Лісостепу, зокрема – у Пороссі, могло б бути стимулом для початку осідання на землю, як це відбувалося, наприклад, у «торчеському поясі» часів Київської Русі. Одначе в останньому випадку чітко фіксуються стаціонарні поселення кочовиків, тоді як у сарматську добу нічого подібного не спостерігається. При цьому не спостерігається переходу до ґрунтових поховань. До речі, на думку О.Симоненка, перебування сарматів у Правобережному Лісостепу не в останню чергу було пов’язане з воєнним тиском на зарубинецьке населення48. А це означає можливість одержувати, зокрема, і продукцію землеробства шляхом накладання данини чи грабунку, що аж ніяк не сприяє розвиткові власного виробництва.

Отже, уся сукупність наявних даних поки що свідчить проти існування у сарматів бодай зародків власного землеробства. Тобто у них ця галузь, на відміну від скіфів, була зовсім відсутньою, а землеробська продукція одержувалась здебільшого позаекономічним шляхом, а меншою мірою, можливо, за рахунок торгівлі.

Промисли. Про значення промислів у господарській діяльності сарматів відомо небагато. Про заняття мисливством свідчить Страбон при описі сарматських та скіфських племен Надчорномор’я, називаючи серед їхньої здобичі як степових звірів – диких віслюків та кіз (сайгаків?), так і болотяних – оленів та кабанів49. Одначе, за браком репрезентативних археозоологічних даних, встановити питому вагу мисливства у забезпеченні кочовиків м’ясною їжею поки що не видається можливим.

Що ж стосується рибальства, то цей промисел у сарматів не був скількинебудь розвинутим.

Ремесла та хатнє виробництво. Говорячи про розвиток виробництв, що займалися переробкою скотарської чи мінеральної сировини у сарматському господарстві, слід зазначити їх суттєво нижчий, порівняно зі скіфами, технологічний рівень. Без сумніву, жодне з подібних виробництв не досягло рівня повноцінного ремесла, залишаючись на рівні хатніх виробництв.

Можна назвати дві основні причини, якими це було зумовлено. По-перше, розвиток більш-менш технологічно розвинутого виробництва (особливо у галузі обробки металів) був можливим лише на стаціонарних поселеннях, які у надчорноморських сарматів були відсутніми. По-друге, перед сарматськими племенами, особливо у Дунай-Дністровському регіоні, відкривалися широкі перспективи одержання якісних ремісничих виробів з римських провінцій позаекономічним шляхом – чи то у вигляді воєнних трофеїв, чи данини. Це, у свою чергу, теж гальмувало розвиток власного виробництва.

126 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

Серед головних сарматських хатніх виробництв слід назвати ті, що були пов’язані з переробкою сировини тваринного походження: прядіння, ткацтво, виготовлення повсті, обробка шкір і хутра (чинбарство, лимарство, кушнірство) тощо. У сарматських могильниках, головно у жіночих похованнях, нерідко зустрічаються деталі знарядь, що використовувались у цих виробництвах. Це засвідчує той факт, що у них були зайняті переважно жінки.

Ще одним підсобним виробництвом, що ним займалися сарматські жінки, було виготовлення ліпної кераміки.

Можна припускати й існування виробництв, пов’язаних якщо не з виготовленням, то принаймні з ремонтом виробів з металу, одначе жодних решток таких виробництв археологами не виявлено50.

Підсумовуючи цей короткий огляд хатніх виробництв у сарматських племен, слід ще раз підкреслити їх обмежену кількість та невисокий технологічний рівень. Зважаючи на це, слід констатувати, що кочовики були неспроможними забезпечити себе цілою низкою життєво необхідних речей, зокрема якісними металевими знаряддями та зброєю, не говорячи вже про предмети розкошів – прикраси, люстра, парфуми тощо. Це змушувало кочовиків шукати шляхи одержання товарів ззовні. Поряд з позаекономічними, силовими, шляхами отримання товарів, про які вже неодноразово говорилося вище, сармати використовували й мирні – торговельнообмінні операції.

Торгівля. У сарматських могильниках знаходять рештки численних виробів, виготовлених в античному світі. До них належать амфори з-під вина, керамічний, металевий та скляний посуд, прикраси з дорогоцінних металів і скла. Значно рідше, через гіршу археологічну збереженість, зустрічаються залишки коштовних тканин та одягу. Одначе, як свідчать матеріали поховань, таких як знаменита Соколова могила51, сарматська знать доволі широко користувалася дорогими фарбованими та вишитими тканинами та одягом.

Важко встановити, яка саме частка цих товарів одержувалася шляхом торгівлі, а яка – шляхом грабунку чи накладання данини. Одначе при цьому не викликає сумнівів, що роль торгівлі у забезпеченні сарматів імпортними товарами була вагомою. Особливо це стосується племен, що проживали на лівобережжі Дніпра, далеко від кордонів Римської імперії. Очевидно, місцеві кочовики отримували товари у боспорському торговельному місті Танаїс у гирлі Дону. Адже, судячи з повідомлень Страбона52, це місто забезпечувало товарами і «азійських», і «європейських» кочовиків, тобто племена, що проживали як на схід, так і на захід від цієї річки, яка в античні часи вважалася кордоном між Європою та Азією.

Інша, аніж з античними товарами, ситуація складалася з товарами східного походження: ювелірними виробами з Бактрії та Ірану, китайськими люстрами та шовком, дорогоцінним камінням з берегів Індійського океану53. Ці товари могли потрапляти до сарматів головним чином, якщо не винятково, внаслідок торговельнообмінних операцій. Це, у свою чергу, є, нехай і непрямим, свідченням на користь розвитку транзитної торгівлі за участі сарматських племен. Більш конкретні відомості про цей вид діяльності подає Страбон в XI книзі «Географії»54, де мовиться про караванну торгівлю на верблюдах товарами зі Сходу, яка збагачувала кочовиків. І хоча у цьому пасажі йдеться про верхніх аорсів – сарматське плем’я, що проживало на узбережжі Каспію, навряд чи можна сумніватися, що й територія Надчор-

номорської Сарматії слугувала ланцюгом на трансконтинентальних торговельних шляхах, а місцеві кочовики також провадили посередницьку торгівлю.

Що ж стосується власного сарматського експорту, то відомості про нього містяться у вже неодноразово згадуваній вище «Географії» Страбона, де з-поміж товарів, що їх продавали кочовики, згадуються раби, шкіри та «інші товари кочовиків», тобто, найбільш вірогідно, інша скотарська продукція.

Завершуючи огляд сарматського господарства, слід підкреслити, що в цілому воно видається менш розвинутим за скіфське, що передувало йому в надчорноморських степах. Господарство кочовиків взагалі є доволі обмеженим у прогресивному розвиткові, який є неможливим без сприятливих зовнішніх обставин, головно від військово-політичної стабільності у степах. А саме такої стабільності у сарматську добу вочевидь бракувало.

Мабуть, єдиною галуззю господарства, в якій сармати, безсумнівно, випередили скіфів, була транзитна торгівля. І, очевидно, саме у сарматську добу виникає система Великого шовкового шляху, оволодіння яким стало однією з основних задач кочових імперій середньовіччя.

3. Господарство пізньоскіфських племен

Після загибелі Степової Скіфії на початку III ст. до н. е. більша частина скіфського населення або залишила степи Надчорномор’я, або була винищена сарматами. Лише у двох регіонах – у Західному та Центральному Криму та на Нижньому Дніпрі – залишалися групи населення, що у науковій літературі дістали назву пізніх скіфів.

Одначе останнім часом у працях як скіфологів, так і антикознавців «скіфськість» населення Нижнього Дніпра ставиться під сумнів55. Архітектурні традиції, господарство та побут мешканців нижньодніпровських городищ мають набагато більше спільного з грецькими, аніж зі скіфськими, традиціями. Певна кількість скіфів увійшла до складу цього населення, але, безумовно, не як домінуюча група. Тому господарство нижньодніпровських городищ тут не розглядається.

Надалі йтиметься лише про мешканців Пізньоскіфського царства в Криму. Політична історія Кримської Скіфії висвітлена у цілій низці праць56. При цьому дослідники давно звернули увагу на сильну еллінізацію багатьох сторін життя Скіфського царства, що навіть дало змогу вважати його елліністичною державою57. Правда, остання думка не поділяється більшістю дослідників. В економічній сфері, як буде показано нижче, рівень еллінізації був надзвичайно високим, а чимало галузей господарства Кримської Скіфії за структурою та технологічним рівнем є більш подібними до античних, аніж до тих, що були характерними для осілих скіфів попереднього періоду.

Варто зауважити, що кордони території, заселеної пізніми скіфами, протягом кількасотлітньої історії Кримської Скіфії зазнавали суттєвих змін. У II ст. до н. е. основні території Пізньоскіфського царства – це північні передгір’я Кримських гір і Північно-Західний Крим – колишня хора Херсонеса. У цей самий час починається освоєння Південно-Східного Криму, де засновується Усть-Альминське городище – один із найбільших центрів Кримської Скіфії58. Кордони скіфської держави зазнали суттєвих змін у I – на початку II ст. н. е., коли із до кінця не з’ясованих причин

128 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

мешканці полишили майже всі поселення Північно-Західного Криму, а також у долині річки Західний Булганак у Центральному Криму59. Слідів збройних нападів на ці поселення не зафіксовано, а населення, що там проживало, очевидно, переселилося до Центрального та, особливо, Південно-Західного Криму, де в цей час якраз спостерігається виникнення нових поселень, розташованих навколо невеликих укріплень-сховищ60. У цих кордонах Кримська Скіфія продовжує існувати і протягом першої половини III ст. н. е., попри всі зовнішньополітичні потрясіння, зокрема – невдалі війни з Римом та Боспорським царством. Одначе вже у другій половині цього століття внаслідок навали готів держава пізніх скіфів припиняє своє існування.

Говорячи про еллінізацію господарства пізніх скіфів, слід розпочати зі структури його базової галузі – сільського господарства, особливо рослинництва. У попередньому розділі при розгляді сільського господарства «класичних» скіфів уже говорилося, що для кочовиків, які осідають на землю, характерною є спрощена галузева структура рослинництва, специфічний набір сільськогосподарських культур, у першу чергу – зернових, і вкрай примітивна агротехніка. За всіма цими ознаками землеробство пізніх скіфів радикально відрізняється від землеробства скіфів Нижнього Дніпра IV ст. до н. е.

Зернове господарство. Розпочнемо з зернового господарства. Чи не головною зерновою культурою пізніх скіфів була м’яка пшениця61, меншою мірою – ячмінь, просо та жито. Такий набір культур був більш характерним для греків Надчорномор’я, аніж для скіфів. Вирощування м’якої пшениці, наприклад у Північно-Західному Криму, який контролювався Пізньоскіфським царством у II ст. до н. е. – I ст. н. е., вимагало використання досконалої, як на той час, агротехніки. Чи могли скіфи у короткі терміни самостійно її освоїти, зважаючи на вигнання ними херсонеситів, що могли б стати джерелом інформації? Це видається сумнівним, особливо зважаючи на те, що палеоетноботанічний комплекс (ПБК) пізніх скіфів є дуже подібним до ПБК Ольвії та, меншою мірою, Херсонеса.

Сам факт вирощування м’якої пшениці як головної зернової культури засвідчував докорінні зміни в агротехніці. На зміну типовому для осілих кочовиків мотичному землеробству прийшло орне. Питома вага рослинницького компонента в сільському господарстві зростає, і він уже не може розглядатись як допоміжна галузь при основній – тваринництві. Змінюється і спосіб використання зібраного зерна. Якщо раніше у скіфів основними харчами рослинницького походження були каші, то у пізньоскіфський період дедалі більшу роль у харчуванні відіграє споживання борошняних виробів – коржів і/чи хліба.

Сам факт доволі масового вирощування пізніми скіфами хлібних злаків став підставою для низки вчених вважати, що «скіфський хліб» масово йшов на експорт. Це питання є дискусійним, про що детальніше йтиметься нижче, при розгляді експортного потенціалу господарства Кримської Скіфії.

Виноградарство. Новою, зовсім невідомою «класичним» скіфам (і добре відомою грекам) галуззю господарства пізніх скіфів було виноградарство. Знахідки, пов’язані з цією галуззю, на поселеннях Кримської Скіфії є доволі численними, і походять практично з усіх її регіонів: Північно-Західного, Південно-Західного та Центрального Криму. Так, знахідки насінин винограду та вугілля від виноградної лози відомі і у Північно-Західному Криму (городище Тарпанчі), і у Центральному

(НеапольСкіфський); виноградніножібулознайденоінаПівденно-Донузлавському городищі у Північно-Західному Криму62, і на городищі Альма-Кермен, а також у східних передгір’ях – на селищі поблизу городища розташованого поблизу села Доброго63.

Відомі також знахідки, що свідчать про існування виноробства: залишки давилень для винограду – як стаціонарних, що були вирубані у скелі, так і переносних тарапанів. Стаціонарні давильні відомі у передгір’ях – у Неаполі Скіфському, поблизу гирла річки Бельбек та біля Краснозоринського городища. Переносні тарапани відомі як у передгір’ях (Альма-Кермен), так і у Північно-Західному Криму (Беляус)64.

Отже, немає сумнівів, що мешканці Скіфського царства у Криму доволі активно займалися виноградарством і виноробством. Більше того, у їхньому середовищі існували багаті винороби, подібні до того, якому належав склад амфор із Кизил-Кобинських печер65. При цьому одразу виникає запитання: яким чином кочовики, які до кінця IV ст. до н. е. більш-менш налагодили лише технологічно доволі примітивне землеробство, змогли так швидко освоїти таку специфічну галузь рослинництва, як виноградарство, що потребує наявності цілого комплексу навичок та агротехнологій? І чи були взагалі «скіфські» виноградарі, а тим більше винороби, скіфами? У скіфологів, що займаються вивченням господарства пізніх скіфів, здається, з цього приводу жодних сумнівів не виникає. На їхню думку, всі типові для греків галузі сільського господарства були просто засвоєні скіфами. Але в кого саме, якщо херсонесити були ними вигнані зі своїх поселень? Набагато вірогіднішим є припущення щодо налагодження виноградарства та виноробства у Кримській Скіфії не скіфами, а греками, вірогідно, ольвіополітами за походженням, які, як засвідчують епіграфічні пам’ятки, проживали у цій державі ледь не з часу її заснування. Вони не мали жодної потреби вчитися виноградарству чи виноробству, а лише адаптували наявні технології до умов передгір’їв Кримських гір. Цікавим є той факт, що ця галузь господарства розвивалася паралельними шляхами у Кримській Скіфії та в Ольвії, де у доримській період вона за рівнем розвитку суттєво поступалася херсонеській.

Інші галузі рослинництва. Набагато менше у нашому розпорядженні даних про інші галузі рослинництва Кримської Скіфії. За браком інформації поки що не можна змоделювати структуру всієї галузі та визначити у ній питому вагу вирощування технічних культур, фуражних чи овочевих, визначити власне скіфські та грецькі за походженням її елементи. Можна лише зазначити, що археоботанічні дані з Усть-Альминського городища однозначно свідчать про існування цих галузей принаймні на частині пізньоскіфських поселень. Зокрема, було знайдено рештки зернобобових та фуражних бобових культур – гороху, сочевиці, віки ервілії. До речі, такий набір культур був доволі звичайним на поселеннях ольвійської, херсонеської та боспорської хори.

Тваринництво. Природно, що у господарстві пізніх скіфів велику роль відігравало тваринництво. За структурою ця галузь чітко відрізняється від тваринництва осілих скіфів Подніпров’я IV ст. до н. е. і так званих «пізніх скіфів» Нижнього Дніпра. На більшості поселень Кримської Скіфії найважливішою галуззю тваринництва було розведення дрібної рогатої худоби, головним чином – вівчарство66, тоді

130 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ

як на Нижньому Дніпрі провідною галуззю було власне скотарство, тобто розведення великої рогатої худоби67. Розведення великої рогатої худоби також посідало значне місце у структурі тваринництва пізніх скіфів, особливо на початку нашої ери, не менше значення мало конярство. Розвивалося також і свинарство, і хоча його питома вага не була такою великою, як на «пізньоскіфських» городищах Нижнього Дніпра, однак значно більшою, аніж у осілих скіфів «класичного» періоду.

Зовсім новою галуззю тваринництва було птахівництво: принаймні на окремих поселеннях, таких як Усть-Альминське городище, розводили курей.

Судячи зі структури стада, а особливо зі зростання ролі свинарства, появи птахівництва, а також і з частих знахідок кам’яних годівниць для худоби68, тваринництво кримських скіфів було набагато менш рухливим, аніж у кочових та навіть напівкочових скіфів попередньої доби. Можна цілком обґрунтовано припускати переважання стійлово-вигінної форми утримання худоби над відгінною. Проте для більш надійних висновків необхідні подальші археозоологічні дослідження пам’яток із різних регіонів Кримської Скіфії.

Промисли. Галузева структура промислів Кримської Скіфії демонструє різку відмінність від структури промислів Степової Скіфії попередньої доби.

Так, мисливство не відігравало суттєвої ролі у господарстві пізніх скіфів69. Судячи з пам’яток мистецтва Кримської Скіфії, цей промисел був скоріше престижним заняттям аристократів, аніж нагальною господарською необхідністю.

Зовсім іншою була питома вага рибальського промислу на поселеннях приморської смуги – як у Північно-Західному, так і у Південно-Західному Криму. На більшості тамтешніх поселень зустрічаються знахідки решток рибальських знарядь – гачки, грузила для сітей, залишки самих рибальських сітей, а також численні рештки риб. Так, на Усть-Альминському городищі головними промисловими рибами були камбала, морський карась і кефаль70. Цікаво, що з приморських районів рибу ввозили і до поселень Центрального Криму: так, у Неаполі Скіфському було знайдено кістки камбали71.

Технології рибальства, судячи з асортименту рибальських знарядь і структури вилову, мали бути подібними до грецьких.

Ремесла та хатнє виробництво. Рівень розвитку більшості, якщо не всіх, ремісничих і хатніх виробництв у Кримській Скіфії був суттєво нижчим, аніж у греків, і в цілому був подібним до рівня розвитку цих галузей в осілих нащадків кочовиків. Щоправда, у багатьох випадках спостерігається і певний технологічний прогрес.

Так, говорячи про групу виробництв, що займалися переробкою скотарської продукції, можна констатувати засвоєння скіфами вертикального ткацького верстата, як це було і на поселеннях Наддніпрянщини у попередній період. Численні знахідки пряслиць від веретен і грузил від ткацьких верстатів указують на значне поширення цих виробництв всією територією Кримської Скіфії, а їхній технологічний рівень цілком дозволяв скіфам забезпечувати себе принаймні якісною рядовою продукцією72. Імпортуватись міг лише дорогий престижний одяг.

Також на багатьох поселеннях доволі часто зустрічаються знаряддя для обробки шкіри – загострені бичачі ребра та кістяні терпуги. Останні засвідчують і наявність кісткорізного виробництва.