Заняття 5. Урср у міжвоєнний період
1. Політика воєнного комунізму: причини та наслідки.
Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.
В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торгівельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві. В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.
Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим. Соціалізація землі і націоналізація банків, залізниць, морського і річкового транспорту розпочалися ще в кінці 1917, у травні 1918 відбулася націоналізація цукрової промисловості і заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 — нафтової, промисловості і великих підприємств усіх інших галузей. З літа 1919 прискореними темпами націоналізувалися середні підприємства, а з 29 жовтень 1920 — усі дрібні підприємства.
Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді головних управлінь. Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо. Головні комітети стали основою управління найважливішими галузями економіки. В них зосереджувався увесь розподіл сировини і напівфабрикатів та виробленої продукції. Усі проміжні ланки в управлінні скасовувалися: головні комітети безпосередньо керували підприємствами і прямо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Схема управління була спрямована на втілення в життя умоглядних схем безтоварної економіки, намагалася здійснити нездійсненне — налагодити управління з одного центру всією масою підприємств.
Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.
Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки. Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продрозкладка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.
В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною. Значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на складах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.
Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптові склади, торгові фірми. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.
Наслідки
Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.