У частині дотримання міжнародного права прав людини військовослужбовці повинні керуватись вимогами Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, а також Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року.

11

•Основними принципами міжнародного права прав

людини є:

• право на життя, свободу і безпеку всіх людей; заборона катувань і жорстокого поводження;

заборона несанкціонованого арешту і утримання під вартою; право на справедливий суд;

право гуманного поводження з особами, позбавленими волі;

право на захист від незаконного втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції;

право на свободу думки та її вираження, свободу зібрань та асоціацій.

У ситуаціях внутрішніх заворушень та напруженості слід дотримуватися наведених вище принципів міжнародного права прав людини.

12

•Застосування сили під час правоохоронних операцій має бути винятковою мірою – останнім засобом досягнення законної мети. Сила може бути застосована лише в найменшій необхідній мірі. За можливості застосування сили має бути диференційованим (наприклад, усне попередження, демонстрація сили, застосування зброї несмертельної дії, застосування летальної зброї без наміру позбавити життя, застосування летальної зброї в повному обсязі).

13

Правоохоронні операції мають ретельно плануватися, щоб уникнути за можливості застосування сили і звести до мінімуму ризик заподіяння шкоди стороннім особам. Особи, що беруть участь у правоохоронних операціях, повинні мати відповідну підготовку, зброю і спорядження.

Про застосування сили, яке призвело до смерті або поранення, слід повідомляти негайно.

Будь-яке надмірне або інше свавільне застосування сили має належним чином розслідуватися і за потреби має бути покаране як кримінальний злочин або накладено дисциплінарне стягнення залежно від тяжкості ситуації.

14

•Другий етап ситуації внутрішніх заворушень та напруженості розпочинається тоді, коли уряд не впевнений у своїй здатності здійснювати контроль над ситуацією, а подальша ескалація напруги обумовлює необхідність застосування надзвичайних заходів.

У випадках, коли життя нації знаходиться під загрозою, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права надає можливість державі відступати від певних прийнятих на себе зобов’язань під час введення на її території правового режиму надзвичайного стану.

•В Україні правовий режим надзвичайного стану регулюється Законом України “Про правовий режим надзвичайного стану”.

15

У разі введення надзвичайного стану обов’язковою є вимога дотримання таких прав людини:

право на життя; щодо заборони катувань та такого поводження з

людьми, яке принижує людську гідність; щодо заборони рабства і утримання людей у неволі;

щодо заборони на зворотну силу кримінального закону; право на цивільну правоздатність; право на свободу думки, совісті та релігії.

16

•Третій етап ситуації внутрішніх заворушень та напруженості розпочинається тоді, коли конфронтація між збройними силами держави та збройними силами опозиції (або іншими організованими озброєними угрупованнями) може бути вирішена лише методом збройної боротьби. У такому разі зазначена ситуація має всі ознаки внутрішнього збройного конфлікту (збройного конфлікту неміжнародного характеру). У такому випадку застосовується МГП в обсязі, що застосовується в ситуації неміжнародного збройного конфлікту.

• Правила МГП, що застосовуються в ситуації неміжнародного збройного конфлікту, є менш численними, аніж ті, що застосовуються в ситуації міжнародного збройного конфлікту, але є подібними до останніх, за винятком норм щодо права комбатантів у міжнародному збройному конфлікті брати участь у воєнних діях, а також щодо їхнього права на статус військовополоненого у разі захоплення супротивником.

17

•Сторони неміжнародного збройного конфлікту зобов’язані надавати захист таким категоріям осіб:

тим, хто не бере безпосередньої участі у воєнних діях; особам зі складу збройних сил, які склали зброю;

тим, хто перестав брати участь у воєнних діях внаслідок хвороби, поранення, затримання або з іншої причини.

Щодо вказаних осіб забороняється вчинення таких дій:

посягання на життя та фізичну недоторканість (будь-які види вбивств, каліцтв, жорстокого поводження, тілесних покарань чи катувань);

посягання на людську гідність (образливе і принизливе поводження, зґвалтування, примушування до проституції тощо);

колективні покарання; взяття заручників; акти тероризму; грабіж; рабство та работоргівля;

засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином;

загроза вчинення будь-якої із вказаних дій.

18

•Щодо дітей МГП передбачає: забезпечення їм права на отримання освіти;

проведення необхідних заходів щодо возз’єднання сімей, які були розлучені під час збройного конфлікту;

заборону участі у воєнних діях дітей віком до вісімнадцяти років;

надання особливого захисту дітям віком до вісімнадцяти років навіть у разі, коли вони брали участь в бойових діях і потрапили в полон;

евакуацію дітей з району воєнних дій (за необхідності і за узгодженням з батьками чи з особами, які їх заміняють).

19

•Вимоги щодо осіб та об’єктів, які користуються захистом МГП, що викладені у цьому розділі, стосуються повною мірою і неміжнародних збройних конфліктів.

•Медичний і духовний персонал повинен користуватися повагою та захистом, йому надається вся можлива допомога щодо забезпечення умов для виконання ним своїх функцій.

•Цивільне населення та окремі цивільні особи не можуть бути об’єктом нападу доти, доки вони не беруть безпосередньої участі у збройному конфлікті.

Забороняється віддавати накази і розпорядження щодо примусового переміщення цивільних осіб у зв’язку зі збройним конфліктом, якщо це не викликано вимогами їхньої безпеки.

20