6. Типи складів за структурою (неприкриті/ прикриті, відкриті/закриті).

Сполучення різних звуків у межах одного складу утворюють різні типи складів.

У мовознавстві заведено позначати голосний буквою v (англ. vocal - голосний), а приголосний — буквою с (англ. consonant - приголосний).

Я кщо позначити голосний звук літерою v, або цифрою 0, а приголосний - літерою с, або цифрами 1,2 то можна побачити, який набір типів складів має українська мова.

Тема. Фонологія як розділ мовознавства. Поняття фонеми.

Теоретична частина

1. Фонологія як функціональна фонетика.

Фонологія — розділ мовознавства, що вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Цим фонологія як семіотична дисципліна відрізняється від загальної фонетики, яка вивчає мовлення в її фізичному, акустично-артикуляційному аспектах; внутрішню зв'язаність (неавтономність) цих дисциплін виражено через назву фонології функціональною фонетикою (А. Мартіне).Оскільки фонетика і фонологія мають, по суті, різні об'єкти вивчення (або дуже різні аспекти одного об'єкта), то й складають вони різні розділи. Але, безумовно, розділ и ці дуже пов'язані - тією ж мірою, якою пов'язані звук і фонема (Ю. Карпенко).

Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні мовний звук. Уважають, що термін фонема вперше ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім його використав Ф. де Соссюр.Щоб збагнути природу фонеми, зауважував науковець, необхідно добре вивчити звуки мови, адже, відірвавшись від своїх графічних позначень, звуки постають як щось невиразне, тож знову виникає спокуса віддати перевагу, нехай і облудній, опорі письма. Тому перші лінгвісти, яким нічого не було відомо про фізіологію артикульованих звуків, щоразу опинялися на слизькому; відступитися від літери означало для них втратити ґрунт під ногами; тоді як для нас - це перший крок до істини, бо необхідну підтримку ми знаходимо саме у визначенні звуків. Сучасні нам лінгвісти нарешті це зрозуміли; розбудовуючи дослідження, початі іншими (філологами, теоретиками співу тощо), вони збагатили лінгвістику фонологією як допоміжною наукою, що поклала край її залежності від графічного слова.

Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психологічний підхід до фонеми він об'єднує з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план. У пращ "Фонетика французької мови" (1937) він пише: "У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми називатимемо їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем" (Щерба, 1974; 132).

М. С. Трубецькой зі структурно-семантичного і структурно-функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації фонеми, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що нейтралізуються), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій (приватні, градуальні, екяшолентні, однови-мірні, багатовимірні, корелятивні).