5. Складові та нескладові звуки (складові голосні та плавні приголосні; нескладові голосні у складі дифтонгів; види дифтонгів.

Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [у] (= в) та [і] (= й) виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([у]гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[у]тра); в) в кінці слова після голосного (пита[у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у] в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Дифто́нг або двоголосний — у фонетиці складний голосний звук, що складається з двох елементів, які утворюють один склад, що забезпечує фонетичну цілісність дифтонга. Зазвичай дифтонги мають більшу довготу, ніж монофтонги. Властивістю дифтонга є його нероздільність на дві фонеми.

Дифтонги існують у словацькій, чеській, німецькій, англійській, італійській, французькій, іспанській, китайській та багатьох інших мовах, а також у деяких діалектах української мови.

Найчастіше в дифтонгах один елемент є вершиною складу, а інший (так званий ґлайд або напівголосний) лише його супроводжує. У залежності від положення вершини складу, розрізняють дифтонги низхідні, в яких склад утворюється першим елементом (напр. нім. Leid [laet], англ. house [haʊs]), та висхідні, в яких склад утворюється другим елементом (напр. ісп. fuego [fuego], словац. riad [riat]).

Слід розрізняти 3 види дифтонгів:

1. падаючі (спадні) дифтонги, де голосний як вершини складу передує іншому співзвучному, тобто вершина складу знаходиться в першому елементі дифтонгу (нім. Maus [maNos] - миша, Eis [aNes] - лід)

2. висхідні дифтонги, де, навпаки, вершина слід за співзвучним голосним (ісп. Puedo [puNeđo] - можу)

3. рівноважні, де панує нестійка рівновага, так, що не можна розрізнити який із обох голосних є вершиною (латиш. Meita [meita] - дочка)

Л.В. Щерба вважав перші два типи помилковими дифтонгами, тому що їх компоненти нерівноцінні - один з них є підлеглим; третій тип він назвав справжнім дифтонгом, тобто обидва компонента при збереженні цілісності складу залишаються фонетично рівноцінними.

Фонематичне трактування дифтонгів є однією з найбільш складних фонологічних проблем взагалі. Питання йде про те, чи становить дифтонг поєднання двох самостійних фонем або ж є однією фонетично складною фонемою. Загалом, питання це є окремим випадком загальної проблеми членування мовного потоку. Як було вже сказано, найсильнішим фактором членування є морфологічний. Тільки в тому випадку, коли відповідне поєднання фонематичне можна говорити про дифтонги як фонематичні одиниці. Дифтонги ніколи не виявляються морфологічно розчленованими. Немає такого слова, в якому морфологічна межа проходила би між компонентами дифтонгів. Не можна навести такий приклад, коли б компонент дифтонгу виявився самостійною морфологічною одиницею.