2.3. Жанрово-стильові особливості публікацій газети «День» про Голодомор

Серед друкованих періодичних видань, які намагаються неупереджено та ґрунтовно висвітлювати на своїх сторінках історичні події, варто назвати щоденну газету «День» (рубрики«Україна Інкогніта», «Війни і мир», «Історія і я») та серію книг «Бібліотеки газети «День». Пріоритетні завдання редакція охарактеризувала для себе так: «У той час, як у багатьох виданнях увага до тих або інших подій прямо пов'язана з їхньою сенсаційністю, головними темами «Дня» вельми часто стають ті події та процеси, які визначають стратегію розвитку країни на довгі роки вперед. Не так давно для такого ставлення до навколишньої дійсності підібрали й відповідний термін – «україноцентризм», тобто погляд на події крізь призму «українських національних інтересів».

Однією з найбільш резонансних тем у 2008 році, що висвітлювалася загалом у ЗМІ, стала проблема Голодомору 1932-1933 років, що й не дивно, зважаючи на відзначення у 2008 році 75-х роковин страшної трагедії українського народу. Газета «День», будучи зразком інтелектуальної української преси, масштабно висвітлювала цю трагічну подію з перших номерів 2008 року. Всього відмічено понад 60 публікацій. Тематично публікації з названої проблеми можна поділити на кілька груп. До одного з таких напрямків відносяться статті та повідомлення, що стосуються знакової для дослідження історії Голодомору постатіДжеймса Мейса. У щоденнику вміщено повідомлення про вечори пам'яті, круглі столи, презентації книжок Д.Мейса, видані Бібліотекою газети «День», його статті. Увага газети до особи Д.Мейса підсилюється кількома чинниками – він відкрив для України тему Голодомору, запровадив його дослідження на основі свідчень очевидців, започаткував акцію «Запали свічку...», був співробітником редакції газети і постійним дописувачем. Розвідок, присвячених Д.Мейсу, налічується близько 20. Найважливіші з них: публікація «Живі голоси» 92, в якій йдеться про видання матеріалів Конгресово-Президентської комісії США «Великий голод в Україні 1932-33 років», упорядкованих Д. Мейсом 93. У № 157 газети вміщено статтю «Аналітичний щоденник поразок і перемог української держави», де розповідається про книжку Д.Мейса «Ваші мертві вибрали мене...» та реалізацію його ідеї, з якою він виступив у 1993 році – створити Інститут національної пам'яті в Україні та ін.

Наступною групою публікацій про Голодомор є підбірка статей і заміток, де відображається ставлення світової спільноти до української трагедії 1932-33 років. Серед наданої для читачів інформації можемо виокремити повідомлення про визнання Голодомору світовою спільнотою (приміром, інтерв'ю з послом Республіки Казахстан в Україні Амангельди Жумабаєвим) 94, замітки про те, що Європарламент прийняв резолюцію, за якою Голодомор було визнано злочином проти людства, замітка про визнання Латвійською Республікою Голодомору геноцидом, про те, що США підтримали резолюцію вшанування пам'яті жертв Голодомору 96 та про ставлення Росії до проблеми визнання Голодомору. Російсько-українські дискусії на сторінках газети ведуть професор С.Кульчицький, провідний фахівець сучасних досліджень Голодомору в Україні, та російський професор В. Кондрашин. У номерах 131 та 151 газети вміщено статті «Кому відповідати за Голодомор», «Голодомор 1932-33 рр.: вердикт вчених», «Про головне», деС. Кульчицький аналізує найгострішу проблему – визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

На окрему увагу заслуговує ставлення до питання визнання Голодомору геноцидом різних соціальних верств Російської Федерації, починаючи від президента і закінчуючи звичайними громадянами. Офіційна версія Кремля стосовно Голодомору, вміщена на сторінках щоденника, звучить так: «В современной Украине в силу политической конъюнктури появилась теория, разделившая трагедию всего советского крестьянства на «геноцид-голодомор» в Украине и остальних регионах бывшего СССР. По циничной логике некоторых сторонников даного похода Россия должна согласиться с такой оценкой событий, чтоби стать «демократической страной». Професор В. Кондрашин, який представляє думку російських академічних вчених, відстоює позицію, що голоду існував на всій території колишнього СРСР, мотивуючи його причини неврожаєм та засухою. Конфіскацію ж зерна вчений пояснив політикою комуністичної партії щодо індустріалізації країни, для проведення якої були потрібні величезні кошти. Без цих заходів країна не виграла б Велику вітчизняну війну – вагоме виправдання дій сталінського режиму російськими вченими. На противагу Станіслав Кульчицький також наводить приклади, посилаючись на документи, які, доводять, що голод в Україні мав інші механізми здійснення, набагато більші масштаби смертності, ніж в інших республіках.

Номер 194 газети «День» вміщує публікацію «Про Україну по-науковому: в Росії створено новий центр вивчення специфіки нашої країни», у якій представлено думку російської інтелігенції щодо Голодомору, яка майже не відрізняється від позиції уряду: «Тема Голодомора – антироссийская,... базируется не на фактах, а на эмоциях, политических интересах отдельных людей».

Три номери щоденника розмістили на своїх шпальтах аналітичну розвідку Оксани Пахльовської «Проти упирів минулого: голодомор і формування історичної пам'яті в українській, російській та польській культурах» 95. Стаття розрахована на високий інтелектуальний рівень читача, його добру орієнтацію в сучасній геополітиці, історіософії, історії, культурі. Автор в словесній формі відтворює історико-культурний ландшафт розвитку та функціонування трьох слов’янських культур, які розвиваються за різними ідеологічними і державотворчими моделями: Україна і Польща еволюціонують за європейськими стандартами й цінностями, Росія повертається до минулого, оголосивши себе спадкоємицею СРСР та ставши на шлях відновлення імперії. Відносини між Україною і Польщею в статті дещо ідеалізуються і формалізуються, країни йдуть «нога в ногу» ще від початку епохи Романтизму, коли «Польща і Україна відкрили для себе одна одну як «сестер» і як жертв тих самих тиранів… Катарсис взаємного відкриття зумовив появу нового етносу у стосунках між двома народами».

О. Пахльовська порівнює антитезами та протиставленнями – Україна – Польща – Європа – Російська імперія. Ці блоки існують в різних епохах, хоча в одному часовому вимірі: «… ЄЄС ХХІ століття, що взяла на себе благородну місію – залишити в минулому політику сили й побудувати політику нову, засновану на законах та відповідних інститутах… і… Росія, що поводиться як абсолютно традиційна держава ХІХ століття», послуговуючись відповідною ментальністю та ставленням до держав, які все ще вважає своєю територією. Питання визнання Голодомору є принциповим, оскільки якнайкраще відображає стосунки України і Росії.

У них Україні доводиться виборювати право на свою національну пам’ять у держави, яка не тільки не засуджує, але захоплюється автором найстрашнішої української трагедії. Для Росії Голодоморце «широко відкритий простір спекуляцій та ідеологічної пропаганди…», для України «свідомість і знання Голодомору є частиною не лише історичної…, але й пам’яті державотворення, пам’яті цивілізаційної…Вхід до Європи без пам’яті означає втрату позицій, втрату ідентичності».

Попри делікатний пафос щодо Європи, авторка все ж визнає незахищеність України тією ж Європою. Європа не поспішає визнати Голодомор геноцидом і на це є кілька причин: Європа побоюється Росію і не може зрозуміти невизначеність самої України в цьому питанні: «розмиті ідентитарні параметри та непослідовність у захисті власних інтересів». Якщо ми народ, який не здатен відстояти свої інтереси і захистити свою пам’ять, хто це зробить за нас? У статті «Хто захистить Авеля?» О.Пахльовська резюмує: «Через Голодомор відбулася не лише етнічна, а й моральна підміна нації, підміна людини як такої. Людині було заборонено ховати своїх мертвих, оплакувати їх і пам’ятати…».

Цікавий матеріал про відкриття нового російського інтернет-порталу ІПО-ЗМІ: «Росія-Україна: діалог культур» надруковано у № 119 та 120, за допомогою якого українські (С.Кульчицький, Ю.Шаповал, В.Бойко) та російські (А.Левкін, А.Пушков, В.Нарочницька) вчені, політики та громадські діячі мали можливість висловити своє ставленні до подій 1932-33 років. В ході дискусій акценти не змінювалися – українці відстоювали право називати Голодомор геноцидом, росіяни доводили, що голод був всесоюзний і причиною його була засуха. Вони звинувачують Президента України в тому, що він намагається об’єднати націю за допомогою «грустных событий». В результаті нація буде «неврастеничной». А.Пушков пішов ще далі, він назвав В.Ющенка маньяком «одной идеи – отрыва Украины от России».

До третього блоку відносяться статті про відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-33 років. Тема представлена переважно повідомленнями, які відстежують заходи, приурочені Голодомору та оцінку громадськості 97.

У статті «Які символи ми обираємо? Меморіал жертвам Голодомору як новий експеримент над історичним образом столиці?» архітектора О. Гречуха 98. Йдеться про проект, який «повинен був звершитися восени цього року, але з різних причин не вкладається у відведені терміни». Автор порівнює український проект з меморіальним комплексом знищеним євреям Європи в Берліні, спорудженим у 2005 році П. Айзенманом, до якого окрім пам’ятникавходить також музей. За словами автора, український Меморіал (на зразок німецького: також пам’ятник + майбутній музей), створений за проектом А. Гайдамаки, не витримує жодної критики, починаючи від непрозорих умов конкурсу і до місця розташування в історичному заповіднику м. Києва. Український меморіал є «надто буквальним образом пам’яті і скорботи», а це позбавляє його відвідувачів можливості думати, уявляти, відчувати те, що відчували жертви терору, він дає людям «виходити зі спокійною совістю», в той час як німецький комплексце «планомірна організація міжнародних конкурсів, спільні зусилля архітекторів і художників, музейних кураторів та інших професіоналів. Унікальні форми цих споруд (пам’ятника і музею), матеріали, з яких вони створені, відсутність помпезності і фарсу апелюють до символів трагедії – в них відображені вічна тривога та відчуття безвиході».

Ще одна тема, яку варто відзначити, розкрито у статтях рубрики «Очевидці». У ній друкуються спогади тих, хто пережили Голодомор 99. Загалом, можемо відзначити, що газета «День» протягом року намагалася якнайретельніше відстежувати усі заходи, проблемні питання, пов’язані з відзначенням 75-х роковин Голодомору. Окрім того, на шпальтах щоденника вміщено багато аналітичних розвідок, публікацій науковців.

Газета «День» стала з перших її номерів улюбленою трибуною для виступів з розповідями про «білі плями» вітчизняної історії. Адже тільки вона охоче брала статті на історичну тематику і друкувала навіть найбільш розлогі з них. Читачі дякували газету за такий «перекіс» у бік історії. Вчителька-пенсіонерка Ярослава Мілешко з Бродів Львівської області писала: «Під час навчання в університеті іноземних мов мені доводилося проходити програму так званої історії. Від тієї науки складалося таке враження, ніби в світі не відбувалося ніяких історичних подій, не було ніяких історичних особистостей, крім комуністичних вождів, їхніх партійних з’їздів і партійних конференцій. Тому завдяки рубриці «Історія і Я» ми, на жаль, на схилі років дізнаємося справжню історію нашого народу 100.

Будь-яка газета є одноденкою. Щоб зберегти інформацію з рубрик «Україна Incognita» та «Історія і Я», читачі почали формувати зошити з вирізками. Дізнавшись про це, Л. Івшина початку «Бібліотеку», тобто перевела газетну інформацію в книжковий формат. Перша книга під назвою «Україна Incognita», яка була сформована з кращих публікацій цієї рубрики за попередню п’ятирічку, з’явилася в 2002 році. Письменник Федір Шепель згадував:«Те, що інтелектуальний продукт, який вдало готує колектив «Дня», не псується, приносить користь суспільству і не бажає зникати в сміттєпроводах за кілька днів, довела саме життя. Показовим став відомий випадок в Кіровограді, коли Лариса Івшина презентувала першу книгу, основою якої стали статті з рубрики «Україна Incognita».

Один з тамтешніх краєзнавців, щоб не на словах, а на ділі показати, як саме опубліковане «Днем» стає корисним вчителю історії, захопив з собою щось на зразок пухкої загальної зошитиз вклеєними вирізками з улюбленого видання. Вражена пані редактор з помітним хвилюванням обміняла цю саморобну книжку на справжню. Ось і виходить, що не з неба зняла редакція ідею чудесного перевтілення надто залежних від зовнішніх чинників колись прочитаних газет, а зробила лише те, чого давно від неї чекав читач. Дійсно, багато з надрукованого в «Дні» коштує подальшої – і саме книжкової «- життя».

Однією з сучасних статей газети «День» є стаття Володимира Воловченко «Голодомор на Донбасі», в котрій автор відзначає, що тема Голодомору 1932– 1933 років останнім часом начебто відійшла в тінь у офіційних істориків. І знову, як це вже було за радянської доби, почали намулюватися на об’єктивні свідчення про масштабну трагедію псевдонаукові теорії та твердження. Нібито український народ постраждав не більше, ніж інші нації «союзу непорушного», бо ж такий, бачте, спричинився природний катаклізм. А на Донбасі, мовляв, голоду взагалі не було, бо шахти та заводи давали заробіток усім бажаючим.

Ще одна сучасна стаття газети «День» автор Шировапаєв Олексій «Голодомор – це геноцид» автор досліджує національні особливості голодомору та відзначає, що, по-перше, сам товариш Сталін визнавав, що національне і селянське часом тотожні до ступеня змішання: «Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема». Історики констатують, що саме на 1932-33 рр. доводиться «посилення антиукраїнської риторики Сталіна». Сталін писав в листі до Кагановича, що партійний і державний апарат на Українікишить «націоналістами і польськими шпигунами». Більш того: «батько народів» відкрито заявляв в цьому листі, що в будь-який момент СРСР може втратити Україну, охоплену антирадянськими настроями (саме Україна на початку 30-х стала найбільш протестним регіоном). Крім того, тоді ж, на початку 30-х рр, почалася кампанія по Кубані – спадкоємиці Запорізької Січі.

Автор публікації («День», № 215) на шпальтах газети зазначає, що, приречені більшовицьким режимом на вимирання українські селяни у відчаї вдавалися до більш активних форм опору: «мешканці села Турбачове (Україна) відмовилися віддавати врожай державі». Звичайно, така зухвала акція не пройшла безслідно для селян. «…Село було оточене силами військ ОДПУ, які силоміць забрали весь урожай, а саме село підпалили. Селяни, які кинулись рятувати свої помешкання від вогню були розстріляні радянськими солдатами. Серед розстріляних було 53 жінок і дітей» [9].

У статті «Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору» відображено всю складність проблеми. Зазначено, на багатих, родючих землях України та Нижнього Поволжя не можна купити хлібину, хліб продається лише маленькими скибочками [7].

Як свідчать очевидці, голод був настільки дошкульним, мученицьким, що стерпіти його було важче, ніж гострий біль. Виснажувалося лише не тільки тіло голодної людини, перетворюючись на кістяк, але йзмінювалась людська психіка. Притуплювалися відчуття,зокремазникала бридливість. Через брак хліба до їжі додавали терті жолуді, лободу,кропиву, висівки. Біологічно виснажена людина втрачала співчуття до ближніх. Дії ставали автоматичними, рухи повільними, щезала воля. Чимало українців за таких умов сходили з розуму. Бажання було одне – вижити. Про опір було уже годі говорити. Страх голоду закарбувався в свідомість багатьох поколінь. Дотепер у садибах сільських старожилів, які пережили голод, не вибуваємішок борошна «про запас». Не випадково в пост геноцидному суспільстві продовольчі ускладнення часто асоціюються з можливим голодом.

Жебракування було масовим явищем. В газеті «День» – від 25 червня 2010р. показано жахи Голодомору в Україні:« …на вокзалах України, Дону, Північного Кавказу збираються селяни, просять хліба у перехожих. Знесилені фігури жінок з дітьми на руках створюють гнітючу картину. Навіть у Харкові зібралися сотні селян, які просять милостиню на вулицях міста.» [9].

Характерно й те, що діяльність громадсько-суспільних організацій, покликані допомогти голодуючим, мало переймалися трагедією й часто обмежувалися звичайними відписками. Профспілки, комсомол, офіційні ЗМІ масовийголодомор. Тож і прибутки:місцевого Червоного Хреста1933 року – 63 млн. анд. –ніяк було передавати для допомоги голодуючим – аджеофіційно «голоду не було». Згідно з циркулярами справжні причини смерті (від голоду) лікарняні установи списували на різноманітні різноманітні хвороби. Наприкінці 1932 року свідоцтва про смерть заборонили видавати, а порушників інструкцій жорстоко карали [2].

Отже, Голодомор, розкуркулення та колективізація спричинили глибокі зміни в економічному, соціальному, психологічному житті українського суспільства, які супроводжувалися масовою смертністю та загрозою життю.