1.2. Проблематика Голодомору 1932-33 рр. В західних змі

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймс» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією [7, с. 63].

Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-які дії Рад, а в тому, що вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові поглянути правді в очі».

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей Голодомор ніхто точно не знає. Є різні здогади, ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів [9].

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому випускається з уваги той каламутний потік, що йшов до нас з Росії. Адже в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а не за територією.У матеріалах Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років наводяться є такі дані. З 1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже на 22 мільйони, білорусів – більш як на 0,5 мільйонів, а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона.

Якщо врахувати, що в попередні більш-менш благополучні роки кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців. Вивчаючи становище в СРСР у другій половині 1932 р. за радянськими газетами, ми побачимо лише рапорти про введення в дію новобудов першої п’ятирічки. Рапорти ДПУ, на які посилався Сталін у цьому листі до Кагановича, малюють іншу картину. Місто голодувало, голодувало й село. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії наростало обурення діями влади [11]/ Якби становище сталінської команди у Кремлі захиталося, компартійно-радянське керівництво УСРР могло б згадати про конституційні права і стати з червоного жовто-блакитним.

Це розумів і Сталін. Це розумів видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький, який ще 1950 р. висловив таку думку: «Скасування комуністичногоустрою в сучасних «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної індивідуальності». Зрештою, так воно й сталося у 1990-1991 рр. Отже, друга половина 1932 р. виявилася точкою перетину двох криз – у соціально-економічній та національній політиці Кремля. Сталін найбільше боявся соціального вибуху в голодуючій Україні. Репресії, що незабаром розпочалися, були спрямовані одночасно проти українських селян (терор голодом) та української інтелігенції (індивідуальний терор у масових масштабах, партійна чистка). Вістря репресій скеровувалося не проти людей певної національності, а проти громадян Української радянської держави. Не заперечуватиму, якщо мені скажуть, що йдеться про тих-таки українців. Але вся суть у тому, що громадяни України, навіть у гамівній сорочці радянської республіки, самим своїм існуванням створювали загрозу для зграї злочинців у Кремлі [12].

Французька преса, поінформована про трагедію України, переважно (крім органів, що визначали свою лінію за інструкціями з Москви) засуджувала радянський режим за нелюдський спосіб голодною смертю зламати опір селянства, яке відмовлялося прийняти колективізацію та національну дискримінацію. Під рубрикою «Голод на Україні» почали з'являтися статті з викриттям практики радянського геноциду.

Журналістка С. Бертійон поставила собі за мету демаскувати кривавий режим совєтчини. С. Бертійон не тільки побачила сумну дійсність, а й правильно оцінила імперські наміри Москви. «Саме, щоб знищити всі ірредентні елементи, радянський уряд, у надії повністю винищити весь народ, який не має за собою жодної провини, крім прагнення до волі, планомірно організував жахливий голод...», – писала вона. Подібно до Бертійон реагували й інші французькі друковані засоби масової інформації. Автор провінційної газети «Le Petit Marseillais» Робер де Боплян писав, що громадська думка стурбована відомостями про голод, який спустошує Україну, де переставали існувати цілі села. «Ясно, що цей голодомор значною мірою виникнув з бажання Совєтів, які намагаються таким способом покарати Україну за її тривалий національний опір. Історія України й червоного терору, який там лютує, належить до найсумніших за повоєнного часу...» [10].

Закономірно, що загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР. Колишній прем'єр Франції Едуард Ерріо, який на той час подорожував по Радянському Союзу, заявив на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Про це свідчать дві обсягові статті про голод 1932-1933 років у Радянській Україні, які опублікував паризький щоденник «L’ordre». У матеріалі «Про те, що не скаже нам Е.Ерріо після повороту зі своєї тріумфальної подорожі» автор Шарль де ПереШаппюї іронічно висловлюється про візит французького дипломата, який міг на підставі побаченого заявити, що «французьку опінію зле поінформували щодо нужди українських селян».

Та й яку правду мав би розповісти Е.Ерріо, коли після так званих мандрівок до Радянського Союзу писав: «У нас іноді говорять про Україну, але ж це свого роду департамент Босс (одна з найбільших хлібних провінцій у Франції). Мене привезли в село, яке, як говорять, зазнало багато лиха. Я бачив там фруктові сади, бачив, як збирають хліб машинами. Бачив трудолюбиве населення, зовсім не злиденне, бачив гарних і здорових дітей. Коли спокійно оцінювати стан справ у СРСР, то слід заявити, що СРСР поступово стає державою, яка матиме таку саму міць, як США». «Квітуче» життя настільки засліпило очі п. Ерріо, що той так і не встиг побачити, як вмирали з голоду цілі села [14].

Вивченням цієї проблеми займався і професор Станіслав Кульчицький, він пише: «...Згадка про голод 1932-1933 років каралася за 58 ст. Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. І розмови зникли. Численна українська діаспора в Канаді і США била в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницю голодомору світова громадськість привернула увагу до цієї теми.Діаспору почули, але їй не повірили.

Факти здавалися неймовірними. Після приходу до влади Михайла Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватися гласність. Проте інформація про голодомор в Україні залишалася забороненою. Завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків Голодомор 1932-1933 років перестав бути білою плямою. Створено Асоціацію дослідників Голодомору, яка об’єднала творчі зусилля київських вчених та істориків-краєзнавців у багатьох областях. Уперше в Україні було відзначено 60-ту річницю Голодомору...» [6]

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і Голодомор «Жнива скорботи», від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку Максудова, від голоду померло 4 – 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5 – 6 млн. Дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933р. – найстрахітливіший серед численних злочинів епохи Сталіна.

У 1997 році у Франції вийшла «Чорна книга комунізму» («Le Livre noir du communisme», Ed.R.Laffont). Автори зосередили свою увагу на найважливішому «питанні без відповіді»: чому комуністи уникнули покарання за масові вбивства? На це запитання частково відповідає англійський публіцист П.Джонс: «Провина вмерла у комфортабельних ліжках чи живе у добре влаштованих пенсіонерах і навіть тих, хто при владі».

Комуністи досконало оволоділи мистецтвом маскувати свої дії, змушувати критиків мовчати. І тому світ знає про сталінізм, хоч зачинателем масового терору, концентраційних таборів, етноцидів, геноцидів був В.Ленін. «Можна обдурювати деяких людей весь час, можна обдурювати всіх людей деякий час, але не можна обдурювати всіх людей весь час». Цей крилатий вислів американського президента А.Лінкольна особливо актуальний, коли говоримо про штучний голод-геноцид 1932-1933 років в Україні. Адже правда, як пише французький публіцист у газеті «Таn», все одно стає «публічно оприлюдненою таємницею», незважаючи на дезінформацію таких нерозумних «туристів», як Е.Ерріо, У.Дюранті та інших.

Особливо активно тему голоду відслідковувала україномовна газета «Свобода», яка видавалася в Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі, США). Характерним є заголовок її кореспонденції від 15 лютого 1932 р.: «Москва хоче голодом виморити українських селян». Він засвідчує, що оцінка голоду, який став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 року, була емоційною. Насправді цей голод не підпадає під категорію геноциду.

Кореспонденції про голод в СРСР у 1933 р. в газетах країн Заходу істотно запізнювалися. Винятком з цього правила теж була «Свобода», яка друкувала свої повідомлення дуже оперативно. Ось їх назви за початок 1933 року: «Большевики висилають на Сибір населення кубанських станиць» (21 січня), «Большевики змінюють спосіб здирання збіжжя з селянства» (23 січня), «Голод охопив Радянську Україну» (28 січня), «Після масової висилки українців з Кубані большевики почали виселяти селян з України» (11 лютого), «На Україні нема зерна для посіву» (13 лютого). Це все сприяло появі роздратованої записки Сталіна членам політбюро ЦК ВКП(б) Молотову і Кагановичу, яка датується 13 лютим 1933 року: «Не знаете ли, кто разрешал американским корреспондентам в Москве поехать на Кубань? Они состряпали гнусность о положении на Кубани.

Надо положить этому конец и воспретить этим господам разъезжать по СССР. Шпионов и так много в СССР». Кореспонденції «Свободи» були репортерськими і поширювалися у порівняно вузькому колі представників української діаспори. Перші аналітичні повідомлення про радянський голод належали журналісту Малькольму Маггеріджу. Він встиг здійснити поїздку по Північному Кавказу і Україні до появи 23 лютого 1933 р. заборонної постанови політбюро ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів», і у березні опублікував свої враження в англійській газеті «Манчестер гардіан». Три насичені конкретними фактами статті не залишали сумнівів щодо голоду, який став поширюватися в основній хлібовиробній смузі СРСР. Слідом за матеріалом М.Маггеріджа ця газета опублікувала статтю «Голод в Росії», підготовлену за особистими враженнями Гаретом Джонсом, колишнім секретарем британського прем’єр-міністра Ллойд Джорджа. У ній стверджувалося, що Росія охоплена таким же ката- строфічним голодом, як у 1921 р.

Варто зазначити, що Дюранті – це єдиний із західних журналістів, якому вдалося взяти інтерв’ю у Сталіна. Він завжди намагався писати так, щоб не викликати невдоволення Кремля. Дані про голод страхітливих масштабів в Росії продовжували прориватися крізь «залізну завісу». 21 серпня 1933 р. газета «Нью Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса з першою оцінкою кількості жертв – мільйон осіб. Факт голоду підтвердив і Дюранті в «Нью Йорк таймс».

В кінці жовтня «Канадський Фармер» писав, що 6 мільйонів «на степах родючих, буквально голодує». В лютому 1932 р. канадські газети повідомляли, що, згідно з харківським з ’їздом губернських комісій допомоги голодуючим, 6,682,000 осіб потребували допомоги.

В середині червня майже всі газети передали вістку бостонського часопису «Christian Science Monitor» про 8 мільйонів голодуючих в Україні. Знов же з іншої статті довідуємося про голодування 9 мільйонів осіб. Багато нижчі і, без сумніву, умисно знижені числа давав совітський У.Ч.Хрест у звіті з вересня 1922р.

Були ще дві згадки про голод в січневих числах 1933 р. «У.Р.Вістей». Нарешті 4-го лютого редакція звернулася до читачів з довшою статтею, в якій повністю визнала економічну катастрофу в Україні і апелювала до українських робітників у Канаді, щоб вони дали допомогу голодуючим в Україні, так, як до цього часу вони давали голодуючим в Росії.

Нещодавно в Україні було здійснено аналіз публікацій паризького тижневика «Тризуб» за 1928-1934 рр., які стосувалися голодомору 1932-1933 рр. Їх згруповано за тематично-видовою ознакою, що дало можливість визначити коло проблем цієї трагедії, які перебували в центрі уваги редакції, авторів та дописувачів часопису. Усі вони вимагають критичного аналізу, що і дає можливість визначити їх об’єктивність, інформативність, репрезентативність та наукове значення.

Загальна кількість публікацій у «Тризубі», які прямо чи опосередковано стосуються голодомору, сягає близько 450. За видовою ознакою вони поділяються на передовиці (редакційні статті без підпису), статті, повідомлення, огляди більшовицької і зарубіжної преси, огляди листів з України, офіційні документи різноманітних українських емігрантських організацій чи міжнародних установ щодо голоду в Україні, хроніку, оголошення, звернення, заклики, відозви до емігрантів про допомогу голодуючим в Україні.

Українська еміграція уважно слідкувала за подіями на Україні, про що свідчать публікації у тижневику «Тризуб». За 1928 р. хлібозаготівельній кампанії було присвячено дві редакційні статті (№6, 32), загрозі голоду на Півдні України – одна (№44). У статті «Хлібні фабрики» йшлося про організацію в Україні радгоспів. Наголошувалося, що під вивіскою «хлібних фабрик» відновлюється панщина, яка є модерною за формою, але гіршою за суттю. Наслідки цього могли бути такими: «або посадять на «хлібні фабрики» сільсько-господарських наймитів, які будуть працювати не маючи жадного права на землю і на продукцію її – хліб; тоді хліб буде, але це буде – панщина, кріпацтво, рабство. Або віддадуть землю колективам чи окремим господарствам, на певних умовах, – тоді не завше буде хліб».

Інформаційно насиченим у тижневику є блок – декілька рубрик, які можна визначити як огляди більшовицької, емігрантської та зарубіжної преси. У рубриці «З життя й політики», яку вів у часописі Валентин Садовський (В.С.), публікувалися матеріали про радянську Україну, що базувалися на аналізі більшовицької преси. В них зазначалося, що радянська влада визнавала недорід 1928 р. в 11 південноукраїнських округах, що охопив приблизно чверть території і шосту частину людності республіки. Автор огляду зауважував, що хоча радянська влада і визнала факт голоду в Україні, проте у більшовицькій пресі про це є лише поодинокі повідомлення. Навпаки, більше уваги приділялося питанням поширення на селі 2-ї позики індустріалізації («Вісті»), здійснення хлібозаготівельної кампанії («Вісті»), стягнення єдиного сільськогосподарського податку («Экономическая жизнь») [12].

Один огляд у «Тризубі» присвячений висвітленню голоду 1928 р. в Україні міжнародною пресою. Його автор наводить свідчення понад десяти американських, англійських, іспанських, німецьких, швейцарських газет, звертаючи увагу на однакову подачу фактів голоду урядовими колами Києва і Москви, проте різну оцінку цього явища та заходів влади з ліквідації голоду. Так, на Півдні України і в Молдавській АСРР голодує 732 тис. селянських господарств. Селяни самі намагаються врятуватися від голоду, чинять опір радянській владі або тероризують радянських урядовців і місцевих комуністів. Інформація з Москви підтверджує кількість голодуючих сімей, проте наголошується на величезних зусиллях партії ліквідувати голод – влада харчує на кошти уряду 225 тис. дітей, безкоштовно роздає хліб селянам для відгодівлі їхньої худоби.

У 1933 р., коли Голодомор в Україні і на Кубані досяг свого апогею, редакція «Тризуба» широко повідомляла українську еміграцію і міжнародну громадськість про жахливу ситуацію на Батьківщині. Третина від усіх редакційних статей в тій чи іншій мірі присвячена голоду або пов’язаними з ним економічними, демографічними і політичними проблемами. І це, незважаючи на те, що у редакції влітку виникли проблеми з отриманням радянської преси. У листопаді редакція зазначала, що «в центрі всього життя українського сьогодення одне питання – і не може бути іншого – питання про голод на Україні, справа допомоги голодним, врятування од видимої смерти мільйонів наших земляків. Наше громадянство на українських землях, поза межами СССР і на чужині, повсюди виявило в справі кампанії допомогової і протестаційної акції достиглість, організованість, не абияку енергію й однодушність національну» [101]/

На сторінках «Тризуба» публікувалися комюніке, звернення, відозви, відкриті листи до керівників європейських держав і міжнародних організацій про допомогу голодуючим в Україні. У відкритому листі до прем’єр-міністра Франції Іван Рудичів стверджував, що вислів Е.Еріо «голод в Україні є вигадка німців» у газеті «L’Information» від 1 листопада 1933 р. – це глум над пам’яттю тих, хто вже помер від цієї жахливої трагедії. Виявляється, пише автор листа, люди вмирають в Україні не від голоду, а через німецьку вигадку[102]/

Редакція газети «Черновіцер альгемайне цайтунг» від 23 серпня 1933 p., посилаючись на кореспондента нью-йоркської газети «Геральд Трибюн» указує і на масштаби цієї трагедії. Зокрема, в ній наголошується на тому, що тільки «...протягом зими та весни у Радянській Росіївід голоду або внаслідок недостатнього харчування померли мільйони людей, переважно селян».

В квітні 1990 року американський дослідник С. Віткрофт опублікував статтю в журналі «Soviet studies»«Більше відомостей про масштаби репресій та надмірної смертності в Радянському Союзі 30-х років» [1]. Спираючись на статистичні дані, опубліковані російськими істориками М.Тольцем, В.Цапліним, В.Земсковим щодо масштабів сталінських репресій, одним з проявів яких вони вважали голодомор, автор спробував проаналізувати обсяги демографічнихвтрат населення Радянського Союзу від політичних репресій та голодомору. Використовуючи дані М.Тольца, дослідник стверджував, що в радянській статистиці є дві цифри загальної чисельності населення Радянського Союзу: 156 та 162 млн. чол. Відповідно, демографічні втрати населення складають 5-7 млн. чол. [1, с. 356].

Отже, примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.