Висновок до третього розділу

Таким чином, використання та посилання в розслідуванні на офіційні джерела створює менше ризиків для журналіста і його публікації. Але труднощі частіше виникають при роботі з людьми. Не завжди можемо послатися на людину, яка повідомила нам важливу інформацію, навіть якщо він є офіційною особою.

Нами були проаналізовані статті, у яких представлені події Голодомору 1932-1933 років. Кожна стаття має унікальну манеру викладу, не зважаючи на те, що всі вони присвячені одній темі.

Під час експертного опитування важливо було охопити респондентів, які б представляли різнотипні видання. Це зумовлено переважанням спільних інструментів для взаємодії з аудиторією, незалежно від типу медіа (друковані, електронні та ін.), а також посиленням тенденції до конвергентності.

Висновки

Провівши дослідження, можемо зробити наступні висновки:

Дотепер новітня історіографія голодомору 1932-1933 років в Україні недостатньо вивчена. Існуючі історіографічні праці, в переважній більшості, розкривають окремі аспекти історіографічного процесу і не дають цілісного та системного бачення проблеми.

Протягом сучасного періоду, розвиток історіографії голодомору 1932-1933 років відбувався під впливом ряду соціокультурних та політичних чинників, серед яких слід виділити ідеологічну боротьбу часів «холодної війни», антирадянську політику Р. Рейгана, «перебудову» та розпад СРСР, інформаційну діяльність України, спрямовану на міжнародне визнання голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу.

При спробі періодизації сучасної історіографії досліджуваної проблеми виділено два основних періоди:

Перший – 1986-1991 роки. Протягом цього часу вчені доводили факт існування голодомору 1932-1933 років, формувалась концепція голодомору-геноциду, в рамках англо-американської та радянської історичної науки постало питання про необхідність наукової розробки даної проблеми. Другий період охоплює відрізок часу від розпаду СРСР до сьогодення. Характерними особливостями стали виникнення окремої російської та української історичної науки. Внаслідок відкриття архівних фондів відбулась джерелознавча та археографічна «революція», що призвело до подальшого розвитку та утвердження концепції голодомору-геноциду. Відбулось посилення ревізіонізму та занепаду тоталітарного напрямку в англо-американській історіографії.

На наш погляд, розвиток історичної думки в рамках дослідження голодомору 1932-1933 років відповідає «теорії фальсифікації», запропонованої К. Поппером, згідно з якої, розвиток науки відбувається на основі постановки гіпотез та їх подальшої критики, спрямованої на фальсифікацію висунутих положень. Результатом цієї дискусії стає посилення бази обґрунтування запропонованої гіпотези та вироблення альтернативних підходів дослідження проблеми. У даному випадку цей процес виявився у вигляді діалектичного протистояння між прихильниками концепції голодомору-геноциду та їх ідейними опонентами. Саме спроба спростувати тезу про штучний та антиукраїнський характер голодомору 1932-1933 років сприяла активному розвитку даної проблеми в англо-американській і російський.

Українські вчені приділяли достатньо уваги особливостям здійснення радянською владою терору голодом у різних регіонах країни. Протягом 1990-2006-х рр. на сторінках наукових праць висвітлювалося трагічне становище українського селянина на Чернігівщині, Поділлі, Миколаївщині, Київщині (в т.ч. Білоцерківщині і Фастівщині), Харківщині, Сумщині, Полтавщині, Уманщині, Нікопольщині, Бердянщині, Донеччині тощо. Як бачимо, дослідження стосувалися майже всіх українських земель, на яких панував голод і які на той час входили до Радянського Союзу.

Торкаючись питання висвітлення голоду 1932-1933 рр. в Україні в тогочасних зарубіжних засобах масової інформації, а також ставлення до вказаних подій міжнародної спільноти, зазначимо, що, незважаючи на присутність окремих праць, у даному напрямку ще багато слід зробити. На наш погляд, досі не з’ясовано навіть роль української діаспори, її спроби допомогти голодуючим. Лише в деяких статтях, зокрема Р.Кушнежа (Польща), доводиться думка про те, що представники українського народу в парламентах Польщі, Чехословаччини, Румунії й Канади, на жаль, активно не протестували проти «варварського нищення більшовиками українців», хоча українська преса, яка виходила поза межами СРСР, приділяла помітну увагу ситуації в УСРР 1932-1933 років.

У більшості підручників і навчальних посібників не йдеться про ставлення Організації Українських Націоналістів (створена у 1929 р.) до даних подій, про її спроби допомогти й звернути увагу Заходу до українських проблем. Бракує навчальних матеріалів, у яких голодомор висвітлювався би у контексті світової історії, крізь призму економічної кризи, що охопила розвинуті країни у 1929-1933 роках. Нарешті, фахівцями не відтворено байдужий характер західних держав стосовно українського лиха.

На початку ХХІ століття продовжували з’являтися документальні видання, у яких зібрано свідчення тих, хто пережив трагічні події 30-х років. Добрим прикладом у цієї справі є видання тритомника «Український голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив» (за редакцією о. Ю. Мицика) та «Злочину» (упорядник Петро Кардаш, перше видання побачило світ у м. Мельбурні 2003 року).

Навіть стислий огляд наукових праць та друкованої преси з проблеми Голоду-геноциду 1932-1933 рр. в Україні дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на значний зріст кількості публікацій з неї, окремі аспекти, на жаль, залишаються майже не висвітленими, певні напрямки – дискусійними та. Останнім часом все більше помітно тенденцію перенесення всього тягаря проблем на національний чинник. При всій його важливості й у 30-ті роки. ХХ ст. та сьогодні, нагадаємо, що історія не може бути одноколірною, бо вона набагато складніша і суперечливіша.

Проблему Голодомору 30-х років, як й інші «білі плями» періоду радянської історії, глибоко почали досліджувати лише в період горбачовської перебудови та в роки незалежності України..

Нині тему голодомору в Україні всебічно висвітлено в багатьох наукових працях, публіцистичних роботах, на сторінках преси. Вийшло чимало та закордонних наукових видань. Важливе значення має упорядкування усних і письмових свідчень очевидців, які пережили жахи Голодомору. Дослідження цієї царини, праця в архівних установах, подальші наукові осмислення теми сприятимуть більш глибокому розумінню трагедії Голодомору, сприятимуть подоланню рудиментів тоталітаризму в українському суспільстві, будуть засторогою для нащадків.

Таким чином, тільки подальша копітка архівна праця, у тому числі в закордонних архівних установах, та історіографічні розробки сприятимуть більш глибокому вивченню цієї жахливої сторінки в історії українського суспільства. Завданням великого історичного значення залишається збір письмових свідчень безпосередніх учасників подій, адже з їх втратою низка питань залишиться без відповіді.