95

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1 ВІДОБРАЖЕННЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 РОКІВ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ 6

1.1. Голодомор 1932-33 рр. у контексті інформаційної політики СРСР 6

1.2. Проблематика Голодомору 1932-33 рр. в західних ЗМІ 16

1.3. Висвітлення Голодомору 1932-33 рр. в пресі доби незалежної України 27

Висновки до Розділу 1 40

РОЗДІЛ 2 ПОКАЗ ТРАГЕДІЇ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 РР. НА ШПАЛЬТАХ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» 43

2.1. Тижневик «День» – зразок якісної преси України 43

2.2. Україна в російсько-імперських планах – провідний напрям газети «День» 48

2.3. Жанрово-стильові особливості публікацій газети «День» про Голодомор 50

Висновки до Розділу 2 59

РОЗДІЛ 3 МЕТОДИКА ПРОДУКУВАННЯ АВТОРСЬКОГО ПРОЕКТУ «Висвітлення проблематики Голодомору 1032-33 рр черкаськими дослідниками» 60

3.1. Ідея, мета створення та джерела інформації 60

3.2. Жанрово-композиційні особливості створеного інформаційного продукту 67

3.3. Цільова аудиторія та організація зворотного зв’язку 72

Висновок до третього розділу 81

ВИСНОВКИ 83

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 87

ВСТУП

Актуальність дослідження. Публікація покликана актуалізувати проблему міжнародного визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом українського народу. Особливої гостроти ця тема набула в останні десятиліття, коли були розсекречені архіви КДБ, які підтвердили намір злочинного радянського режиму знищити українське селянство через зморення голодом. Починаючи від 1984 року, коли Конгрес США закликав засудити цей акт знищення українців, багато країн та інституцій, а також науковців висловились у підтримку визнання злочину Голодомору таким, що був спрямований проти українського народу. Дотепер існує проблема міжнародного визнання Голодомору в багатьох державах світу,як злочину геноциду.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Голодомор, як національна трагедія українського народу є актуальною для широкого кола дослідників. До списку бібліографічних джерел, що стосується Голодомору, в період незалежності України додано понад шість тисяч публікацій, значна частина яких зберігається в фондах Державного архіву друку Книжкової палати України. Важливим виданням тут є «Національна Книга Пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років», це фаховий багатотомник свідчень очевидців Голодомору. 17 обласних томів, один – міста Києва, і ще один – центральний, зведений відображують становище громадян різних терен України 1932-33 рр. Серед нових надходжень – збірники спогадів, матеріали регіональних науково-практичних конференцій, авторські дослідження тощо, в яких ґрунтовно досліджено різні сторони трагедії – політичні, загальноісторичні, демографічні [2, 3].

Висвітлення наслідків Голодомору в усій багатоплановості соціальних, психологічних, етнокультурних та інших аспектів подано, здебільшого, у загальному контексті теми, що залишає широкий простір для подальшого виваження. Більшість українських дослідників відстоюють думку, що починаючи з 20-х років ХХ століття, внаслідок Голодомору відбувся глибинний злам історичної традиції нашого народу [4]. Багато рис, притаманних сьогоденню, не випливають безпосередньо з попередньої культури українців – зв’язок часів перервався. Події 20–30-х років ХХ ст. зруйнували не тільки соціально-економічний та побутовий уклад життя, а й викорінили культурні традиції, знищивши їхніх носіїв.

Трагедія Голодомору була утаємниченою впродовж багатьох десятиліть як від світової спільноти, так і від власного народу.Незважаючи на цілеспрямоване приховування інформації, все ж відомості про трагедію факти проникали в пресу.

Метою є характеристика висвітлення теми Голодомору 1932-33 рр. на прикладі газети День.

Об’єктом даного дослідження є тема Голодомору в газеті «День».

Предметом даного дослідження є газета «День».

Основними завданнями дослідження є:

• дослідити Голодомор 1932-33 рр. у контексті інформаційної політики СРСР;

• розглянути проблематику Голодомору 1932-33 рр. в західних ЗМІ;

• дослідити висвітлення Голодомору 1932-33 рр. в пресі доби незалежної України;

• розглянути тижневик «День» – зразок якісної преси України;

• охарактеризувати Україну в російсько-імперських планах – провідний напрям газети «День»;

• провести дослідження окремих публікацій на тему Голодомору в газеті «День».

Методи дослідження в роботі використані такі: пошуковий по наявній методичній та науковій літературі із аналізом знайденого матеріалу, порівняння, з’ясування причинно-наслідкових зв’язків, систематизація, спостереження, бесіда, інтерв’ю, аналіз документації та результатів діяльності дослідників з проблеми проведеного дослідження.

Джерельна база дослідження. Робота ґрунтується на аналізі науково-методичної літератури, методичних посібників, наукових статей, періодичних видань та напрацювань сучасних та попередніх журналістів та вчених і дослідників геноциду української нації.

Теоретична та практична цінність роботи полягає в наявності теоретичного матеріалу по дослідженню, відсіяного з-поміж іншого в процесі пошуку інформації по темі, та в систематизації матеріалу напрямку дослідження. Проведене дослідження має більш глибокий ступінь розробки напрямку дослідження, відносно попередніх досліджень вчених, дисертантів та дослідників напрямку дослідження.

Структура роботи. Робота складається з ХХХ листів друкованого тексту, ХХХ рисунків, ХХХ таблиць та ХХХ додатків і налічує ХХХ джерел використаної літератури.

Розділ 1 відображення голодомору 1932-33 років в інформаційному просторі минулого і сьогодення

1.1. Голодомор 1932-33 рр. У контексті інформаційної політики срср

Голодомор 1932-1933рр. – одна з ключових тем в новітній історії України.

Оголошений сталінським керівництвом наприкінці 20-х рр. перехід до форсованої індустріалізації поставив на порядок денний питання про ресурси для її здійснення. Передбачалось, що їх можна буде взяти за рахунок скуповування за заниженими цінами хліба в селян і продажу його за кордон. Але селянство не бажало продавати хліб за безцінь. Після хлібозаготівельної кризи 1927-28 рр. радянське керівництво перейшло в масований наступ на економічну самостійність селянства. Було оголошено курс на суцільну колективізацію. Україна як «житниця Союзу» підлягала колективізації передусім. Водночас час опір колективізації в Україні був винятково сильним.

Але здійснювати індустріалізацію без українського хліба було неможливо. Тому українським селянам було оголошено справжню війну. Терором, репресіями, але водночас і обіцянками, реальними і декларованими пільгами, особливо селянській бідноті, селян таки загнали в колгоспи. До кінця 1932р. 70% селянських господарств, які володіли 80% посівних площ були колективізовані.

Такі глобальні зрушення призвели до катастрофічних наслідків. Фактично було дезорганізоване сільське господарство. Вимушено записуючись до колгоспів, селяни масово забивали худобу. Самі господарства були організовані нашвидкоруч, якоїсь загальноприйнятої форми суспільного господарства ще не було, тому часто конфісковували абсолютно все. Обіцяної техніки теж надано не було. Найбільш продуктивна частина селянських господарств була розорена, а їх власники знищені або виселені до Сибіру. Тому продуктивність праці в колгоспах була надзвичайно низькою. Селянство фактично саботувало роботу в колгоспах.

Плани хлібозаготівель були встановлені державою виходячи з рівня продуктивності сільського господарства останніх доколгоспних років. Виконати їх колгоспи просто не могли. Водночас центральне керівництво вимагало виконання плану хлібозаготівель і вже в 1931р. для вилучення зерна застосовувались надзвичайні заходи – аж до застосування для цього військових частин.

Сам факт Голодомору довгий час замовчувався і, навіть, старанно приховувався.

Багато людей навіть в наш час переконані, що Сталін не знав про масштаби Голодомору і загибель мільйонів українських селян, все це, мовляв, «справи його помічників: Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора та інших». Міф про «доброго царя» і його «злих бояр» ще живий і в наш час.

Сотні громадян радянської України і Радянського Союзу в своїх листах на ім’я Сталіна з тривогою запитували, чому селяни пухнуть з голоду і їдять трупи тварин і різний бур’ян, але жодного документа про реакцію вождя на ці звернення в архівах не знайдено. Ілюзії про те, що Сталін не знав про злочини на селі, були розповсюджені і серед членів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У.

Більшість партійних керівників усіх рівнів просто боялися доповідати правду про голод і тому не поспішали повідомляти «на верх» про насування трагедії голоду, бо вони страхалися, щоб їх не звинуватили в опортунізмі.

І лише тоді, коли голод набув загрозливого характеру, у вищі органи посилались повідомлення, докладні записки, службові листи, скарги. Більшість партійних керівників вищого рангу просто боялися доповідати Сталіну правду про дійсні розміри голоду, а коли сміливці відважувалися говорити правду, то вони становилися заклятими ворогами.

Так, не одержавши відповіді на доповідну записку до ЦК КП(б)У про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області, секретар Харківського обкому партії Роман Терехов потрапив на прийом до Сталіна і намагався розповісти йому правду про голод на Україні.

Але Сталін не дав договорити сміливцю, різко обірвав його словами: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється, що ви хороший розповідач – придумали таку казку про голод, думаєте нас залякати, не вийде! Чи не краще для Вас покинути посаду секретаря і піти працювати в Спілку письменників – будете казки писати, а дурні будуть читати» [2].

Свою погрозу Сталін виконав. Терехова звільнили з роботи й репресували.

Про те, що Сталін добре знав про дійсні розміри Голодомору, ми можемо знайти підтвердження і в книзі У. Черчіля: «Друга світова війна», в якій наводиться розмова Черчіля і Сталіна 15 серпня 1942 р. Під час бесіди англійський лідер запитав Сталіна: «Чи можете порівняти втрати у війні з втратами від голоду?». Сталін нібито відповів: «Це був дійсно жах. Він продовжувався роками. Але це було абсолютно необхідно для того, щоб у наших фабриках з’явились нові машини, а на полях – трактори» [3].

Коли Сталіну доповіли, що керівники Орєховського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залишити собі фонди зерна на посів, він впав у шалений гнів.

7 грудня 1932р. за його підписом всім партійним організаціям був розісланий циркуляр, в якому Сталін обізвав цих керівників «обманщиками партии и жуликами, которые искусно проводят политику под флагом своего согласия с генеральной линии партии» [16]. І наказав негайно їх арештувати і дати від 5 до 10 років ув’язнення кожному, такий же термін ув’язнення давався й іншим «саботажникам» хлібозаготівель в інших районах.

Керівники України не раз інформували Сталіна про скрутний стан в сільському господарстві, про факти масового голодування і навіть канібалізму, але у відповідь йшли тільки погрози. У самі страхітливі місяці небаченого в історії Голодомору Сталін спромігся визнати публічно тільки «харчові скрутності у деяких колгоспах».

Виступаючи зпромовою на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. генсек цинічно-заспокійливо заявив: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою»[17].

І тому те, що відбулося на Україні у 1928–1933 рр., не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ, бо Сталін повелів ставитися до Голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах Пленумів ЦК КП(б)У і протоколах Політбюро ЦК КП(б) у цього періоду слово «голод» не згадується.

В архівах не знайдено навіть документації Надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова, бо їх й не було. Молотов, а іноді Каганович, здійснюючи інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові постанови щодо «посилення хлібозаготівель», які вони вважали за необхідне прийняти, йшли під грифом республіканських органів.

Радянська позиція зводилася весь час до заперечення самого факту Голодомору, до умисного замовчування справжніх причин і масштабів великого голоду, робилося все можливе, аби викреслити його з суспільної свідомості. Адже, якби стали відомими всі масштаби, причини і наслідки цієї трагедії, то це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва, як у себе вдома, так і за кордоном.

Тому так довго в СРСР заборонялося відкрито говорити про голод. Хоча деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, але відразу ж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час, як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати страшний голод.

Уряди західноєвропейських державзнали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному з документів британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на півдні Росії, аналогічно тій, що заявилася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ними».

Інформаційна блокада трималася аж до грудня 1987-го, коли Щербицький змушений був офіційно визнати наявність голоду, про який знали всі.

Політичні кола західних держав, керуючись власними інтересами, «повірили» Сталіну, що в Україні голоду немає і не було. Прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо, якого провели очищеними від трупів вулицями Харкова, запевнив своїх співвітчизників, що в Україні люди живуть чудово. Здійснивши ретельно підготовлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян.

У найважчому 1933 р. США визнають СРСР і встановлюють з ним дипломатичні відносини, а в 1934 р. приймають до Ліги націй. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дюранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду, хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік.

«За глибину, об’єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дюранті нагородили Пулітцерівською премією. Така позиція впливових західних політиків пояснюється ще й тим, що багато хто з них у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо замовчуючи про голод у країні.

Попри репресивно-каральні дії проти порушників негласної настанови «тримати язика за зубами» та неабиякі пропагандистські зусилля сталінської влади, пам’ять про Голодомор 1932-1933 рр., зокрема на рівні побутової свідомості, в Україні ніколи не згасала. Те, що трагедія Голодомору залишалася болючою для українського суспільства навіть після пережитих страждань періоду Другої світової війни, засвідчило обговорення під час закритих партійних зборів викривальної доповіді М.Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. У різних областях України рядові комуністи задавали одне і те саме запитання: «Чому у доповіді тов. Хрущова не відзначена бувша голодовка на Україні 1932-1933 років, і хто винуватий у цьому?» (Волинська область), «Чому нічого не згадано за 1933 рік. Чи це не дії Сталіна?» (Станіславська область), «Які причини виникнення тяжкого продовольчого стану на Україні в 1932-1933 роках і хто в цьому винен?», «Чому був голод на Україні в 1933 році?» (Київщина, Сумщина), « У 1933 був голод [98]. Чи не було це пов’язано з культом особи?» (Дніпропетровська область)?». 26 березня 1956 р. секретар Київського міського партійного комітету М. Синиця поінформував першого секретаря ЦК КПУ про порушення цієї теми поетом Андрієм Малишком у виступі на партійних зборах Спілки радянських письменників України: «Голод 1933 року на Україні, за його словами, був спеціально організований Сталіним. «Чому ж, – говорив він, – Президія ЦК КПРС не сказала про це делегатам з’їзду?».

Можна лише уявити, якими могли би бути запитання на тему голоду й оціночні судження у разі обговорення доповіді М. Хрущова на позапартійних зборах, у середовищі пересічних людей – свідків трагедії. Утім, і наведені вище запитання рядових комуністів вказують на те, що існував глибинний конфлікт між нав’язуваною комуністичною владою публічною культурою пам’яті, де не було місця спогадам про голод, і індивідуальною (автобіографічною) та груповою пам’яттю людей, які переживали замовчування голоду, прагнули відновити справедливість, сказати правду.

Доба хрущовської відлиги не принесла очікуваного багатьма свідками трагедії повернення теми голоду 1932-1933 рр. в офіційний, публічний простір. Це було закономірним: ініційована правлячою Комуністичною партією критика культу особи Й. Сталіна мала чіткі ідеологічні обмеження, не припускаючи критики устоїв існуючої системи влади. У цьому контексті тема українського Голодомору залишалася «політично небезпечною»: уже саме лише визнання факту смерті мільйонів людей від голоду було здатне поставити під сумнів не лише ефективність комуністичної влади, але також її легітимність, загрожувало руйнацією блискучого міфу «про морально-політичну єдність радянського народу», таїло у собі небезпеку посилення українських сепаратистських настроїв.

Вповні усвідомлюючи це, радянські ідеологи з початком брежнєвської доби повернулися до попередньої жорсткої інформаційної блокади теми штучного голоду 1932-1933 рр.

Методично здійснювана політика «примусової амнезії» поволі приносила очікувані комуністичною владою результати. У повоєнні роки народжувалися і зростали нові покоління радянських людей, для яких період 1930-х рр. уже асоціювався лише з грандіозними перемогами й успіхами СРСР, неймовірним ентузіазмом «будівників соціалізму», і аж ніяк з масовим голодом, жертвами якого стали мільйони людей. Споглядаючи на встановлені у містах УРСР протягом 1960 – 1970-х рр. численні пам’ятники репресованим партійним і радянським діячам, крокуючи вулицями, що у цей період масово перейменовувалися на честь В.Затонського і В.Чубаря, П.Постишева і С.Косіора і т. п., маси молодих людей уже і гадки не мали про те, що реабілітовані жертви сталінського терору є водночас злочинцями, причетними до творення голодомору.

З року в рік в УРСР меншало й безпосередніх свідків трагедії. Травматичне сприйняття минулого зумовило небажання частини людей не лише говорити, але навіть і згадувати про 1932-1933 рр. Частина свідків злочину комуністичної влади, вповні резонно хвилюючись за безпеку рідних, воліла не вдаватися до «антирадянської агітації» й зберігала до останнього страхітливу «таємницю». Однак чимало було і тих, хто з почуттів протесту проти цинічної брехні комуністичної влади прагнув розповісти про голод, поділитися своїми спогадами хоча би у родинному колі. Відомості про 1932-1933 рр. зрідка проривалися й у публічний дискурс, хоча у доволі специфічних формах – переважно у вигляді езопівської мови літературних творів або ж через таємно поширювані самвидавом. Помітного впливу на тогочасну масову свідомість в УРСР ці останні не справляли, проте їх існування вже само по собі, так само як і збереження пам’яті про голод на побутовому рівні, підтверджувало консервацію конфлікту між офіційною політикою пам’яті і народною пам’яттю про голод 1932-1933 рр.

Лише наприкінці 1980-х рр. під тиском зовнішніх обставин (головне – створення комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932- 1933 рр.), а також за умов певної лібералізації суспільно-політичного життя в самому СРСР радянське керівництво в решті-решт наважилося на те, аби припинити заперечувати сам факт голоду. Однак, здаючи вочевидь програну позицію, комуністична влада негайно зайняла черговий ідеологічний «оборонний рубіж»: нова офіційна позиція полягала у тому, щоб, визнаючи масовий голод 1932-1933 рр., категорично заперечувати його штучний характер, не говорячи вже про антиукраїнську спрямованість. Останнє з політичної точки зору набувало особливої ваги для тогочасного радянського керівництва. За умов пробудження й стрімкого зростання у національних республіках сепаратистських настроїв публічне обговорення такої важкої історичної спадщини, як голод-геноцид, неминуче актуалізувало на рівні суспільної свідомості проблему колоніального статусу України й доцільності її подальшого перебування у складі СРСР.

У цьому контексті уявляється зовсім невипадковим і те, що перше офіційне визнання факту голоду 1932-1933 рр. було зроблене не представником центральної влади Михайлом Горбачовим у ході відзначення 70-х роковин Жовтня, а Володимиром Щербицьким 27 грудня 1987 р. у доповіді з нагоди святкування 70-ти річчя встановлення радянської влади в України.

Побіжна згадка лідера УРСР про голод, начебто зумовлений посухою, доповнюваласядвома принципово важливими для влади ідеологічними тезами – про голод як спільне горе радянських народів – «України, Дона і Кубані, Поволжя, Південного Уралу і Казахстана, що постраждали від цього лиха», а також про намагання комуністичної влади запобігти трагедії.

26 січня 1990 р. ЦК КПУ видав постанову «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів», яка не тільки санкціонувала оприлюднення підібраних до цього часу партійними істориками документів, але також пропонувала бажане для комуністичної влади нове «канонічне тлумачення» теми голоду 1932-1933 рр. Причини трагедії в Україні пояснювалися «відступом тодішнього керівництва країни і республіки від ленінських принципів кооперування», «згубною для селянства хлібозаготівельною політикою». Особливий наголос робився на моментах, які мали реабілітувати компартію: ішлося про опозиційність до сталінської влади «тисяч голів, членів правлінь колгоспів, спеціалістів, партійних і радянських працівників». Поряд із цим виразно звучала тема надання партійними, державними органами продовольчої допомоги окремим областям і районам. Була присутньою у постанові й ідея про «спільне горе» радянських народів.

Нова політико-ідеологічна концепція знайшла своє відбиття у виданому в листопаді 1990 р. збірнику документів «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».

З виданням постанови ЦК КПУ від 26 січня 1990 р. та публікацією збірника документів вище компартійне керівництво республіки воліло вважати тему голоду «остаточно з’ясованою» і «закритою для суспільних дискусій». У грудні 1990 р. з трибуни ХХУІІІ з’їзду Компартії України поряд із закликом захистити Леніна і ленінізм лунала погорда за зроблені ЦК «чесний аналіз і безкомпромісну оцінку» трагедії голоду. Одначе повторити опрацьовану під час засудження ХХ з’їздом КПРС культу особи Й. Сталіна технологію «зняття відповідальності» з комуністичної влади за минуле, не вдалося. Політизація теми голоду 1932-1933 рр. продовжувала зростати, усе виразніше перетворюючись на один із ключових елементів у стратегії боротьби за владу опозиційних політичних сил.

Щодо реакції українського суспільства на оприлюднення інформації про голод, то вона виявилася неоднозначною. Це засвідчив, зокрема, проект збирання свідчень жертв голодомору, ініційований заступником голови товариства «Меморіал», письменником Володимиром Маняком. Після оголошення у газетах, близько 6 тисяч очевидців трагедії 1933 р. виявили бажання поділитися своїми спогадами про пережиті страждання. Абсолютна більшість дописувачів наполягала на штучному характері голоду, гостро засуджувала сталінську колективізацію. Поряд із цим надходили листи і від активних прибічників сталінського курсу, які продовжували палати ненавистю до «класових ворогів» та виправдовували дії тогочасної влади. «В 30-ті роки не було жодного куркуля, який би був репресований нізащо. – Писала, наприклад, 71-річна мешканка села Казмазів Жмеринського району Вінницької області. – Всі цього заслужили, вони заважали нашій мобілізації... Жалості до ворога не повинно бути...», [87]. Скільки грошей виплачено писакам, які критикують Сталіна. – Писав мешканець села Богачівка Звенигородського району Черкаської області, – По-вашому, винуватий тільки він? А по-нашому, це посіпаки такі, як ви, що ради вигоди лижете п’яти... Сталін буде жити в віках, як би ви не плювали...».

Переконані сталіністи у 1980-ті рр. безперечно складали виразну меншість в українському суспільстві. Натомість чималою виявилася кількість тих, хто виявив до теми голоду 1932-1933 рр. елементарну байдужість. В одному з технікумів Оболонського району м. Києва молоді люди почали весело сміятися, почувши про канібалізм в охопленому голодомором українському селі, чим справили на оповідача шокове враження.

Не усвідомлення трагедії 1930-х рр. поважною частиною суспільства – не лише підлітками, але також цілком зрілими особистостями – стало закономірним наслідком десятиліттями здійснюваної комуністичною владою політики «примусової амнезії». В Україні народилося і виросло кілька поколінь людей, які нічого не знали про голод і які були психологічно неготовими до миттєвої переоцінки історичного минулого. Таким чином,тема голоду 1932-1933 рр. в останні роки існування СРСР-УРСР лише формально була повернута у публічний дискурс. Осмислити масштаби, причини, а також і наслідки цієї гуманітарної катастрофи українському суспільству іще лише належало.