9. Спр присубстантивно-означальні, їхні різновиди.

ПРИСУБСТАНТИВНО-ОЗНАЧАЛЬНІ СПР

– це такі СПР нерозчленованої структури, у яких підрядні частини, відповідаючи на запитання ЯКИЙ?, стосуються іменника чи субстантивованого слова, що входить до складу головної частини, й означають її.

Напр.: То не любов, яка не вміє бажати іншому добра (Р. Третьяков). Спасибі трудівницькій тій землі, що сповила вас і пісень навчила (М. Рильський).

Засоби зв’язку предикативних частин: сполучні слова-займенники: який, чий, котрий, хто, що; сполучні слова-прислівники: де, куди, звідки, коли, як, а також сполучники: що, щоб, мов, немов, наче, неначе, ніби, що аж, що й (І. І. Слинько та ін. виділяють СПР з названими сполучниками в окремий тип, оскільки вони мають ознаки і нерозчленованих конструкцій (наявність опорних слів), і розчленованих (наявність яскраво виражених сполучників)).

Залежно від значення означуваного іменника і структури предикативних частин серед СПР присубстантивно-означальних розрізняють:

1) власне означальні, головна частина яких обов’язково вимагає підрядної, бо означуваний іменник, маючи надто загальне значення, потребує конкретизації.

Означуваними постають синсемантичні іменники, до яких належать:

а) слова зі значенням класу: вид, тип, рід, клас, розряд;

б) слова зі значенням зовнішньої ознаки: зовнішність, обличчя, колір, звук, голос;

в) слова з узагальненим значенням: людина, справа, річ, епізод, ситуація, обставина, становище, факт, випадок, стан, почуття, думка;

г) та ін. іменники, які набувають такого значення залежно від потреб висловлювання.

Напр.: Прислухайсь до облич, що мерехтять на голубому тлі телеекранів (М. Луків.)

Власне-означальні зі свого боку поділяються на:

а) означально-видільні, у яких для обмеження значення опорних іменників, виокремлення їх із розряду інших (та підкреслення їхнього синсемантичного характеру) вживаються співвідносні займенники той, цей, інший (антецеденти), які можуть бути експліцитні та імпліцитні, тобто відкрито виражені чи не виражені, домислювані: І час пересипається пісками на полі, що шуміло колосками (М. Луків).

Обов’язково антецедент той вживається в таких випадках: 1) коли треба виділити власну назву чи особовий займенник: Той ти, якого ми знали раніше, ніколи б і не вчинив такого злочину; 2) коли треба виділити з кількох назв одну; 3) коли треба підкреслити, що опорний іменник виконує функцію присудка: Почуття без розуму – це той хміль, який і голову зірве (М. Стельмах);

2) якісно-означальні речення, у яких предмет виділено з групи інших не на основі вказівки на нього, а шляхом уподібнення з іншими назвами. Для них характерне співвідносне слово такий (наявне чи можливе): Немає становища у житті, з якого б людина не знайшла виходу (А. Головко). Толстой створив такий світ, якого не знали до нього (П.Загр.).

Означально-поширювальні, головна частина яких не може обійтися без підрядної, оскільки остання подає про означуваний іменник лише додаткові відомості: Тут знову Пушкін побачив оспіваний поетами Дніпро, який тієї весни розлився надзвичайно великою повінню (Д. Костенко).

Співвідносне слово (той, такий тощо) у таких реченнях зайве, його не можна підставити.

М. С. Поспєлов зараховує такі речення до двочленних. В. А. Бєлошапкова назвала та їх розповідно-поширювальними чи просто поширювальними й аналізує серед нерозчленованих, хоч і зазначає, що вони близькі до ССР. У „Русской грамматике” 1980 р. характеризуються серед нерозчленованих, але підкреслено, що поширювальні речення мають ознаки нерозчленованих і розчленованих. І. І Слинько та ін. виділяють в окремий підтип означально-поширювальних, С. П. Бевзенко – атрибутивно-поширювальні.

В означально-поширювальних реченнях опорними є такі іменники, для яких непотрібне уточнення, бо вони або автосемантичні, або мають при собі різноманітні означення чи інші поширювачі.

Автосемантичними бувають:

1) іменники-власні назви людей, назви річок, населених пунктів та ін. географічних найменувань: Примирив усіх Максим Кривоніс, який досі тільки споглядав їхню сварку...(П.П.);

2) назви різних посад, груп людей, рідкісних предметів тощо: За хатами вставав неясний у туманній пороші місяць, який ще не міг народити жодної тіні (М. Ст.);

3) у головній частині можуть бути й інші іменники, якщо з контексту видно, що їх не потрібно уточнювати, зокрема коли біля них є означальні чи інші поширювачі, які достатньо їх характеризують і без підрядної частини: Ти п’єш із чистої криниці, яку ми щирістю зовем (М.Р.).

Наявність таких конструкцій свідчить про те, що межа між обмежувальними і поширювальними означальними реченнями не завжди чітка і тому треба брати до уваги значення контексту.

Необов’язковість підрядної частини в поширювальних реченнях свідчить про те, що вони близькі до ССР. Тому їх можна замінити двома самостійними реченнями: Ти п’єш із чистої криниці. Її ми щирістю зовем.

СПР присубстантивно-означальні поділяють і за сполучними засобами (який, чий, котрий, хто, що; де, куди, звідки; коли, відколи, як, поки; як, мов, наче, ніби; що, що аж. що й; щоб).