38. Засоби передавання чужої мови. Пряма мова. Розділові знаки при прямій мові.

У сфері чужої мови повністю не усталена термінологія: пряма, непряма, невласне-пряма мова та ін. названі способами, формами, прийомами передавання чужих висловлювань, подеколи їх кваліфікують як різновиди або види чужої мови.

Як відомо, будь-який текст є писемною мовою автора, що містить два основні різновиди – авторську мову й чужу. Авторська мова із синтаксичного погляду слугує основою розповіді, канвою, куди вставлені інші способи викладу, що мають свої засоби вираження. При цьому засоби вираження прямої мови, невласне-прямої мови тощо, з огляду на їхню синтаксичну залежність від авторського тексту, обов’язково мають подвійний характер: з одного боку, вони виділяють ці категорії з авторського контексту, з іншого – поєднуються з ним. На цій підставі слушно розрізняти способи передавання чужої мови і способи викладу в художньому творі.

Залежно від лексико-синтаксичних засобів вираження, виокремлюємо:

1) основні способи передавання чужої мови:

а) дослівне (пряме) відтворення чужої мови: пряма мова, діалог, монолог, цитати;

б) недослівне (приблизне, непряме) передавання: непряма мова;

2) перехідні, що різною мірою поєднують диференційні ознаки основних, – це синкретичні способи відтворення чужої мови, що виникають унаслідок взаємозв’язку та взаємопереходів між різновидами чужої мови: вільна пряму, внутрішня пряма мова (внутрішній монолог), невласне-пряма мова, вільна непряма мова тощо.

Способи викладу в художньому творі логічно поділяти на мову автора й мову персонажа.

3. Різновиди дослівного відтворення чужої мови: пряма мова, діалог, полілог, цитати

Неоднозначні кваліфікації конструкцій із прямою мовою засвідчують їхню складну природу та синкретичну специфіку. У мовознавстві представлено різні підходи до вивчення конструкцій прямої мови: їх тлумачили як об’єкт риторики (М. В. Ломоносов); як стилістичну категорію (О. М. Пєшковський, І. К. Кучеренко); член простого речення (С. Ю. Крючков); складносурядне речення (Д. М. Овсянико-Куликовський) чи рівноряднозложене речення (В. І. Сімович); складнопідрядне речення (Ф. І. Буслаєв); безсполучникове складнопідрядне додаткове й означальне (О. Руднєв); безсполучникове речення (В. І. Кодухов); в одному випадку складносурядне, а в іншому – складнопідрядне (А. І. Попова); як особливий тип синтаксичної конструкції, близький до безсполучникового речення із взаємопов’язаними частинами (Б. М. Кулик); як особлива конструкція, що складається з двох самостійних речень (Д. Е. Розенталь); як специфічні одиниці, що перебувають у ранзі текстових утворень (В. А. Бурцев); як єдине двохелементне ціле – самостійне речення стосовно слів автора, а за змістом та інтонаційно пов’язана зі словами, що вводять її (Г. А. Рустамова), тощо. Деякі вчені аналізують конструкції з прямою мовою поза складними безсполучниковими реченнями, вважаючи зв’язок між прямою мовою і словами автора таким, що виходить за межі синтаксису речення, й аналізуючи окремо пряму мову й слова автора (К. Ф. Шульжук).

Конструкції з прямою мовою перебувають у ранзі текстових утворень і виходять за межі синтаксису речення, перебуваючи не в граматичному, а в загальнозмістовому зв’язку, а тому вони демонструють міжранговий синкретизм, зумовлений системною взаємодією одиниць різних мовних рангів – речення і тексту.

Пряма мова – це дослівно відтворений чужий вислів, у якому збережено його лексичні, синтаксичні й інтонаційні особливості. Напр.: Сорок років тому мати нажахано спитала: „Це що, війна?” Батько відповів: „Та ні, політика…” (Л. Голота).

Пряму мову супроводжують слова автора на означення процесу мовлення, відчуттів, думок, бажань, волевиявлення тощо (казати, говорити, думати, чути, уявляти, питати, кричати, вирішити, порадити, обуритися та ін.). Пряма мова стосовно слів автора може перебувати в препозиції, постпозиції та в інтерпозиції.

Пунктуаційне оформлення речень із прямою мовою т:

А: „П”. А: „П?” А: „П!”

„П”, – а. „П?” – а. „П!” – а.

„П, – а, – п”. (Пряма мова являє собою одне речення.)

„П, – а. – П”. „П! – а. – П”. „П? – а. – П”. (Пряма мова становить два речення.)

„П, – а1 і а2:– П”. „П? – а1 і а2:– П”. „П! – а1 і а2:– П”.

Окремими формами передавання прямої мови є діалог і полілог – дослівно відтворена розмова двох чи кількох осіб, використовувані як без слів автора, так і з ними, напр.:

– Усе ще шукаєш відповідей в книжках, на кожне питання – цитата?.. Цілком в дусі нашого часу: опустити ситуацію до абсолютного нуля, аби потім запитувати, що будувати від цього нуля…

– Уже запитував один чоловік… А ти вже не читаєш? Сьогодні люди і, зокрема, політики не комплексують від того, що мало читають. А відтак – не поважають культури власної нації, не розуміють, що не можна піднести цивілізаційний рівень країни, у якій вимирають мова і її носії. Коли державна влада не має відчуття українськості, а шукає зразків деінде, – народ починає хворіти і вимирати… Я читаю, бо не хочу бути деграданткою! (Л. Голота)

Липа поклала дівчинці просто на ковдру жменю цукерок і кілька камінних пряників, пояснивши: „Їж, це я поминального назбирала…”

Дівчинка лежала, боячись поворухнутися, і розглядала сливи, груші і вишні, намальовані на обгортках, а потім, зважившись, попросила:

– Заберіть. Я у мертвих не беру.

– Ти що! – заступилася за Липу мати. – Це від живих, а не від мертвих. Називають поминальними, бо ми пам’ятаємо тих, хто помер…

– Ні, воно від мертвяків, воно ними пахне, я його ніколи не їстиму!

Липа не образилася, а склала свого гостинця в хусточку:

– Агій, що мала придумала! Та його ж у лавці купували, і на гробки не носили, – це ж за Іваном Кудлаєм рік був… І ти колись роздаватимеш.

– Ніколи нічого не братиму у мертвих, – вже майже плакала дівчинка. – І цукерок не роздаватиму!

Мати уважно і зовсім не сердито подивилася на дочку і сказала їй, наче дорослій:

– Поминай мене свіжим хлібом, дитино. Свіжим теплим хлібом… (Л. Голота).

Цікавим способом використання конструкцій прямої мови для відтворення чужого мовлення є цитація.

Цитата – дослівний уривок із якогось твору, використаний іншим автором для підтвердження чи пояснення своєї думки – за структурою може являти собою й одне речення (просте чи складне), і сполучення речень, і частину якогось одного речення, навіть окремого словосполучення чи слова, що є ключовим для певного тексту, напр.:

„П’ятірки” отримував лише їхній син Вовик, але то були цілком заслужені „п’ятірки”, він отримував їх завжди, на всіх уроках, він учився, як „хлопченя з розумними очима, із чолом високим та ясним” і, як не дивно, його діти любили… (Л. Голота).

– … А з раба – страх утробний до сьомого коліна, ото про них Тарас писав: „О роде суєтний, проклятий…” (Л. Голота) – цитата включена в пряму мову персонажа.

„Бо хто зможе нашкодити нам і кому завдаємо жалю, впізнавши себе в інших?”

І хіба не нагадує ця – забуто чия – цитата клаптик із її студентської сукенки чи сторінку розсипаного конспекту першокурсниці... (Л. Голота).

4. Різновиди недослівного передавання чужої мови: непряма мова

Чуже висловлення іноді передають не дослівно, а лише зі збереженням загальної семантики. У змістовому зв’язку між словами автора і реченнями, що відтворюють чужу мову, закладена можливість структурно-функціональних перетворень, кінцевим результатом яких є конструкції з репродукованим, непрямо відтвореним чужим мовленням, що із синтаксичного погляду становлять складнопідрядне з’ясувальне. Такі утворення кваліфікують як непряму мову і вживають їх переважно в тих випадках, коли необхідно коротко передати зміст розмови. Непряма мова передає зміст чужого висловлення економнішими засобами, бо в центрі уваги не те, як говорить мовець, а те, що він говорить. Отже, непряма мова – це чужа мова, уведена в авторський текст як мова автора, напр.:

… увечері мимохідь зазирав батько і питав, чи дочка вже повчила уроки… (Л. Голота).

… Увечері дівчинка вибігла пошукати в небі рухому зірочку – батько повідомив, що о двадцятій сорок пролітатиме супутник саме над Любимівкою і його можна побачити, якщо уважно дивитися (Л. Голота).

…але дівчинка не хотіла цукерки і не хотіла, аби ця чужа жінка говорила до неї, розпитуючи, як її звуть, чому вона плаче і де її мама (Л. Голота).

Непряма мова – це авторський виклад змісту й думок персонажів, тому в ній поєднуються дві змістові площини – авторська й персонажа, хоч зазвичай переважає стиль автора. Ступінь зближення непрямої мови з прямою буває різним: іноді спільним є тон мовлення, іноді – окремі слова в складі непрямої мови, а іноді вся фраза збігається за будовою з прямою мовою, що трапляється зазвичай у випадку, коли пряма мова містить запитання, яке реалізується не обов’язково питальною інтонацією, а й питально-відносними словами (хто, що, який, котрий, скільки, де, куди, коли, як, чи,), напр.:

Завуч молодших класів Фрося Микитівна і вчителька каліграфії Віра Іванівна допитувалися у неї, навіщо написала так багато таких дурних листів і що то за адреси… (Л. Голота).

Перетворення прямої мови в непряму відбувається з деякими змінами: якщо пряма мова являє собою розповідне речення, то вона замінюється СПР з’ясувальним зі сполучником що, а якщо спонукальне – то реченням зі сполучником щоб; відбуваються й деякі лексичні модифікації: якщо в прямій мові є частки, вигуки, звертання, вставні одиниці, то їх випускають, а емоційні значення передаються іншими лексичними засобами; змін зазнають також слова автора, якщо в них наявний еліптичний присудок або зайві лексеми тощо.