1.Складне речення як синтаксична одиниця. Засоби вираження синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень між частинами складного речення. Різновиди складних речень.

Термін „складне речення” з’явився лише в середині 30-х років. Спочатку СР тлумачили як поєднання простих речень. О. М. Пєшковський вважав непридатним сам термін, замінив його назвою „складне ціле”, О. О. Шахматов – „сполучення речень”.

Проте В. О. Богородицький почав обстоювати інший погляд, а саме: складне речення становить єдине зв’язне ціле. Далі цю ідею розвинули М. С. Поспєлов, В. В. Виноградов та ін.

Із позицій структурно-семантичного синтаксису намагається розв’язати проблему В. А. Бєлошапкова.

Українські мовознавці – І. Р. Вихованець, А. Г. Кващук, А. П. Медушевський – дають визначення СР, орієнтуючись на працю В. А. Бєлошапкової. Однак проблема сутності СР ще й досі не розв’язана.

Найоптимальнішим є визначення СР з урахуванням його формально-граматичних, семантико-синтаксичних і комунікативних ознак, найістотнішими серед яких є:

1) поліпредикативність, що виявляється в наявності двох чи кількох предикативних одиниць, поєднаних в одне ціле і співвідносних із простими реченнями (тобто поліпредикативність полягає в декількаразовому вияві категорії предикативності (модально-часового значення) і в предикативному зв’язку);

2) особлива структурна схема СР, яка виявляється в тому, що СР, порівняно з простим, має своєрідну структурну організацію. На відміну від простого, СР будується не із слів та словосполучень, а із предикативних одиниць, подібних за своєю будовою до простого речення і розташованих у складному за певною схемою;

3) семантична та інтонаційна цілісність, завершеність, яка полягав в тому, що частини СР, на відміну від простих речень, не є самостійними і не мають семантичної й інтонаційної завершеності, а своїм змістом та інтонаційно зливаються в одне ціле. Тільки СР в цілому, характеризуючись семантичною завершеністю, має і свою інтонацію кінця, зосереджену на кінцевих словах останньої предикативної частини, тому, аналізуючи компоненти СР, ми будемо послуговуватися терміном „предикативна частина”, а не прості речення.

Предикативні частини, на відміну від простих речень, є синтаксичними утвореннями, яким притаманна формально-синтаксична й семантико-синтаксична організація простого речення, але які втратили комунікативну цілісність і стали частинами окремої синтаксичної одиниці вищого рангу – складного речення.

СР – це нова, цільна одиниця, порівняно з простим реченням, яка відрізняється такими ознаками:

1) просте речення складається з окремих словоформ, а СР – із предикативних частин (одиниць);

2) просте речення – структура монопредикативна, а СР – поліпредикативна;

З) для простого речення предикативність є його граматичним значенням, у складному ж реченні предикативність характеризує предикативну частину; граматичним значенням СР є відношення між його компонентами;

4) СР відрізняється від простого тим, що воно будується за особливими узагальненими схемами (моделями).

Ураховуючи названі ознаки, можна дати таке визначення СР:

СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ – це синтаксична одиниця, що складається з двох чи більше предикативних одиниць, які становлять структурну, семантичну й інтонаційну єдність і використовуються в ролі одиниці повідомлення.

Основними засобами зв’язку предикативних частин у межах СР є:

1) сполучні засоби: сполучники сурядності й підрядності та сполучні слова;

2) співвідносні (вказівні) слова;

З) інтонація;

4) порядок розміщення предикативних частин;

5) співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків у різних предикативних частинах;

6) лексичні елементи;

7) спільні члени речення.

4. Основи класифікації складних речень

В українському і зарубіжному мовознавстві вивчення СР будували на різних засадах: спочатку в основу студій було покладено ідеї загальної граматики з її орієнтацією на логічні категорії судження. Найповніше вдалося реалізувати логічний підхід на матеріалі СПР.

Пізніше в східнослов’янському мовознавстві вирізнилися 2 основні підходи до вивчення СР, один із яких орієнтований на формальну організацію речення, зокрема на вияв форм зв’язку і засобів їхнього вираження, а другий – на структурно-семантичні особливості співвідношення предикативних частин.

Ці підходи до вивчення структури СР виразно виявлено в його класифікаціях:

1) залежно від структури СР, зокрема від того, якими основними засобами поєднані предикативні частини, усі СР поділено на сполучникові і безсполучникові;

2) СР зі сполучниковим зв’язком, залежно від характеру сполучних засобів, поділено на ССР і СПР;

З) за кількістю складових частин і характеру зв’язку між ними СР покласифіковано на:

• мінімальні конструкції (складні речення неускладненого типу);

• багатокомпонентні конструкції (складні речення з ускладненою структурою (ускладненого типу), або складні синтаксичні конструкції);

4) із погляду можливості / неможливості продовження СР розрізняють:

• ССР відкритої структури;

• ССР закритої структури;

5) за особливостями формально-синтаксичної структури і семантикою складні речення розподілено на такі типи: ССР, СПР, БСР (за СУЛМ /за ред. І. К. Білодіда);

6) останнім часом в українському мовознавстві утвердилася функціональна класифікація СР, яка враховує формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні і комунікативні виміри.

І. Р. Вихованець поділяє складні речення на: ССР; СПР; СР із недиференційованим синтаксичним зв’язком; СР із взаємозалежними частинами; СР з різними видами синтаксичного зв’язку;

7) критерієм поділу СПР є особливості їхньої будови, тому більшість мовознавців виокремлює 2 основні типи СПР:

• нерозчленованої структури (одночленні);

• розчленованої структури (двочленні).