7. Морально-етичні основи свободи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї.

1. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї - це правове положення, згідно з яким жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею чи її близькими родичами або членами її сім)' кримінального правопорушення, а також має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання і бути негайно повідомленою про ні права.

ЄСПЛ постановив, що "хоча воно (право на мовчання - Л.Л.) не згадується спеціально у статті 6 (Європейської) конвенції, немає сумнівів, що право зберігати мовчання на поліцейському допиті і право не надавати свідчення проти себе є повсюдно визнаними нормами, що становлять суть висловлювання про справедливий розгляд відповідно до статті 6" ("John Murray v. the United Kingdom").

У рішеннях у справах "Яременко проти України", "Колесник проти України", "Шабельник проти України" ЄСПЛ відзначив, що право відмовитися давати свідчення та право не обмовляти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, основними складовими поняття справедливого розгляду, закріпленого у ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

2. Частина 1 ст. 63 Конституції; ст. 18 КПК.

3. Зміст цієї засади визначається через такі положення:

o право обвинуваченого не бути примушеним до визнання вини або надання свідчень проти себе ("право проти само інкримінації або "право зберігати мовчання") є однією із основних гарантій дотримання засади презумпції невинуватості. Це право є застосовним як під час досудового розслідування, так і у судових стадіях. Воно стосується права не давати свідчення щодо обставин кримінального правопорушення, а не щодо своїх анкетних даних. Надання останніх не несе для особи жодної загрози кримінального переслідування;

o отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод і тягне визнання судом доказів недопустимими під час будь-якого судового розгляду;

o право зберігати мовчання є дуже вразливим під час допиту затриманих за підозрою у злочинах, оскільки співробітники правоохоронних органів часто намагаються зробити усе можливе для отримання визнання від затриманого, і використання затриманим права зберігати мовчання робить марними ці зусилля1. Визнаючи вразливість становища осіб, які перебувають під вартою, принцип 21 Зводу принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі2 передбачає заборону зловживання становищем затриманого з метою примушування його до визнання, будь-якому іншому викриття самого себе або до надання свідчень проти будь-якої іншої особи;

o суд не вправі робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого (наприклад, висновок про намагання обвинуваченого через мовчання уникнути кримінальної відповідальності), оскільки дозвіл робити такі висновки може бути ефективним засобом примусу, внаслідок чого тягар доведення перекладається з обвинувачення на обвинуваченого. Це є несумісним з правом не давати примусових свідчень проти себе або визнавати вину, оскільки в обвинуваченого не залишається іншого розумного вибору між мовчанням, яке вважатиметься доказом проти нього, та свідченням.

Отже, мовчання обвинуваченого не може бути визначальним при вирішенні питання щодо вини чи невинуватості;

o право не надавати свідчення проти себе не виключає із кримінального провадження отриманих від обвинуваченого у результаті застосування елементів примусу даних, що існують незалежно від волі підозрюваного, таких як документи, зразки крові, дихання, сечі і тканини для аналізу ДНК ("Saunders v. the United Kingdom"). Однак ЄСПЛ встановив, що притягнення особи до кримінальної відповідальності за відмову надати документи співробітникові митниці становить собою "спробу змусити обвинуваченого надати докази вчинення злочину, в якому він підозрюється" і "порушенням права обвинуваченого в кримінальному злочині...

зберігати мовчання і не давати показань проти себе" ("Funke v. France"). Отже, документи у обвинуваченого можуть бути вилучені примусово, але вимога щодо надання документів, "підкріплена" юридичною відповідальністю за відмову це зробити, є порушенням права на мовчання.

ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий судовий розгляд у випадку, коли у кримінальній справі було використано доказ, одержаний шляхом примусового застосування "блювотного засобу" до обвинуваченого у торгівлі наркотиками ("Jalloh v. Germany"). ЄСПЛ наголосив, що навіть якщо влада не мала наміру завдати обвинуваченому біль і страждання, доказ було одержано в спосіб, який порушує одне з основоположних прав, гарантованих ЄКПЛ. Отриманий доказ став вирішальним для його засудження. На думку ЄСПЛ, інтерес громадськості у засудженні цього заявника не міг виправдати способу здобуття доказу у кримінальному процесі. Суд погодився з аргументом обвинуваченого про те, що примусовий засіб і використання доказу в кримінальному процесі обмежило його право не інкримінувати себе у вчиненні злочину.

4. Винятків із "права на мовчання" в українському кримінальному процесі не передбачено.

У кримінальному процесі США право обвинуваченого на мовчання є елементом "правила Міранди" (справа Міранди проти Штату Арізона. 1966 р.) про недопустимість використання у суді заяв обвинуваченого, взятого під варту, якщо йому не було роз'яснено право не відповідати на запитання.

Однак у США з кінця 90-х років минулого століття триває жвава дискусія щодо доцільності існування правила Міранди. Так, наразі поліція 5 південних штатів (Меріленд, Вірджинія, Західна Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна) не зобов'язана повідомляти заарештованим про їхнє право зберігати мовчання згідно з рішенням Федерального апеляційного суду у Річмонді (1999 p.). Однією із причин скасування "правила Міранди" суд назвав ту обставину, що його застосування суттєво зменшує готовність підозрюваних відповідати на запитання поліції.

Верховний Суд США встановив винятки у правилах оголошення попередження Міранди "в цілях суспільної безпеки" у справі "Штат Нью-Йорк проти Кварлза". Поліція отримала інформацію про те, що озброєний злочинець проник до овочевого магазину. Знайшовши його там, поліцейські провели особистий обшук і виявили порожню кобуру. Не оголошуючи попередження Міранди, поліцейський запитав підозрюваного, де той сховав пістолет. Він вказав на місце. Оскільки "допит заарештованої особи" відбувався в умовах існування загрози суспільної небезпеки Верховний Суд змінив рішення суду нижчої інстанції про заборону використання показань щодо пістолета. Суд відзначив, що право обвинуваченого на мовчання переважили міркування суспільної безпеки.

Отже, право зберігати мовчання у певних випадках може бути обмеженим в цілях суспільної безпеки. У США дискусія щодо абсолютності права на мовчання набула особливого значення після терористичних актів у вересні 2001 року.

ЄСПЛ також визнав, що право зберігати мовчання не є абсолютним. Навіть більше, питання, про те, чи порушується право на справедливий судовий розгляд, якщо суд складе несприятливе судження через мовчання обвинуваченого, має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи. ЄСПЛ постановив, що суд вправі скласти несприятливе судження через небажання обвинуваченого пояснити свою присутність на місці злочину під час допиту у поліції і в суді, не порушуючи презумпцію невинуватості і право не бути примушеним до давання показань. Роблячи такий висновок, ЄСПЛ, вирішив, що такі факти повинні мати вирішальне значення:

- таке судження було складено лише після того, як сторона обвинувачення визнала наявність достатньо вагомих доказів для порушення кримінальної справи;

- суддя мав право вирішувати, складати йому подібне судження чи ні;

- єдиним допустимим судженням було судження на підставі "здорового глузду", і причини його були пояснені у рішенні суду;

- дані у справі проти обвинуваченого були дуже "вагомими" ("John Murray v. the United Kingdom").