Проблема прабатьківщини та походження слов’ян. Східні слов’яни у 5му-8му ст..

Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.

Прабатьківщина слов’ян (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання.

Теорія

Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов'янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук. З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов'ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов’янській мові з інших мов і в інні мови з праслов’янської та результати реконструкції структурних елементів праслов’янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Східні слов’яни

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Передумови виникнення слов'янської держави на землях України. Утворення держави Київська Русь.

Опираючись на результати сучасних досліджень цієї проблеми можна визначити, загальні причини що привели до утворення Руської держави :

1. Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх суспільства.

2. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу з’явились задовго до утворення центраплізованої Давньоруської держави.

3. Утворення і утвердження політичного, географічного, економічного і духовного центру земель – міста Києва на Дніпрі, ще в першій пол. 1 тис. н. е.

4. Процес християнізації Русі, сприйняття і поширення християнської віри об’єднувало племена і народи.

5. Зростання ролі військової дружини як фактора захисту території від ворога і ознаки концентрації влади у привілейованого стану.

6. Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського, хозарського і т. д.

Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов'ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об'єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави із центром у південно-західному регіоні.

Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 pp.) авари «воювали проти слов'ян і примучили дулібів». Розгром аварами дулібського об'єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов'ян. Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва.

Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст.

У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань у слов'ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у-процесі утворення Київської Русі — північ чи південь.

Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 p., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.

Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва.

Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов'ян. Але факти з історії східнослов'янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вилинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку.

Отже, саме Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об'єднаного князівства, провідним осередком східнослов'янської державності, головним політичним центром держави.