ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Тема: «Поняття культури мовлення і спілкування. Спілкування як обмін
інформацією. Особливості усного й писемного спілкування. Конспек-
тування висловлювань, що сприймаються на слух. Модель комунікації.
Комунікабельність як риса характеру людини. Комунікативні помилки.
Поняття міжкультурної комунікації. Універсальне в комунікації. Символи в
міжмовній комунікації».
План
Поняття культури мовлення і спілкування. Спілкування як обмін
інформацією.
Особливості усного й писемного спілкування.
Конспектування висловлювань, що сприймаються на слух.
Модель комунікації.
Комунікабельність як риса характеру людини.
Комунікативні помилки.
Поняття міжкультурної комунікації. Універсальне в комунікації. Символи в
міжмовній комунікації
ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ І СПІЛКУВАННЯ.
СПІЛКУВАННЯ ЯК ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ
Культура мови – це розділ науки про мову, в якому розглядаються питання дотримання мовних норм і доречності вживання виражальних засобів мови в мовленні у залежності від різних умов спілкування людей.
У культурі мовлення виділяють дві сторони:
1) правильність мовлення;
2) мовленнєва майстерність.
Правильність мови – це дотримання мовних норм сучасної української літературної мови. Ті, що говорять і пишуть з точки зору норми оцінюють мову як правильну (норма) або неправильну (помилка).
Мовленнєвий майстерність – це володіння умінням, дотримуватися мовної норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для вираження думки і відносини.Ті, що говорять і пишуть з точки зору мовної майстерності оцінюють мову один одного двома оцінками: гірше, краще (так можна сказати, але є кращий варіант). Яскравими прикладами мовленнєвої майстерності служать художні твори видатних українських письменників. Їх робота з чернетками, переписування заново сторінок своїх творів, тобто створення на основі колишніх варіантів нових редакцій, говорять про копітку роботу, спрямованої на поліпшення виразності текстів.
Спілкування — це процес взаємозв’язку і взаємодії суспільних суб’єктів (класів, груп, особистостей), в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями і навичками, а також результатами діяльності. Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування та розвитку суспільства й особистості.
У процесі спілкування передається і засвоюється соціальний досвід, відбувається зміна структури і сутності суб’єктів, що взаємодіють, формуються конкретно-історичні типи особистостей і вся різноманітність людських індивідуальностей, соціалізується особистість.
Спілкування виражає не лише суспільну, а й особисту необхідність індивідів один для одного в процесі суспільного відтворення самої людини в усьому багатстві її особистих здібностей, потреб, цінностей та інших характеристик. У спілкуванні відбувається процес формування особистості, її свідомості та самосвідомості.
Для однієї людини інша людина — партнер у спілкуванні і водночас найважливіший стимулятор власного розвитку, ціль і об'єкт діяльності. Тому спілкування є умовою формування людини як соціальної істоти, здатної до спільного життя із собі подібними. У спілкуванні індивід не лише отримує раціональну інформацію, формує способи розумової діяльності, а й за допомогою наслідування і переймання, співпереживання та ідентифікації засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки.
Спілкування насамперед виявляється в єдності п’яти його сторін: міжособистісної, когнітивної, комунікативно-інформаційної, емотивної та конативної.
Міжособистісна сторона спілкування відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з іншими людьми і тими спільнотами, з якими пов’язане її життя, — сім’єю, професійною групою, які формують у неї певні культурно-історичні та професійні норми поведінки і діяльності. Разом із цими нормами поведінки людина засвоює національно-етнічні, соціально-вікові, емоційно-етичні та інші еталони і стереотипи спілкування.
Когнітивна сторона спілкування спрямована на пізнання співрозмовника, пошук відповіді про те, хто він і чого можна очікувати від нього. Вона охоплює не лише пізнання іншої людини, а й самопізнання. В результаті у процесі спілкування формуються образи-уявлення про себе і партнерів, які регулюють цей процес.
Комунікативно-інформаційна сторона спілкування передбачає обмін між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, почуттями, настановами тощо.
Емотивна (фр. emotion — збуджувати, хвилювати) сторона спілкування пов’язана з функціонуванням емоцій та почуттів, настроїв в особистих контактах партнерів. Вони виявляються у виразних рухах суб'єктів спілкування, їх діях, вчинках, поведінці. Через них виражаються взаємні відносини, які стають своєрідним соціально-психологічним фоном взаємодії, зумовлюючи більший чи менший успіх спільної діяльності.
Конативна (поведінкова) сторона спілкування слугує цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх суперечностей у позиціях партнерів. Вона забезпечує керівний вплив на особистість у всіх процесах життєдіяльності, розкриває прагнення людини до тих чи інших цінностей, виражає спонукальні сили людини, регулює взаємовідносини у спільній діяльності.
Спілкування виконує певні функції:
— прагматичну функцію, яка відображає потреби та мотиваційні причини і реалізується у взаємодії людей у процесі спільної діяльності, при цьому саме спілкування є дуже часто найважливішою потребою;
— функція формування і розвитку, що відображає здатність спілкування справляти вплив на партнерів, різнобічно розвиваючи й удосконалюючи їх, адже спілкуючись з іншими, людина засвоює загальнолюдський досвід, соціальні норми, цінності, знання і способи діяльності, що історично склалися, а також формується як особистість;
— функція підтвердження, що забезпечує людям можливість пізнати, утвердити і підтвердити себе;
— функція об’єднання-роз’єднання людей, яка, з одного боку, встановлю-ючи контакти, сприяє передачі один одному необхідних відомостей і налаштовує їх на реалізацію спільних цілей, намірів, завдань, поєднуючи їх тим самим в одне ціле, а з іншого — може спричинити диференціацію та ізоляцію особистостей у результаті спілкування;
— функція організації та підтримки міжособистісних відносин, яка слугує завданням налагодження та збереження стійких і продуктивних зв’язків, контактів і взаємовідносин між людьми в інтересах їх спільної діяльності;
— внутрішньо-особистісна функція, що реалізується у спілкуванні людини із самою собою (через внутрішню чи зовнішню мову у вигляді діалогу). Таке спілкування може розглядатися як універсальний спосіб мислення.
Спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні (лат. verbalis — усний, словесний) засоби спілкування (коли як знакові системи використовується усна і письмова мова) і невербальні (коли застосовуються позамовні засоби).
Є такі види спілкування:
— міжособистісне, що пов’язане з безпосередніми контактами людей у групах або парах, постійних за складом учасників;
— міжперсональне, учасниками якого є конкретні особистості, що володіють спеціальними індивідуальними якостями, які розкриваються у процесі спілкування та організації спільних дій;
— довірливе, під час якого передається особливо значуща інформація; довірливість — суттєва ознака всіх видів спілкування (крім конфліктного), оскільки без довіри не можна проводити переговори, вирішувати інтимні питання;
— конфліктне, що характеризується взаємним протистоянням людей, висловленням незадоволення і недовіри;
— особисте — обмін неофіційною інформацією;
— ділове — процес взаємодії людей, що виконують спільні обов’язки або залучені до однієї і тієї самої діяльності;
— пряме (безпосереднє) — історично перша форма спілкування людей один з одним, на основі якого в пізніші періоди розвитку цивілізації виникають різні види опосередкованого спілкування;
— опосередковане — взаємодія за допомогою додаткових засобів (письма, аудіо-відеотехніки).
Залежно від характеру відносин уся різноманітність спілкування включає такі типи.
Імперативне (лат. imperatives — владний) спілкування — авторитарна, директивна форма взаємодії з партнером з метою досягнення контролю над його поведінкою, настановами і думками, змушування його до певних дій або рішень. Партнер у цьому випадку є пасивною стороною. Кінцева неприхована ціль такого спілкування — підкорення партнера, для чого як засоби використовуються накази, розпорядження і вимоги.
Імперативне спілкування достатньо ефективно використовується в таких сферах відносин, як «начальник — підлеглий», військові статутні відносини, робота за екстремальних умов і надзвичайних обставин. Однак застосування такого типу спілкування є неприйнятним в інтимно-особистісних, подружніх стосунках, контактах між дітьми і батьками, у системі педагогічних відносин.
Маніпулятивне спілкування — форма міжособистісної взаємодії, за якої вплив на партнера з метою досягнення своїх намірів справляється приховано. Разом із тим маніпуляція передбачає об'єктивне сприйняття партнера по спілкуванню, а прихованим є намагання домогтися контролю над поведінкою і думками іншої людини.
За своїми формами і видами спілкування надзвичайно різноманітне.
1. В залежності від опосередкованості (чи неопосередкованості) зовнішніми факторами:
- безпосереднє;
- опосередковане:
- через технічні засоби спілкування (телефон, комп’ютер, факс);
- документальне спілкування (через матеріальні носії інформації: листи, телеграми);
- через засоби масової комунікації;
- через досвід попередніх поколінь.
2. В залежності від обумовленості соціально-психологічними факторами:
- формальне (рольове) – спілкування обумовлене соціальними факторами, регламентоване як за змістом, так і за формою. Кожен з нас, виконуючи певні соціальні ролі (пасажира, учня, підлеглого) вступає у спілкування, обумовлене даною роллю. Партнери по спілкуванню можуть нічого не знати один про одного, оскільки в цьому немає потреби. У рольовому спілкуванні людина позбавляється своїх індивідуальних якостей і дії, які вона виконує обумовлюються роллю
- неформальне (міжперсональне) – воно наповнене особистісним змістом, обумовлене тими особистісними стосунками, які встановлюються між партнерами.
3. В залежності від прояву спілкування в суспільних стосунках:
- соціально-орієнтоване – адресоване групі, колективу; суспільні стосунки виражені найяскравіше, спілкування має на меті організувати соціальну взаємо-дію (лекція, телевиступ тощо)
- предметно-орієнтоване – стосунки обумовлені певною діяльністю, виникає в процесі навчання, праці. Основне завдання – організація групової взаємодії.
- особистісно орієнтоване – спілкування однієї людини з іншою:
- ділове – спрямоване на спільну діяльність;
- особистісне - в центрі особистісні стосунки.
4. За тривалістю в часі:
- короткочасне – невелика кількість комунікативних актів, обмежених за змістом та темою;
- довгострокове.
5. За суб’єктом спілкування:
- спілкування з реальним партнером:
- міжособистісне;
- групове, масове;
- представницьке (суб’єкт не як вільна особистість, а як представник тої чи іншої соціальної групи – зустріч делегацій, педагогічне спілкування);
- спілкування реального суб’єкта з ілюзорним партнером (коли людські якості і здібності приписуються тим, хто ними не володіє: тваринам, речам, природі);
- спілкування реального партнера з уявним (живе лише в уяві людини):
- самоспілкування «я-я» (діалог з собою);
- розмова з фотографією (квазіспілкування) (спілкування з Богом);
- спілкування уявних партнерів – зв’язок суб’єктів, які є надуманим учасниками взаємодії (театр, кінофільми – герої спілкуються між собою, глядач втягується і переживає певні емоції).
6. В залежності від засобів, які використовуються:
- вербальне;
- невербальне;
- комбіноване.
7. За статусом учасників спілкування:
- спілкування рівних за статусом осіб;
- спілкування-підкорення.
8. За ступенем бажаності ефекту:
- необхідне спілкування – без такого спілкування, спільна діяльність практично неможлива;
- бажане – сприяє більш успішному вирішенню завдань;
- нейтральне – не перешкоджає і не сприяє вирішенню завдань;
- небажане – міжособистісні контакти, що утруднюють досягнення спільної діяльності.
9. В залежності від мотивів та цілей учасників:
- модальне спілкування – люди отримують задоволення від самого процесу спілкування або займаються «виясненням стосунків» – мотиви спілкування лежать в межах самого спілкування;
- дистальне спілкування – спілкування, пов’язане з певною предметною взаємодією. Мета спілкування – передача інформації, спонукання партнера до дії, бажання змінити його погляди, прагнення надати емоційну підтримку. Мотиви лежать за межами спілкування.
Особливості усного й писемного спілкування
Як уже зазначалося, спілкування за формою знакового представлення переділяється на усне та писемне.
Усне спілкування – це форма реалізації мовної діяльності за допомоги звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах суспільної діяльності людей.
Писемне спілкування – це зафіксована на папері мовна діяльність, розрахо-вана на зорове сприйняття. Оскільки в момент висловлення думки відсутній реальний співрозмовник, доводиться готувати текст, який існує самостійно в просторі та часі.Як відомо, носієм тексту переважно є папір, який закріплює інформацію на відносно тривалий термін зберігання.
Усне |
Писемне |
1. Первинне. |
1. Вторинне. |
2. Діалогічне (полілогічне) і монологіч- не. |
2. Монологічне. |
3. Розраховане на певних слухачів, що виступають співрозмовниками. |
3. Графічно оформлене. |
4. Непідготовлене заздалегідь. |
4. Пов’язане з попереднім обдумуван- ням. |
5. Живе спілкування. |
5. Старанний відбір фактів та їх мовне оформлення. |
6. Інтонація, міміка, жести. |
6. Відбір мовних засобів, чітке підпо- рядкування стилю і типу мовлення. |
7. Імпровізоване мовлення. |
7. Повний і ґрунтовний виклад думок. |
8. Чітко індивідуалізоване мовлення. |
8. Поглиблена робота над словом і тек- стом. |
9. Емоційне й експресивне мовлення. |
9. Редаґування думки і форми її вира- ження. |
10. Повтори, зіставлення, різні тропи, фразеологізми. |
10. Самоаналіз написаного. |
Конспектування висловлювань, що сприймаються на слух
Конспект – це короткий, але зв’язний і послідовний переказ змісту статті,
розділу книжки, брошури, лекції тощо. Іншими словами – це універсальна форма запису почутого і прочитаного, в якій знаходять місце і план, і тези, і виписки, і цитати, і самостійні спостереження, зауваження.
Конспект – найбільш розгорнута форма запису. Конспект повинен відповідати
планові тексту, тому спочатку складається план, а потім пишеться конспект.
Під час написання конспекту фіксуються тільки основні думки, деталі опус-каються. Важливим прийомом конспектування є смислове згортання тексту, а запо-рукою успішного смислового згортання є набуте вміння переформульовувати думки.
Записи в конспекті не повинні бути одноманітними, тому потрібно навчитися
застосовувати різний шрифт, підкреслення, великі літери; для виділення ключових
слів, думок – різні кольори, прямокутні рамки, підкреслення, схеми тощо.
Основною особливістю конспекту є його лаконічність, стислість.
Конспект – найбільш досконала форма запису в процесі самостійної роботи над книгою.
Розрізняють такі види конспектів:
• текстуальний (виклад основних думок висловлювання словами автора);
• вільний (виклад своїми словами);
• змішаний (цитування, поєднане з вільним викладом).
Конспект тексту, що сприймається на слух складається
Слід водночас аналізувати почуте і записувати в такій послідовності, у якій ми його сприймаємо. Зокрема необхідно:
• осмислювати основний зміст тексту;
• виділяти смислові частини (інформацію, що стосується однієї мікротеми);
• у кожній смисловій частині виділяти ключові слова і фрази;
• виокремлювати головну й додаткову інформацію в кожній частині;
• фіксувати основну інформацію в конспекті (основну думку, стислі докази і приклади).