« Хлопоманство »

«Хлопоманство» виникло в середовищі молодої полонізо­ваної української шляхти Правобережжя.

Ідеологом і натхнен­ником хлопоманів став студент випускного курсу Київського університету Володимир Антонович.

Погляди В. Антоновича поділяли й активно підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та ін.

Щоб продемонструвати свою єдність із народом, вони роз­мовляли винятково українською мовою, носили національ­ний одяг, дотримували народних звичаїв і обрядів.

Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї й обряди.

Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище і можливий вихід із нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р.

Поява в селі сторонніх людей і незвичайні розмови насторо­жували сільську владу. Сільські старости затримували хлопо­манів, передавали поліції для дізнання.

Під таким адміністра­тивно-політичним тиском хлопомани змушені були припи­нити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців, що діяли в містах.

«Братство Тарасівців»

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. під впливом ідей «неполітичної культури» серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на широкий шлях національ­ного розвитку і надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х рр. стало «Братство тарасівців», організоване в 1891 р. студентами з Харкова Іваном Липою, Миколою Байздренком, Михайлом Базькевичем і студентом Київського університету Віталієм Боровиком. Найбільший успіх мали «тарасівці» у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об'єдналися в «Молоду громаду». Товариство устано-

вило зв'язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні й Одесі. У своєму програмному документі «Кредо молодих українців» «тарасівці» заявили про незгоду з українофілами через їхні зв'язки з російською культурою і про прагнення стати космофілами (любля­чими увесь світ). Розвивалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їхнього перебування в складі Австро-Угорської чи Російської імперій. Одне з важливих місць вони відводили вирішенню економічних питань, справедливо вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ здатний вирішувати національно-про­світницькі завдання. У травні 1893 р. братство припи­нило своє існування в результаті арештів.

Діяльність «Братства тарасівців» активізувала студентський громадівський рух. З ініціативи Дмитра Антоновича в Києві в серпні 1898 р. відбувся загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. Він об'єднав усі громади в одну Загальну українську партійну організацію і створив вико­навчий комітет, який повинен був координувати діяльність громадівських організацій. Всеукраїнську студентську спілку Іван Франко назвав «Молодою Україною», вважаючи, що їй належить майбутнє України.

Народовці і москвофіли

У Західній Україні після поразки революції 1848 р. утво­рилося дві течії –

• народовство

• москвофільство (народовці і москвофіли).

Народовство - це ліберальний політичний рух, пред­ставники якого виступали за об'єднання українських земель, розвиток української літератури, єдиної літера­турної мови.

Народовці організували в 1861 р. товариство «Руська бесіда» у Львові, а в 1864 р. - український театр і това­риство ім. Т. Г. Шевченка. Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, що вважала себе спадкоємицею Головної руської ради. У діяльності народовців важливу роль грало культосвітнє товариство «Просвіта», засноване в 1868 році у Львові.

У 1899 р. народовці організували Українську національно-демократичну партію, яка відіграла основну роль у майбут­ньому уряді ЗУНР. Лідерами народовців були Володимир Шашкевич, Кренофонт Климкович, Федір Заревич.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина його зайняла угодовські позиції, інша — ради­кальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців уклали з намісником у Галичині угоду. Відповідно до цієї угоди наро­довці зобов'язалися підтримувати політику австрійського

уряду за надання їм декількох депутатських місць у парла­менті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення чисельності українських кафедр у Львівському університеті та інші поступки. Після цього була проголошена т.зв. «нова ера» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою.

Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, що поряд з іншими висувала і радикальні національні завдання: зміцнення почуття національної єдності з «російськими україн­цями», пробудження серед українців Закарпаття того ж націо­нального духу, що й у Галичині і Буковині. Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.

Москвофіли - найбільш праве, консервативне крило в україн­ському національному русі, що об'єднувало українських помі­щиків, буржуазію, священиків уніатської церкви. Лідерами москвофілів були Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Єнчковський та ін. Москвофіли орієнтувалися на Росію. Вони не визнавали існування українського народу і його мови, пропа­гували ідею «єдиної, неподільної руської народності» від Карпат до Камчатки. Вони користувалися підтримкою, у тому числі матеріальною, правлячих кіл Росії.

Москвофіли створили потужну видавничу базу. Крім того, вони мали власні установи, товариства і науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. У відповідності зі своїми поглядами на місце українського населення в слов'ян­ському світі вони почали спробу створити і нав'язати українцям «язичіє» - суміш російської, української, польської і церков­нослов'янської мов, яку представляли як «руську» або «пан-руську» мову.