3. Драматична поема Лесі Українки «Бояриня»

Але є у творчому доробку письменниці твір (слід зазначити — єдиний), створений на матеріалі історичної минувшини України.

Це драматична поема «Бояриня», яка була створена Лесею Українкою протягом трьох днів весною 1910 року в Єгипті, за тисячі кілометрів від рідної землі.

Відчуваючи тяжку долю твору, Леся Українка думала, чи не краще підписати твір псевдонімом, про що і радилася з матір'ю в листі від 28 грудня 1912 року.

Уперше надрукована вже після смерті поетеси, 1914-го року в київському журналі «Рідний Край» (в номерах з I по VI). Удруге надруковано (вперше окремим виданням) 1918-го року в Дніпропетровську (тоді Катеринослав). І в першому, і в другому виданні текст подано за рукописом, бо тоді ще він був у Гадячому. 1919-го року — перша сценічна постановка, трупа Миколи Садовського поставила «Бояриню» в Кам'янці-Подільському. П'єса пройшла з грандіозним успіхом. У той час там перебував уряд Української Держави, що втік із захопленого більшовиками Києва, — і майже увесь кабінет міністрів разом із Симоном Петлюрою були на прем'єрі. 1927-го року в Харкові востаннє надруковано «Бояриню» в Україні: після цього заборонялося друкувати твір упродовж шістдесяти років. У СРСР, його не включали навіть у повні академічні зібрання творів Лесі Українки. У 1939 році твір був надрукований у п'ятому томі зібрань письменниці, це видання іноді можна було роздобути в СССР «з-під поли».

Твір «Бояриня» знову почали друкувати в СРСР лише за часів перебудови у 1989 році. Після здобуття Україною незалежності твір став доступним широкому читацькому загалу.

4. Історична основа драматичної поеми «Бояриня»

Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663–1687 та територіально Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи 1657–1687.

Причини Руїни

• відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;

• глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;

• егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

• перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалася намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську православну церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, які не могли здобути широкої народної підтримки своєї політики (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду, — І. Виговський, П. Дорошенко.