2.Текст монологічний і діалогічний

Монолог – це форма мовлення (тексту), розгорнуте висловлювання однієї особи.

Діалог – форма мовлення, яка представляє розмову двох осіб.

Форма мовлення, яка представляє розмову кількох (більше двох) осіб – це полілог.

Текст монологічний – це текст, поданий від першої особи або особи-спостерігача з боку; також текст, поданий від особи неозначеної або безособистісно.

Діалогічний текст, як правило, буває представлений як сполучення реплік, які належать різним особам.

Діалог існує і як самостійний публіцистичний або філософський жанр (діалоги Платона).

Власне діалог є однією з основних форм мовлення у драматичних творах, але і монологічний текст може включати в себе діалогічні фрагменти. Діалогічні вкраплення у вигляді мовлення персонажів часто супроводжує тексти художньої прози. Це пряме використання діалогу.

У відкритому вигляді діалог може використовуватися в текстах науково-популярних, у яких задля створення деякої сюжетності автор звертається до прямої мови – або у вигляді цитації чиїхось слів, або шляхом конструювання умовного діалога з читачем.

У прихованій формі діалог може пронизувати монологічний текст різних видів: художній, газетний, науковий, навчальний. Форми діалогічності, які використовуються у цих текстах, якісно відрізняються від форм діалогічності художнього тексту. Їм, як правило, не властива персоніфікованість мовлення, як у художньому тексті. Діалогічність нехудожніх текстів представляється особливими засобами вираження, які допомагають автору спрямувати свій текст на читача; часто ці мовленнєві засоби слугують для встановлення контакту з читачем; вони імітують задушевність бесіди з ним, дають можливість автору акцентувати увагу читача на важливих питаннях.

Засобів діалогізації багато:

• питально-відповідні комплекси;

• різні звертання до читача;

• прилучення читача до спільного роздуму, міркування, дії;

• різні форми вираження спонукання;

• способи вираження рекомендації, прямо спрямовані на читача;

• експлікації передбачуваних реакцій читача на повідомлення автора тощо.

Різноманітні засоби діалогізації підходять різним текстам; відмінності стосуються лише розподілу у тексті, у насиченості ними тих чи інших текстів. Найпродуктивніше використовуються синтаксичні засоби діалогізації (питально-відповідні комплекси, риторичні питання, оклики; вставні і вставлені конструкції, різні форми звертання до читача); власне текстові засоби (посилання, звертання до чужої думки).

3.Текст прозовий. Мовленнєва організація прозового тексту

Художні тексти діляться на прозові і поетичні. Основою цього поділу є мовленнєва організація тексту: прозовий текст – це мовлення уривчасте, членування мовлення тут визначається смисловою і синтаксичною будовою, автоматично з неї витікає і сприймається як суцільний текстовий простір.

Художня проза представлена двома типами:

• класична проза, основою якої є культура семантико-логічних зв’язків, дотримання послідовності у викладі думок. Класична проза переважно епічна, інтелектуальна; її ритм спирається на приблизну співвіднесеність синтаксичних конструкцій; це мовлення без поділу на сумірні відрізки;

• орнаментальна проза (від лат. оrnamentum ‒ прикраса), основою якої є асоціативно-метафоричний тип зв’язку. Це проза прикрашена, проза з «системою насиченої образності», з метафоричними красивостями. Така проза часто черпає свої виразні ресурси у поезії. Автори орнаментальної прози частіше мають вигляд експериментаторів літературної форми: це або звернення до активного словотвору (А.Білий), або до надмірної архаїчності синтаксису і лексики (А.Ремізов), або до гротескного

зображення (Є.Замятін), або до імітації оповідної форми (М.Лєсков).

Орнаментальна проза характеризується гіпертрофованим відчуттям форми, коли слово стає предметом лінгвістичного експеримента. Наприклад, словотвір для багатьох прозаїків – це спосіб естетичного мислення (поніжніла очима, забілогрудилась ластівка, зжовкнення, згниття та ін.).Підвищена образність орнаментальної прози створює враження супервиразного мовлення – мовлення живописного. Але це не просто прикраса, це спосіб вираження сутності художнього мислення, естетичного моделювання дійсності.

Стилістика орнаментальної прози створюється різними шляхами:

• зверненням до простонародної стихії мови:

• надмірною метафоричністю, образністю;

• підвищеною емоційністю;

• тяжінням до словотвору.

Наприклад, М.В.Гоголь у «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» використовує багаточисельні повтори, поетичні означення, вигуки, заклики, які виражають захват:

Славная бекеша у Ивана Ивановича! Отличнейшая! А какие смушки! Фу ты пропасть, какие смушки! Сизые с морозом. Я ставлю бог знает что, если у кого-либо найдуться такие! Взгляните ради бога на них, особенно если он станет с кем-нибудь говорить, взгляните сбоку: что за объедение! Описать нельзя: бархат! серебро! Огонь! ... Прекрасный человек Иван Иванович!

Синтаксис орнаментальної прози часто ритмізований, що наближає до поетичного мовлення:«Смолоду жгучей біла баронеса брюнеткой»; «Этой ночью займемся разборкою мы» (А.Білий).