1. Поняття, предмет та метод інформаційного права

Інформаційне право – виокремлена група правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних процесів.

Категорія "інформаційне право" може розглядатися в кількох аспектах:

• як галузь суспільних відносин;

• як інституція в юридичній науці;

• як навчальна дисципліна.

Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох змістах: об'єктивному і суб'єктивному.

В об'єктивному змісті інформаційне право — це вре­гульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

У суб'єктивному змісті інформаційне право — це ком­плекс прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин щодо інформації.

Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо до­слідження проблем суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і прак­тики регулювання суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

Під предметом інформаційного права слід розуміти інформаційні відносини як відокремлену групу суспільних відносин, що виникають у процесі обігу інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також в порядку виконання обов‘язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод.

Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні мето­ду інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого «комплексного методу» який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкці­єю, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права.

В системі інформа­ційного права реалізуються методи конституційного, адміністратив­ного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих га­лузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєво­го права та ділових навичок.

2. Система та джерела інформаційного права

За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.

До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:

- загальні поняття та принципи інформаційного права:

- предмет і метод інформаційного права:

- класифікація інформації.

Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об'єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:

- інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина

- інститут інформаційної безпеки

- інститут правового режиму інформації

- інститут правового режиму інформаційних ресурсів

Особлива частина інформаційного права охоплює інститути, в межах яких реалізуються основні права та обов’язки суб'єктів інформацій­них відносин, що грунтуються на нормах загальної частини. До інститу­тів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:

- інститут державної таємниці

- інститут захисту інформації

- інститут телекомунікації

- інститут мережі Інтернет

Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні фор­ми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких від­буваються формування та закріплення цих норм.

Система джерел інформаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.

Міжнародно-правова складова джерел інформаційного пра­ва насамперед представлена багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжна­родних міжурядових організацій з питань, що стосуються інфор­маційної сфери (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв'язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного пра­ва. Ці джере­ла визначають, зокрема:

- стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформа­ції та окремі аспекти реалізації цих прав:

- міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства:

- міжнародне регулювання питань зв'язку й телекомунікацій;

- питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод). - Конвенція № 108 Ради Європи "Про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці даних" (від 28 січня 1981 p.);    - Директива 95/46/ЕС "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і вільного обігу цих даних" (від 24 жовтня 1995 p.);    - Директива 97/66/ЕС "Про обробку персональних даних і захист privacy (приватності) у телекомунікаційному секторі та рекомендації щодо захисту даних в інформаційних супермагістралях ".

Національними джерелами інформаційного права є:

- Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);

- рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відпо­відні норми конституції та законодавства:

- законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин:

- акти Президента України, Кабінету Міністрів України:

- акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-правові акти.