3. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму.

Будь – які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову – цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак сучасні реформи в соціально – політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми.

З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру – загальна криза:

- втрата культурою своєї основної – людинотворчої – функції;

- поглиблення суперечностей між продуцентом духовних цінностей та їх користувачем, відчуження від культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв’язками;

- зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;

- переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;

- припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурні, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити „за законами краси”;

- зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;

- поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;

- перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

- зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;

- втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;

- десакралізація базових цінностей культури, формування „ціннісного вакууму”;

- зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в умовах НТР. Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша; за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості.

Питання до самоконтролю

1. Що означає термін «культура» ? Коли і як він виник?

2. Охарактеризуйте різні форми культури в межах одного суспільства?

3. Наведіть приклади поширення масової культури в сучасній Україні.

4. Як співвідносяться домінуюча культура і субкультура? Наведіть приклади.

Рекомендована література:

1. Соціологія. Підручник. За редакцією В.Г.Городяненка. -К., 2008, с.231-244.

2. Танчин І.З. Соціологія: Навч.посіб.- К., 2008 , ст. 56-78.

Самостійна робота №15

«Соціологія освіти»

План:

1. Статус, предмет і об’єкт соціології освіти.

2. Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві.

3. Сфера освіти та її соціологічне вивчення.

1.Статус, предмет і об’єкт соціології освіти.

Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

Становлення соціології освіти в колишньому СРСР ускладнювалось негативним ставленням до соціології загалом, хоча поодинокі соціологічні дослідження проблем освіти ввійшли в практику з середині 60-х років. З часом сформувалось кілька підходів у поглядах на статус та предмет соціології освіти. Наприклад, представники педагогічної науки, що застосували методи соціологічного дослідження, вважали її емпіричною дисципліною, яка не потребує спеціальної теорії, оскільки перебуває в лоні педагогіки. Відчутні були спроби зарахувати до предмета соціології освіти суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру дозвілля тощо, витісняючи основну діяльність суб’єкта у сфері освіти за межі предмета соціології освіти. А це спричиняло поверхове бачення предмета науки, обмежувало сферу пізнання, що відразу позначилося на практиці. Наприклад, наприкінці 80-х років XX ст. у процесі вироблення концепції реформи і демократизації освіти постала необхідність врахування думки викладачів і студентів про якість навчального процесу. Соціологи, яким були замовлені відповідні опитування, виявились не готовими до їх проведення, оскільки донедавна аналіз навчального процесу не вважався предметом соціології. Здебільшого вона займалася взаємодією навчання і праці, навчання і дозвілля, освіти і соціальної структури, освіти тощо. Тому анкетування за своїм змістом не відповідало реальним індикаторам змісту навчально-педагогічного процесу: запитання акцентували увагу на зовнішніх аспектах спілкування викладача і студента, не розкриваючи якості навчання.

Соціокультурний напрям зародився у 30-ті роки XX ст., одержав розвиток у концепції „реконструкції соціальної позиції” французьких соціологів Бурдьє і Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти. На думку представників цього напряму, предмет соціології освіти – стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об’єкт – сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб’єкти освіти.