3. Процесуальна співучасть: поняття, види.

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення по­зову кількома позивачами або до кількох відповідачів. Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тій же справі кількох осіб називається процесуальною співучастю.

Кожен з учасників є самостійним суб'єктом процесу, він не пов'язаний волею інших і не зв'язує їх, у свою чергу. Єдиний виняток з цього є коли один з співучасників оскаржив рішен­ня, але воно може бути розглянуто у відношенні осіб, що не подали скаргу.

Розрізняють два види процесуальної співучасті. Так, якщо позивачами є дві чи більше особи, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах, — змішаною. Мно­жинність може виникати і з боку третьої особи, яка заявляє са­мостійні вимоги, однак обов'язковою умовою повинна бути на­явність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у ци­вільному процесі.

Пасивна співучасть можлива як з ініціативи позивача (по­зивачів), так і суду, який має право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріаль­ного права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншо­го відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. За­лежно від імперативності залучення співвідповідачів до справи пасивна процесуальна співучасть поділяється на обов'язкову та факультативну .

Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну. Обов'язкова співучасть на­стає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, влас­ники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усу­нення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвід­повідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або осо­би, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, висту­пають рай(міськ)податкові інспекції, а коли майно реалізовано, то й ті уста­нови або організації, яким передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису»).

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інфор­мації (повідомлення по радіо, телебаченню та ін.), відповідачами притягу­ються автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво тощо). За позовами про спростування відомостей, які ганьблять особу, за­значених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, котрі їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких ви­дано характеристику (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій»).

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесу­ального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постанов-лення протилежних за змістом рішень.

Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факульта­тивної співучасті, є лише вказівка, що суддя може постанови­ти ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог — як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог озна­чає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і під­стави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в од­ному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, в зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

ЦПК чітко визначені підстави участі у справі кількох позивачів або відповідачів:

1)предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обо­в'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї під­стави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки (ст. 32).

Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ч. 2 ст. 32 ЦПК України).

У багатьох випадках процесуальних співучасників поєд­нують спільні інтереси, наявність яких дозволяє мати одного представника в суді. Стаття 38 ЦПК при цьому встановлює, що процесуальний співучасник не може бути представником інших осіб, якщо він не досяг повноліття чи над ним вста­новлена опіка або піклування.

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 32 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі. На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу. За своєю ініціативою суд має право залучати до процесу співвідповідачів, а не співпозивачів, оскільки це суперечить принципу диспозитивності.

В юридичній літературі до співучасників-позивачів відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб.

Цією нормою встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато справу за заявою прокурора, органу державного управління, профспілки, держав­ного підприємства, установи, організації, кооперативної організації, їх об'єднання, іншої громадської організації або окремого громадянина, повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у про­цесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Зазначене правило та вмі­щення його в статті про співучасників дало підставу окремим авторам твер­дити, що цивільне процесуальне право України відносить вказаних осіб до процесуальних співучасників та визначає їх позивачами.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відно­сини між ними побудовані на основі авто­номії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови судом розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з од­ним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із спів­учасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає за по­трібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'яз­ки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуаль­ною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних право­відносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при від­кладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду. Співучасники можуть дору­чити вести справу одному з них і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають .

Неналежний відповідач у процесі і порядок його заміни.

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач — особа, якій належить право вимоги; на­лежний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.

У момент порушення справи не завжди відомо, чи є позивач суб'єктом права, чи порушене його право, чи є порушником права саме та особа, на яку вказує позивач. Тому позивача і відповідача в момент порушення справи вважають можливими суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. У зв'язку з цим у судовій практиці виникає питання щодо неналежної сторони в цивільній справі.

Неналежний позивач - це особа, якій не належить право вимоги по пред'явленому в суді позову, а неналежним відповідачем є та особа, що не повинна відповідати по пред'явленому до неї в суді позову. Якщо при розгляді цивільної справи суд встановить, що будь-яка сторона є неналежною, виникає необхідність заміни цієї сторони. Умовою такої заміни є згода позивача, що цілком обґрунтовано, оскільки ініціатором процесу є позивач і справа порушена в його інтересах. У судовій практиці може виникнути ряд варіантів заміни неналежної сторони.

Заміна неналежного позивача з точки зору відомого дослідника В.І. Тертишникова може бути проведена одним з п'яти варіантів:

Перший варіант. Первісний позивач є неналежним, відомо хто є належним позивачем. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний - вступити в нього, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного позивача, не зупи­няючи провадження в справі.

Другий варіант. Якщо при тих же вихідних даних не­належний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний позивач просить допустити його до участі в справі, то суд допускає останнього як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки місце позивача вже зайнято. Продовжуючи розглядати справу, суд відмовляє в задоволенні позову неналежному позивачу, а вимоги належного позивача вирішує, виходячи з обставин справи.

Третій варіант. Якщо при тих же вихідних даних нена­лежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити в справу, суд приймає відмову позивача від позову і зупиняє провадження по справі. Позовне провадження не може продовжуватися, тому що в процесі залишається тільки відповідач.

Четвертий варіант. Якщо суд не встановив, хто є на­лежним позивачем у справі, а неналежний позивач згоден вибути з процесу, то провадження по справі повинно бути зупинено, так як позивач відмовився від позову.

П'ятий варіант. При тій же умові, але якщо неналежний позивач не згоден вибути з процесу, суд продовжує розглядати справу і відмовляє неналежному позивачу у задоволенні його позову.

Заміна неналежного відповідача може бути проведена одним з чотирьох варіантів, але при заміні необхідно мати згоду позивача:

Перший варіант. Якщо судом встановлено, що даний відповідач є неналежним і хто є належним. При даній умові, якщо позивач згоден на заміну, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного відповідача.

Другий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача до процесу і у позові щодо неналежного відповідача відмовляє, а вимоги щодо належного відповідача вирішує по суті справи.

Третій варіант. Якщо не встановлено судом, хто є належ­ним відповідачем, а позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, суд зупиняє провадження по справі, так як позивач відмовляється від позову і в позовному провадженні залишається тільки одна сторона.

Четвертий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє у задоволенні позову щодо даного відповідача.

ЦПК не передбачає як умову заміни неналежної сторони згоду неналежного відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача іноді враховують, якщо відповідач домагається від суду певної реабілітації, тобто рішення про відмову в позові стосовно нього.

У цьому випадку, навіть за згоди позивача на вибуття неналежного відповідача з процесу, суди повинні враховувати думку відповідача і в рішенні вказувати про відмову в позові стосовно нього.

Новий ЦПК України на відміну ЦПК 1963 р. не допускає заміну неналежного позивача. Навіть у випадку коли позивач неналежний, однак наполягає прийняти від нього позов, то суддя повинен прийняти заяву та порушити провадження по справі. При встановленні в результаті розгляду справи неналежності позивача суд ухвалює рішення про відмову йому в задоволенні позову.

Згідно зі ст. 33 ЦПК України суд першої інстанції може допустити заміну неналежного відповідача лише за клопотанням (заявою) позивача.

Наведені нові положення ЦПК засновані на розширені принципу диспозитивності, однак недопущення заміни неналежного позивача навряд чи можна вважати вдалою новацією.