§ 1.1.3. Конституційно-правова відповідальність Верховної Ради України

Стаття 3 Конституції України проголошує принцип відповідальності держави: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Правовою формою реалізації зазначеного принципу є конституційно-правова відповідальність, що виступає, насамперед, відповідальністю вищих державних органів та посадових осіб, тобто тих структур, які повноважні приймати найважливіші політичні рішення. Свобода їхнього розсуду – широка, соціальна значущість компетенції – очевидна, високий ступень відповідальності – безспірний¹.

Громадянське суспільство не може існувати там, де відсутня відповідальність носіїв державно-владних повноважень: якщо сила закону охороняється відповідальністю громадян, то ще більшою мірою вона вимагає відповідальності вищих посадових осіб держави². Звідси – виключне політико-правове значення конституційно-правової відповідальності як інституту, що гарантує справедливість, свободу та верховенство права в сфері політичних відносин.

Між тим, відношення до конституційно-правової відповідальності як такої, що існує в правознавстві, характеризується непослідовністю. З одного боку, конституційно-правову відповідальність називають “ключовим” інститутом публічного права, при цьому наголошується на її виключному значенні для забезпечення нормального розвитку громадянського суспільства, законності в сфері здійснення політичної влади, реалізації прав і свобод окремої особистості³; з іншого, – сам факт існування конституційно-правової відповідальності не є остаточно визнаним. Зокрема зазначимо, що підручники з теорії держави та права здебільшого не згадують про цей вид юридичної відповідальності, обмежуючи її розгляд традиційними видами (кримінальною, цивільно-правовою, адміністративною та дисциплінарною відповідальністю).

Перш, ніж перейти до розгляду конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України та народних депутатів України, зупинимося на загальнотеоретичних положеннях, що характеризують конституційно-правову відповідальність як таку.

Конституційно-правова відповідальність – передбачений конституційно-правовими нормами вид юридичної відповідальності, який полягає в обов’язку суб’єкта правовідносин відповідати за юридично значиму поведінку (дію або бездіяльність). Конституційно-правова відповідальність виникає внаслідок порушення конституційно-правової норми, і втілюється у застосуванні до винного суб’єкту певних мір державного впливу, покладенні на нього обов’язку зазнати позбавлення матеріального, нематеріального та/або організаційного характеру в порядку реалізації санкції¹.

Отже, підставою конституційно-правової відповідальності є особливий вид правопорушення – конституційно-правовий делікт. Конституційно-правовий делікт – це діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта конституційних правовідносин, що не відповідає належній поведінці й тягне застосування мір конституційно-правової відповідальності². “Невідповідність належному” полягає у відхиленні від конституційної моделі, порушенні конституційних заборон. Неналежними, деліктними є такі діяння, що виходять за межі дозволеного або суперечать загальним засадам (принципам) і змісту конституції.

Правове регулювання конституційно-правовий деліктів владних суб’єктів має особливість – конституційне законодавство не формулює, за рідким виключенням, конституційно-правові делікти в “чистому” вигляді. Виділення їх є можливим лише шляхом реконструкції, на основі комплексного аналізу низки конституційно-правових норм, які встановлюють повноваження владного суб’єкту, підстави та порядок дострокового припинення повноважень, контрольно-наглядові процедури щодо його діяльності тощо. Опис більшості конституційно-правових деліктів є неповним і настільки відрізняється від відповідних характеристик злочинів чи адміністративних проступків, що їх склад необхідно “добудовувати” до загальної моделі правопорушення¹.

Теорії права відомі два основні способи конкретизації правомірної поведінки. Спосіб перший – правові норми прямо вказують на соціально неприпустиму, суспільно небезпечну поведінку, закріплюють критерії її протиправності. Спосіб другий – правові норми описують соціально необхідну, належну або бажану поведінку суб'єкта, і якщо фактична поведінка суб'єкта не відповідає правовим розпорядженням – в наявності правопорушення.

Перший спосіб має значні можливості правової конкретизації, але в конституційному праві він використовується вкрай рідко: провідна галузь майже не містить норм, які б безпосередньо встановлювали критерії протиправності поведінки органів публічної влади та їх посадових осіб.

Як правило, конституційний делікт – це антитеза позитивним конституційним приписам: існує певна (конституційна) модель належної поведінки, в загальних рисах окреслена нормами конституційного права. Дії, що відхиляються від цієї моделі, визнаються неконституційними, деліктними. Такий висновок відповідає конституційно-правовим положенням і логіці законодавства: якщо держава вимагає від суб’єкта певної поведінки, ця вимога одночасно означає й заборону поведінки, котра відступає від належної¹.

Інакше кажучи, норми конституційного права, встановлюючи модель конституційної поведінки владних суб’єктів, разом з тим визнають відхилення від конституційно-правових приписів, їхнє порушення або невиконання протиправною, конституційно-деліктною поведінкою, що тягне конституційно-правову відповідальність.

Таким чином, об'єктивна сторона конституційного делікту полягає в неналежній поведінці, тобто в поведінці, яка відхиляється від вимог конституційно-правових норм, не відповідає цим вимогам².

Ще однією особливістю конституційно-правової відповідальності є неоднорідність процедур: кожний суб’єкт конституційно-правових відносин несе конституційно-правову відповідальність в порядку спеціальної, тобто розрахованої саме на нього, правової процедури. Порівняймо, наприклад, такі процедури конституційно-правової відповідальності як втрата громадянства особою, що його отримала на підставі подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, заборона політичної партії, вотум недовіри уряду або усунення з посади президента в порядку імпічменту. Навіть процедури конституційно-правової відповідальності щодо одного суб’єкту є різними залежно від характеру вчиненого ним правопорушення.

Конституція України не містить окремої статті, яка встановлювала б конституційно-правову відповідальність парламенту і депутатів. Відповідальність зазначених суб’єктів випливає, зокрема, зі змісту ст.3 (принцип відповідальності держави), ст.6 (принцип розподілу влад, здійснення органами влади повноважень в межах Конституції України і відповідно до законів), статті 8 (принцип верховенства права), ст.19 (принцип діяльності владних суб’єктів “дозволено все, що дозволено Конституцією України та законами України) та інших статей Основного Закону.

Підставою конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України та народних депутатів України є конституційно-правовий делікт – невиконання чи неналежне виконання функцій та повноважень, порушення Конституції України та законів України.

Так, наприклад, Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету міністрів України; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Підставою застосування конституційно-правової санкції – дострокового припинення повноважень Верховної Ради України – є бездіяльність парламенту.

Слід зазначити, що наділяючи Президента України правом дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Основний Закон України встановлює порядок та умови його реалізації. Так, відповідне рішення приймається Президентом України після консультації з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Президент України не може припинити повноваження Верховної Ради України, обраної на позачергових виборах, що мали місця внаслідок дострокового припинення повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, протягом року з дня її обрання. Крім того, не припускається дострокове припинення повноважень парламенту Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

Основний Закон України не згадує про обставини, що могли спричинити неможливість належного функціонування парламенту, – вони не мають значення для прийняття відповідного рішення главою держави, головне – невиконання Верховною Радою України покладених на неї функцій. Дане повноваження Президента України спрямоване на забезпечення ефективної роботи парламенту, і, разом із тим, дає главі держави можливість виведення країни з політичної кризи, спричиненої бездіяльністю парламенту, оскільки дострокове припинення повноважень Верховної Ради України тягне проведення позачергових парламентських виборів, формування нового парламенту.

Мірою конституційно-правової відповідальності парламенту є визнання актів Верховної Ради України неконституційними та їхнє скасування, повне чи часткове, за рішенням Конституційного Суду України¹.

Видання акту, що суперечить закону, є конституційно-правовим деліктом, оскільки в цьому випадку наявне порушення (невиконання, неналежне виконання) обов’язків, покладених на орган публічної влади (посадову особу). Незаконний акт спричиняє шкоду суспільним відносинам, зазіхає на права, свободи, законні інтереси громадян та інших суб’єктів правовідносин, порушує принцип конституційної законності.

Незаконність акту сама по собі не означає його юридичної незначності, оскільки на акти органів публічної влади (посадових осіб) поширюється правило, згідно з яким виконання приписів носія державно-владних повноважень є обов’язковим доти, доки дію відповідного акту не призупинено або не скасовано. Це правило – презумпція правомірності нормативно-правових актів – випливає з того, що акти видаються органами публічної влади (посадовими особами) при здійсненні ними своєї компетенції і містять державно-владне веління.

Презумпція правомірності обумовлює обов’язковість акту і означає, що втрата протиправним актом юридичної сили можлива лише за умови прийняття компетентним суб’єктом відповідного рішення. Отже, кожний з актів (за виключенням тих, які наказують вчинити дії, прямо заборонені законом) має вважатися законним і обов’язковим, поки інше не доведене у встановленому законом порядку. Таким чином, скасування незаконних актів є однією з найважливіших гарантій конституційної законності і являє собою особливу форму конституційно-правового примусу.

По суті, рішення Конституційного Суду України щодо неконституційного акту Верховної Ради України є владним наказом вважати його таким, що не має юридичної сили. Скасування незаконного акту має несприятливі наслідки для винного суб’єкта. Зокрема, вони полягають у зменшені авторитету, поваги та довіри до органу чи відповідної посадової особи, які прийняли незаконний акт. Підставою скасування незаконного акту є конституційно-правовий делікт – прийняття акту з перевищенням компетенції, з порушенням процедур або такого, що суперечить конституції та законам.

Щодо конституційно-правової відповідальності народних депутатів України, зазначимо наступне.

Згідно зі ст.1 Закону України “Про статус народного депутата України”, народний депутат України – це обраний відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України” представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Принцип відповідальності народних депутатів в загальному вигляді закріплений частиною 3 статті 7 Закону України “Про статус народного депутату України”: народний депутат України відповідальний за свою діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України. Цей принцип знаходить подальшу конкретизацію в нормах зазначеного закону та в положеннях Регламенту Верховної Ради України.

Найбільш сувора санкція конституційно-правової відповідальності, що може бути застосована до депутата Верховної Ради України, – дострокове припинення депутатських повноважень. Відповідно до статті 81 Конституції України повноваження народного депутата припиняються достроково у разі: 1) особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення громадянства або виїзду на постійне місце проживання за межі України; 5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто; 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції (зазначене конституційне положення набуло чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році); 7) смерті. Повноваження народного депутата також припиняються достроково у разі дострокового припинення у відповідності до Конституції України повноважень Верховної Ради України – в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Слід зазначити, що з семи наведених підстав дострокового припинення депутатських повноважень підставами конституційно-правової відповідальності є лише дві – набрання законної сили обвинувальним вироком і порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата. Інші підстави не мають жодного відношення до конституційно-правової відповідальності, оскільки не є конституційно-правовими деліктами.

З приводу першої підстави дострокового припинення депутатських повноважень (набрання законної сили обвинувальним вироком) може виникнути питання про необхідність розмежування конституційно-правової та кримінальної відповідальності. У даному випадку кримінальна відповідальність винного суб'єкта (народного депутата) передує конституційно-правовій, оскільки остання є можливою, якщо депутата визнано винним у вчиненні злочину, і вирок суду набув законної сили. Отже, обвинувальний вирок є необхідною умовою застосування конституційно-правової санкції (припинення депутатських повноважень), необхідною умовою конституційно-правової відповідальності.

Слід зазначити, що прийняття представницьким органом рішення про припинення депутатських повноважень –– це не просто приведення у відповідність із судовим вироком положення особи, що є депутатом, а саме притягнення до конституційно-правової відповідальності, реалізація конституційно-правової санкції. Якби із набуттям обвинувальним вироком законної сили винний втрачав і можливість здійснювати депутатські повноваження, ще можна було б заперечувати самостійність конституційно-правової санкції та відповідальності. Це має місце, зокрема, у випадку, коли суд призначає покарання у вигляді позбавлення волі. Але справа в тому, що Кримінальний кодекс України до основних покарань відносить також виправні роботи без позбавлення волі, штраф, громадську догану.

Крім того, винний може бути засуджений до позбавлення волі на порівняно незначний строк так, що після відбуття покарання до наступних виборів ще залишиться певний період часу. Таким чином, неможливість здійснення депутатських повноважень, пов'язана з призначенням кримінального покарання, може зникнути до закінчення терміну депутатського мандата. Отже, притягнення особи до кримінальної відповідальності не завжди тягне втрату нею фактичної можливості здійснювати депутатські повноваження. І якщо це так, –– у наявності розмежування кримінальної та конституційно-правової відповідальності. Для кримінального права в даному випадку важливим є факт скоєння злочину, для конституційного –– та обставина, що, вчинивши кримінальнокарне діяння, особа втрачає почесне право бути народним представником.

Підставою дострокового припинення депутатських повноважень у разі порушення вимог щодо несумісності мандата є скоєння конституційно-правового делікту в “чистому” вигляді. Ст.78 Конституції України встановлює принцип несумісності представницького мандата з іншими видами діяльності: «Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійні основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України».

Відповідно до ст.3 Закону „Про статус народного депутата України” народний депутат не має права: 1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; 2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі; 3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; 4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час; 5) залучатися як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Здійснюючи зазначену діяльність, народний депутат України порушує конституційне законодавство, діє протиправно, скоює конституційно-правовий делікт.

Порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України регулюється ст.81 Конституції України (зі змінами, внесеними Законом № 2222-IV від 8 грудня 2004 р.) та ст.5 Закону “Про статус народного депутата України”. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої ст.81 Конституції України (неусунення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності), приймається судом.

Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду або повертає матеріали комітету з обґрунтуванням відмови у зверненні до суду. Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, у разі повернення Головою Верховної Ради України матеріалів розглядає їх і у випадку незгоди вносить пропозицію про розгляд цього питання на засідання Верховної Ради України. За рішенням Верховної Ради України Голова зобов’язаний звернутися до суду для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого народного депутата.

Конституційно-правова відповідальність владних суб’єктів, в тому числі народних депутатів України, може мати морально-правовий характер, тобто порушення норм моралі, норм депутатської етики можуть тягти застосування до винного мір конституційно-правової відповідальності. Зокрема, Закон України “Про статус народного депутата України” та Регламент Верховної Ради України вимагають від депутата як представника народу коректної поведінки. Так, стаття 8 Закону України “Про статус народного депутата України”, яка стосується депутатської етики, містить наступні положення:

«1. У своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі, завжди зберігати власну гідність, поважати честь та гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян, утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу.

2. Неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.

3. Народний депутат України не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема, корисливих цілях».

Стаття 51 чинного Регламенту Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. забороняє народним обранцям вносити до залу засідань та використовувати під час проведення пленарного засідання плакати, лозунги, гучномовці, інші предмети, які не мають на меті забезпечення законодавчої діяльності. На пленарному засіданні народний депутат не повинен перешкоджати викладенню або сприйняттю виступу (вигуками, оплесками, вставанням, розмовами по мобільному телефонну тощо), вживати образливі висловлювання та непристойні слова, закликати до незаконних дій. У разі порушення промовцем такої вимоги головуючий на пленарному засіданні попереджає його про неприпустимість таких висловлювань і закликів або припиняє його виступ, а в разі повторного порушення – позбавляє права виступу на даному пленарному засіданні¹.

Попередній Регламент Верховної Ради України (від 27 липня 1994 р.) передбачав можливість застосування до депутата, який вчиняє дії, несумісні з правилами депутатської етики, таких заходів впливу, як попередження, догана, сувора догана з наступним повідомленням про них у газеті “Голос України”². Рішення про це мало прийматися після скороченого обговорення більшістю депутатів від їх фактичної кількості і заноситися до протоколу засідання. Якщо промовець перевищує час, відведений для виступу, або висловлюються не з обговорюваного питання, або виступає не з тих підстав, за яких йому надано слово, головуючий на засіданні після двох попереджень позбавляє його слова. Та частина виступу промовця, яка виголошена після позбавлення слова, не включається до стенограми засідання.

Якщо депутат своєю поведінкою заважав проведенню засідання Верховної Ради України, головуючий на засіданні попереджав його персонально і закликав до порядку. Після повторного попередження протягом дня головуючий на засіданні за згодою більшості депутатів від їх фактичної кількості, визначеною без обговорення шляхом голосування, міг запропонувати депутату залишити зал до кінця засідання. Якщо депутат відмовлявся залишити зал, головуючий на засіданні припиняв засідання до виконання депутатом його вимоги. У таких випадках за висновком комісії, до компетенції якої входять питання депутатської етики, Верховна Рада без обговорення могла прийняти рішення про позбавлення депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до п’яти засідань). Це рішення мало доводилося до відома виборців через газету “Голос України” (стаття 3.8.4. Регламенту)¹.

Отже, мірами конституційно-правової відповідальності, що могли бути застосовані до депутата у випадку порушення норм депутатської етики та порядку роботи парламенту, слугували: попередження, припинення виступу, виключення мікрофону, позбавлення права виступу на даному засіданні; догана, сувора догана, з наступним повідомленням про них у “Голосі України”, видалення з зали засідань, припинення засідання, позбавлення депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до п’яти засідань). Інстанціями, що вирішували питання про накладення стягнень, були головуючий на засіданні парламенту, комісія з питань депутатської етики та Верховна Рада України (більшість від фактичної кількості депутатів).

Міри конституційно-правової відповідальності, що застосовувалися до депутатів у випадку порушення ними норм депутатської етики та дисципліни, були схожі з мірами дисциплінарної відповідальності. Це, у свою чергу, зумовлювало необхідність розмежування згаданих видів юридичної відповідальності – конституційно-правової та дисциплінарної.

Формальна схожість конституційно-правової і дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що обидві вони можуть застосовувати як санкцію попередження, догану, сувору догану; крім того, подібними є підстави застосування: невиконання або неналежне виконання суб’єктом покладених на нього обов'язків, порушення дисципліни, аморальна поведінка.

Відмінність між конституційно-правовою і дисциплінарною відповідальністю, яка дозволяє розмежувати ці види юридичної відповідальності, полягає в порядку їхнього застосування, а також у відносинах, які існують між суб'єктом-правопорушником і суб'єктом, що застосовує відповідні примусові заходи.

Дисциплінарна відповідальність передбачає накладення на винного дисциплінарного стягнення органом або керівником відповідного органу, який має право призначати винного суб’єкта на посаду (приймати на роботу). Це значить, що дисциплінарна відповідальність застосовується в порядку підпорядкованості і передбачає наявність дисциплінарної влади. Остання обставина має вирішальне значення для розмежування конституційно-правової і дисциплінарної відповідальності: орган конституційної юрисдикції та орган, що несе конституційно-правову відповідальність, не знаходяться у відносинах “начальник-підлеглий”, обов'язкових при реалізації дисциплінарної відповідальності.

Відсутність начальницько-підлеглих зв'язків між депутатом і парламентом, депутатом і комісією з питань депутатської етики, депутатом і головуючим на засіданні Верховної Ради України не викликає сумнівів. Отже, коли депутат притягається до відповідальності за порушення норм депутатської етики чи дисципліни, має місце не дисциплінарна, а конституційно-правова відповідальність.

Чинний Регламент Верховної Ради України згаданих вище заходів впливу на депутатів більше не містить. Навіть якщо під час пленарного засідання народний депутат вчинив дії, що містять ознаки злочину, Регламент не передбачає застосування до нього будь-яких покарань чи правообмежень. Частина шоста ст.51 Регламенту тільки вказує на те, що Головуючий на пленарному засіданні в цьому випадку повідомляє Верховну Раду про факт, що відбувся, і оголошує перерву в пленарному засіданні або закриває його і звертається до комітету, до предмета відання якого належить питання регламенту, з пропозицією розглянути це питання і внести пропозиції щодо вжиття відповідних заходів.

Значно більше наступництво виявляє чинний Регламент Верховної Ради у питанні щодо конституційно-правової відповідальності посадових осіб парламенту. Зокрема, статті 4.3.4. та 4.3.5. попереднього і статті 71 та 72 чинного Регламенту Верховної Ради України оговорюють таку міру конституційно-правової відповідальності спікера парламенту, як дострокове припинення його повноважень. Пропозиції про відкликання Верховною Радою Голови Верховної Ради України з посади в цьому випадку можуть вноситися: 1) народними депутатами на підставі висновку комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, у разі відсторонення Голови Верховної Ради України від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії; 2) не менш як однією третиною народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України за їх підписами.

При розгляді питання про відкликання з посади Верховною Радою України Голови Верховної Ради України засідання веде Перший заступник (заступник) Голови Верховної Ради України або обраний парламентом за процедурою „ad hoc” головуючий на пленарному засіданні з числа народних депутатів, який не підписав пропозицію про відкликання Голови Верховної Ради України.

Рішення про включення до порядку денного сесії Верховної Ради України питання про відкликання Голови Верховної Ради України приймається на пленарному засіданні, наступному за днем внесення такої пропозиції. Одночасно Верховна Рада дає протокольне доручення Рахунковій палаті провести фінансову перевірку виконання кошторису Верховної Ради України в поточному році. Голова Верховної Ради України готує письмовий звіт про свою роботу та про виконання кошторису Верховної Ради України в поточному році. Цей звіт та висновок Рахункової палати надаються народним депутатам не пізніш як за два дні до розгляду питання на пленарному засіданні.

Питання про відкликання Голови Верховної Ради не потребує підготовки в парламентських комітетах. У разі необхідності для збору чи перевірки інформації, що стосується цього питання, парламент створює тимчасову слідчу комісію без голосування про включення цього питання до порядку денного сесії.

Розгляд питання про відкликання Голови Верховної Ради України з посади за рішенням більшості народних депутатів від конституційного складу включається до порядку денного сесії у визначений парламентом день, але не пізніш як на 10-й день після включення цього питання до порядку денного сесії. Загальний час щодо обговорення питання про відкликання Голови Верховної Ради України з посади визначається Верховною Радою.

Верховна Рада заслуховує доповідь представника народних депутатів, які ініціювали відкликання Голови Верховної Ради України з посади, і відповіді доповідача на запитання; співдоповідь представника тимчасової слідчої комісії (у разі її створення) і відповіді співдоповідача на запитання; звіт Голови Верховної Ради України про його діяльність на цій посаді – до 30 хв. та його відповіді на запитання. Народні депутати мають право ставити запитання і брати участь у обговоренні питання. Головуючий на пленарному засіданні з урахуванням черговості запису на виступ надає рівні можливості для промовців, які виступають як за, так і проти особи, яка є Головою Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради про відкликання Голови Верховної Ради України з посади приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів і оформляється постановою Верховної Ради.

Розгляд конституційно-правової відповідальності депутатів буде неповним без аналізу виключень та обмежень загального принципу відповідальності, що передбачені законодавством відносно народних обранців; мова йде про депутатські імунітети.

Видатний французький конституціоналіст ХІХ ст. А. Есмен, характеризуючи статус членів представницьких зборів, звертав увагу на дві його особливості: по-перше, з усіх посадових осіб депутати є найбільш незмінними до закінчення строку своїх повноважень¹, по-друге, маючи найбільш широкі представницькі повноваження, вони користуються найбільш широкою безвідповідальністю: в силу традиційного привілею кримінальна відповідальність, яка могла б випливати із загального права, скасовується щодо висловлювань або голосування, котрі мали місце при здійсненні депутатами своїх функцій¹.

З моменту отримання повноважень депутати наділяються особливими правами та привілеями, до яких належать їх безвідповідальність (індемнітет) та недоторканність – депутатський імунітет. Депутатський імунітет має гарантувати незалежне здійснення депутатських повноважень. Зміст депутатського імунітету та правові засоби його забезпечення є різними у різних країнах, проте можна виділити деякі спільні риси.

Депутатський індемнітет означає, що депутат не несе відповідальності за дії та висловлювання, безпосередньо пов’язані з його парламентською діяльністю як в період здійснення повноважень, так і після закінчення строку, на який його було обрано. Депутат висловлюється на засіданнях парламенту та поза його межами у зв’язку із депутатськими повноваженнями, виходячи зі своїх внутрішніх переконань, голосує, керуючись своїм вільним волевиявленням, тому не може нести за це відповідальності.

Зазначений привілей вперше отримав розвиток у Великій Британії, де остаточно її було встановлено Біллем про права в 1689 р., відповідно до якого «...свобода висловлювань, дебатів і взагалі всього діловодства парламенту не може обмежуватися або обговорюватися інакше як в самому парламенті». Зазначений привілей, випливав, по-перше, з положення англійського парламенту як вищого суду країни, якому лише й можуть бути піддані його члени, а по-друге, був пов’язаний із принципом негласності парламентської діяльності. Намагаючись забезпечити незалежність своїх членів, парламент вимагав і добився їхньої виключної підсудності собі на тій підставі, що іншим інстанціям не може бути відоме все, що відбувається в парламенті². Свобода висловлювань членів парламенту не означає їх повної абсолютної безкарності; вона лише виключає відповідальність депутатів перед іншими органами, крім парламенту.

Більшість сучасних демократій засвоїла принцип, згідно з яким члени законодавчих палат не можуть бути піддані слідству або суду з приводу голосування або висловлювань, зроблених під час виконання повноважень. Як правило, зазначена парламентська свобода є абсолютною, однак, в деяких країнах депутати можуть бути піддані суду за свої висловлювання, але з рішення самих палат парламенту у випадку зловживання свободою виступу¹.

Національне законодавство містить аналогічні положення щодо відповідальності депутатів. Відповідно до ч. 4 ст.10 Закону України “Про статус народного депутата”, народні депутати не несуть відповідальності за результати голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Голосування та позиція, висловлена народним депутатом в роботі Верховної Ради України та її органів, не може бути предметом розгляду у Верховній Раді України та її органах.

Привілей недоторканності означає, що депутат не може бути притягнутий до відповідальності або підданий арешту без попередньої згоди на те парламенту або його керівного органу. Питання вирішується парламентом, як правило, кваліфікованою більшістю голосів.

Принцип депутатської недоторканності має на меті, преш за все, захистити парламентарів від необґрунтованих переслідувань з боку виконавчої влади: якщо проти члена парламенту було порушено кримінальну справу і застосовано арешт, то пройде певний часи, поки суд з’ясує всі обставини, протягом якого депутат не зможе працювати в парламенті².

Недоторканність депутатів виникла в Англії з принципу загального права, згідно з яким особи, обранні до народних зборів, користувалися особливою охороною. З давніх часів члени парламенту та їхні слуги, в силу застосування зазначеного принципу, не могли бути заарештовані під час слідування до парламенту, повернення звідти, а також в період його засідань. У Франції та Бельгії інститут депутатської недоторканості, що склався в Англії історично, намагалися обґрунтувати, виходячи з принципу народного суверенітету та принципу розподілу влад¹. Сучасна конституційна доктрина залишила теорії Монтеск’є та Руссо, обґрунтовуючи недоторканність депутата виключно її доцільністю: необхідно захистити народних представників від незаконного впливу, гарантувати їм незалежність, яка є передумовою належного виконання покладених на них функцій.

Недоторканність членів палати виникла як наслідок боротьби між окремими органами державної влади і мала на меті забезпечити депутатів від довільних дій уряду та судових влад. В сучасних країнах, при суттєвих змінах умов політичного життя, враховуючи демократичні засади організації органів влади, гласність діяльності посадовців, значення суспільної думки, дотримання принципу розподілу влад, а також, враховуючи незалежність суддів, принцип недоторканості депутатів має тенденцію до звуження. Зазначена тенденція в цілому є позитивною: привілей недоторканності має вузько цільове призначення і не повинен слугувати засобом ухилення від відповідальності².