46. Вплив чистого експорту на ввп.

ЧЕ- різниця між експортом та імпортом експортних товарів.

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на обсяг ВВП мультиплікативно. Але слід враховувати, що зовнішня торгівля зменшує граничну схильність до внутрішнього споживання. Внаслідок цього у відкритій економіці мультиплікатор витрат зменшується порівняно з мультиплікатором витрат у закритій економіці. За таких умов однаковий приріст автономних витрат у відкритій економіці забезпечує менший приріст

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на обсяг ВВП мультиплікативно. Але слід враховувати, що зовнішня торгівля зменшує граничну схильність до внутрішнього споживання.

ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а зменшення ЧЕ – випереджаюче зменшення номінального ВВП відносно реального внаслідок зниження цін. Але якщо вона знаходиться в умовах повної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП.

Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП.

Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку споживання, валових інвестицій і державних закупок. Незважаючи на те, що певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон, витрати на їхнє виробництво – це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із загальної суми наших витрат відняти ту їхню частку, яка спрямовується на імпортні товари і послуги.

Якщо ж у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим результатом, від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) і імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП). За цих умов сукупні витрати в умовах відкритої економіки приймають таку структуру: СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ.

ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а зменшення ЧЕ – випереджаюче зменшення номінального ВВП відносно реального внаслідок зниження цін. Але якщо вона знаходиться в умовах повної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП.

Ступінь впливу ЧЕ на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку змінюється ЧЕ. У цьому контексті слід зазначити, що на ЧЕ впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів, зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти. Так, при зростанні доходу у наших торгових партнерів їхній попит на наш експорт збільшується, що збільшує ЧЕ. І навпаки. Тому кожна країна об’єктивно зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів. Імпорт, навпаки, залежить від динаміки національного ВВП. При його збільшенні створюються умови для зростання нашого імпорту, тобто зменшення ЧЕ.

47. Економічна рівновага в умовах відкритої економіки. Модель Манделла – Флемінга

Загалом макроекономічна рівновага розглядалася в умовах закритої, або ізольованої економіки, і тому вплив на неї зовнішньої торгівлі (зовнішньоекономічних відносин) майже не досліджувався. Такий підхід дозволяє досить ґрунтовно, без додаткових ускладнень, проаналізувати вплив внутрішніх чинників (С+І+G) на весь ВВП країни. Однак практична відсутність замкнених, незалежних від зовнішнього світу економік, що здатні забезпечити себе усім необхідним самостійно, - з одного боку і, по-друге, наявність процесу інтенсивного розвитку зовнішньої торгівлі і руху капіталів викликали необхідність аналізу впливу її складових – експорту й імпорту – на економіку країни, її ВВП.

Що стосується експорту, то його вплив на ВВП відбувається так само,

як і раніше проаналізовані споживання, валові інвестиції та урядові закупівлі (видатки). Ці види видатків залежать також від доходів і обсягів виробництва в інших країнах та від цін і валютних курсів, які теж взято як такі, що визначені поза моделлю мультиплікатора урядових видатків у замкненій національній економіці. Тому експорт – це, фактично, – видатки іноземців на товари і послуги даної країни. Таким чином, якщо, приміром, експорт з даної країни зростає, то це означає, що збільшуються витрати іноземців на виробництво нашого національного ВВП. Внаслідок збільшення експорту збільшуються й сукупні витрати, отже – й національний ВВП.

Зовсім протилежне спостерігається щодо імпорту, який являє собою

певну частку сукупних витрат даної країни на споживчі та інвестиційні

товари з-за кордону, і є витратами на виробництво іноземних ВВП. Отже, для визначення вартості валового продукту, виробленого всередині країни, у т.ч. для вивозу за кордон, необхідно із загальної суми витрат даної країни зокрема на виробництво експортної продукції, відрахувати сумарну вартість імпорту (того, що ми купуємо в інших країн).

Чистим результатом зовнішньоторговельної діяльності, від якого

залежить розмір ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом

(витратами іноземців на ВВП даної країни) і імпортом (витратами даної

країни на іноземний ВВП). Виходячи з цього, сукупні витрати в умовах

відкритої економіки, тобто із врахуванням зовнішньої торгівлі, матимуть

таку структуру: С+І+G+NX, де, як вже нам відомо, С – сукупне споживання, І – валові інвестиції, G – урядові видатки на товари і послуги, NX – чистий експорт.

Рівноважний обсяг виробництва у відкритій економіці настає тоді,

коли сума сукупних витрат дорівнює національному обсягу виробництва

(доходам). Така рівноважна ситуація виникає лише тоді, коли, за інших

рівних умов, чистий експорт дорівнює нулю. Коли ж він більший або менший нуля, ця рівновага вже порушується.

Оригинальный, классический вариант модели Манделла-Флеминга представляет собой модель малой страны с открытой экономикой, уровень процентных ставок в которой является экзогенно заданным фактором и определяется соотношением спроса и предложения на мировом рынке капитала, а кривая предложения импорта, выраженная в ценах в иностранной валюте совершенно эластична. Иначе говоря, в классическом варианте модели Манделла-Флеминга мы имеем дело с четырьмя видами финансовых активов: отечественными и зарубежными государственными облигациями с одинаковым сроком погашения и отечественной и зарубежной валютой. При этом, отечественные и зарубежные облигации - взаимозаменяемы, в то время, как валюты рассматриваемых стран - нет, то есть резиденты каждой страны могут владеть только национальной валютой своего государства. Ожидания в классическом варианте модели статичны, наличие же арбитражных сделок обеспечивает равенство в доходностях государственных облигаций, что означает, равенство процентных ставок в отечественной и зарубежной экономических системах.

r = r*

Как отмечалось ранее, модель Манделла-Флеминга построена на базе модели IS-LM, путем добавления в нее дополнительного фактора.

Кривая IS

Кривая IS для открытой экономической системы представляет собой множество комбинаций уровней производства (ВНП) Y и процентных ставок r, при которых объем «изъятий» из национальной экономики равняется объему «инъекций». При этом, «изъятия» из системы есть сумма сбережений S и расходов на импорт М, а «инъекций» - сумма инвестиций I, государственных расходов G и экспортных поступлений X. Из кейнсианской модели мы имеет равенство:

Y = C + I + G + X - M

При условии равновесия системы, должно соблюдаться равенство «изъятий» и «инъекций», то есть:

S + M = I + G + X

Кривая LM

Кривая LM представляет собой множество комбинаций уровней национального дохода (ВНП) Y и процентных ставок r, при которых отечественный денежных рынок находится в состоянии равновесия, то есть спрос на деньги Мd равен их предложению Ms. Предположим, что совокупный спрос на деньги Md представляет собой сумму транзакционного Mt и спекулятивного Msp спросов на деньги. При этом, транзакционный спрос прямо пропорционален уровню национального дохода (объему выпуска) в отечественной экономике, а спекулятивный спрос - имеет обратную зависимость от величины национальной процентной ставки. Состояние равновесия на внутреннем денежном рынке можно описать следующим равенством:

Md = Mt + Msp = Ms

48. Зв’язок валютного курсу з платіжним балансом.

Валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Установлення курсу називається котируванням валюти. Валютний курс відбиває взаємодію сфер національної та світової економік. Якщо основні характеристики кожної валюти формуються у межах національних господарств, то їх кількісне порівняння відбувається у зовнішньоекономічних операціях. Валютний курс порівнює національні вартості не прямо, а опосередковано - через їх відносну купівельну спроможність. Це забезпечує наявність вартісних критеріїв при проведенні міжнародних розрахунків, дає змогу вимірювати ефективність зовнішньоекономічних операцій.

Валютний курс необхідний для

- обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів та кредитів;

- порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;

- періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм та банків.

Валютний курс учасники обміну розглядають як коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, який визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку. Однак вартісною основою валютного курсу є паритет купівельних спроможностей валют, який виражає співвідношення середніх рівнів національних цін на товари, послуги, інвестиції. Ця економічна (вартісна) категорія є атрибутом товарного виробництва і відображає виробничі відносини між товаровиробниками та світовим ринком. Під час продажу товарів на світовому ринку продукт національної праці дістає суспільне визнання на основі інтернаціональної міри вартості. Отже, валютний курс опосередковує абсолютну обмінюваність товарів у межах світового господарства. Вартісна основа валютного курсу обумовлена тим, що в кінцевому підсумку інтернаціональна ціна виробництва як база світових цін будується на національних цінах виробництва в країнах, що є головними постачальниками товарів на світовий ринок.

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс ¾ співвідношення між платежами, які здійсненні екномічними суб¢єктами даної країни в інших країнах , та надходженнями, які одеражані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а при перевищенні платежів над надходженнями ¾ пасивним. При активному сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави. Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить до зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв¢язками із світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання екноміки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання.

49. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП.

Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку споживання, валових інвестицій і державних закупок. Незважаючи на те, що певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон, витрати на їхнє виробництво – це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із загальної суми наших витрат відняти ту їхню частку, яка спрямовується на імпортні товари і послуги.

Якщо ж у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим результатом, від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) і імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП). За цих умов сукупні витрати в умовах відкритої економіки приймають таку структуру: СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ.

ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а зменшення ЧЕ – випереджаюче зменшення номінального ВВП відносно реального внаслідок зниження цін. Але якщо вона знаходиться в умовах повної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП.

Ступінь впливу ЧЕ на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку змінюється ЧЕ. У цьому контексті слід зазначити, що на ЧЕ впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів, зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти. Так, при зростанні доходу у наших торгових партнерів їхній попит на наш експорт збільшується, що збільшує ЧЕ. І навпаки. Тому кожна країна об’єктивно зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів. Імпорт, навпаки, залежить від динаміки національного ВВП. При його збільшенні створюються умови для зростання нашого імпорту, тобто зменшення ЧЕ.

50. Кейнсіанська теорія ринку праці.

Кейнсіанська теорія виходить з того, що рівень цін є постійною величиною, обсяг виробництва змінюється, сукупний попит також періодично змінюється.

В цьому разі зниження реального обсягу виробництва не впливає на рівень цін. Так само зростання виробництва не спричиняє змін у цінах. Тому кейнсіанський відрізок кривої сукупної пропозиції розташовується праворуч від нульового рівня реального обсягу виробництва до рівня, при якому досягається повна зайнятість або до рівня потенційного обсягу виробництва. Згідно з кейнсіанською теорією, як тільки досягається рівень повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.

За кейнсіанською моделлю сукупний попит завжди нестабільний, зокрема коливаються інвестиції, що спричиняє зміну положення кривої сукупного попиту.

Класична та кейнсіанська моделі мають принципові розбіжності. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, доки не відбудеться значних змін у пропозиції грошей. Навіть якщо сукупний попит знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечують роботу автоматичного вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу і природної норми безробіття. Отже, державне регулювання не потрібно.

Для кейнсіанців мінливість сукупного попиту й нееластичність цін у напрямі зниження означають, що безробіття може збільшитися й зберігатися в ринковій економіці впродовж тривалого періоду. Щоби запобігти гігантських втрат від спадів і криз, необхідна активна макроекономічна політика регулювання сукупного попиту з боку держави.

51. Ринок праці – це механізм, який забезпечує поєднання попиту та пропозиції праці в економіці, розподіл трудових ресурсів та визначення цін на різні види трудової діяльності.

Попит на працю – обсяг попиту в економіці на ресурси праці, він дорівнює кількості робочих місць, які створені в економіці. Представниками є фірми та держава.

Пропозиція праці – це загальна чисельність робітників, які можуть та бажають працювати за даних умов.

Рівновага на ринку праці визначає повну зайнятість, а нерівновага – або неповну зайнятість (безробіття), або надлишкову зайнятість.

Основними функціями ринку праці є:

1) Економічна. Суть її полягає у забезпеченні процесів виробництва, розподілі та перерозподілі трудових ресурсів між фірмами, галузями, регіонами економіки.

2) Соціальна. Полягає у створенні матеріальної основи відтворення робочої сили, реалізації та суспільного призначення знань, навичок, здібностей робітників.

Фактори попиту на працю:

- рівень ціни на трудові ресурси (зарплата);

- попит на товари і послуги;

- ціни на обсяги ресурсів – заміщувачів праці;

- технології;

- бюджетно-податкова політика.

Фактори пропозиції праці:

- чисельність працездатного населення у працездатному віці;

- рівень цін на трудові ресурси;

- міграція та природний приріст населення;

- наявність інших джерел доходу;

- бюджетно-податкова політика;

- освітній та культурний рівень, існуючі традиції.

За класичною теорією зміни сукупної пропозиції викликають зміни зайнятості й рівня безробіття. Коли випуск продукції зменшується, збільшуючи чисельність тих, хто бажає працювати, але не знаходить роботу, безробіття зростає. І навпаки, якщо уявити досконалий ринок праці, на якому кожен, хто хоче працювати, може знайти роботу, то на такому ринку праці зарплата буде швидко змінюватись, щоб забезпечити рівність між попитом на працю й його пропозицією. У класичній моделі ринку праці частка безробітних фактично є постійною і ніколи не перевищує величину, необхідну для підтримання ефективної відповідності між робочими місцями й працівниками. Припущення про те, що зарплата швидко змінюється, щоб забезпечити повну зайнятість на ринку праці, є відмінною рисою класичної моделі ринку праці.

У класичній моделі ринку праці і сукупної пропозиції зарплата й ціни повністю рухомі. Зміни зарплати й цін безперервно підтримують повну зайнятість.

Класична теорія ринку праці не припускає існування інституціональних механізмів, що обмежують рух зарплати в той чи в інший бік. Тому класичну модель ринку праці називають рухомою. Фірми конкурують між собою на ринку праці, приймаючи рішення про необхідну їм кількість праці шляхом співставлення суми додаткових доходів, які забезпечать нові працівники, з величиною зарплати, яку їм треба сплатити. Пропозиція праці визначається самими працівниками, які співставляють оплату за додаткову годину роботи, а отже, можливість купівлі товарів, яку забезпечить їм сума цієї оплати, з незручностями, викликаними необхідністю працювати на годину більше.

Рівновага на ринку праці визначає кількість запропонованої і фактично використаної праці, а також реальну зарплату за годину роботи. При рівноважній зарплаті ринок врівноважується й потрібна кількість праці дорівнює запропонованій кількості. Тому рівноважний рівень зайнятості називають рівнем повної зайнятості. При рівноважній зарплаті кожен, хто хоче працювати за цю зарплату, має роботу. У класичній моделі ринку праці обсяг виробництва – це обсяг виробництва за умови повної зайнятості незалежно від рівня цін. Причина цього полягає в тому, що працівників турбує тільки купівельна спроможність зарплати, а не її грошове вираження. Зростання в однаковій пропорції зарплати й цін залишає купівельну спроможність зарплати незмінною. За незмінної реальної зарплати кількість запропонованої праці, зайнятість і обсяг виробництва, згідно з класичною теорією, також не змінюються.

52. Ринок праці є системою суспільних соціальних відносин, пов’язаних з

наймом і пропозицією праці, тобто з купівлею і продажем; це також

економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці праці; це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

Ринок праці не вичерпується відносинами по працевлаштуванню безробітних

та заповненню вакансій, а охоплює всю сферу найманої праці, об’єктом

політики ринку праці повинне бути широке коло трудових відносин і все

економічно активне населення. Сюди відносяться проблеми оплати і умов праці, обсягу та інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і

гарантії зайнятості, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки

робочої сили.

Ринок праці виконує такі функції :

• узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури

• суспільних потреб і розвитку техніки;

• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу

• суспільного відтворення;

• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку тощо.

Основними суб’єктами ринку праці є роботодавець і найманий працівник.

Також є посередники між ними – це держава, профспілки і спілки

роботодавців.

Держава, як суб’єкт ринку праці виконує такі функції :

• соціально-економічну, пов’язану із забезпеченням повної зайнятості,

• насампаред через стимулювання робочих місць у всіх секторах економіки;

• законодавчу, пов’язану з розробленням основних юридичних норм і правил;

• регулювання ринку праці непрямими методами;

• захист прав суб’єктів ринку праці.

Гнучкість ринку праці — це його здібність швидко адаптуватись до змін у співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили за рахунок високих рівнів: загальної і професійної освіти, активності і мобільності робочої сили та зміни регламентованого робочого часу (дня, тижня, року). Гнучкість ринку праці – це водночас і гнучкість трудових відносин, які на ньому відбуваються.

Гнучкість ринку праці характеризується такими елементами:

- висока територіальна та професійна мобільність працівників;

- гнучкість витрат роботодавців на робочу силу, в тому числі мобільність рівня та структури заробітної плати відповідно до економічної ситуації;

- гнучкість в управлінні персоналом на підприємствах (при наймі, ротації, звільненні, встановленні тривалості робочого часу);

- демократизація і розмаїття форм зайнятості, включаючи нестандартні форми (самозайнятість, робота за викликами, домашнє робоче місце, неповний робочий день та інше);

- високорозвинена система професійної підготовки та перепідготовки, зокрема освіти дорослих.

Гнучкі форми організації ринку праці дозволяють суспільству на макрорівні знизити гостроту проблем безробіття, надаючи можливість найбільш уразливим верствам населення отримувати доход, підтримувати рівень своєї кваліфікації та працездатності, зберігати соціальний статус; підприємству на мікрорівні вони дозволяють маніпулювати обсягом робочої сили, що використовується, не створюючи соціальної напруги внаслідок звільнення працівників при змінах потреб виробництва в робочій силі.

53. Державна політика зайнятостi передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Цi програми можуть охоплювати як окремi категорii населення, передусiм маргiнальнi групи: молодь, жiнок, iнвалiдiв, так i специфiчнi випадки загрози безробiття, зумовленi економiчною або iншою ситуацiєю (демографiчним, полiтичним, стихiйним лихом тощо). У розвинутих краiнах бiльшiсть програм зайнятостi стосується певних категорiй населення, якi потребують пiдтримки й допомоги. Розрiзняють довгостроковi й короткостроковi (на один рiк) програми. Вони розробляються як на державному, так i на регiональному рiвнях.

Метою державних i регiональних програм зайнятостi є сприяння зайнятостi населення, задоволення потреб громадян у працi. Спецiальнi галузевi програми зайнятостi населення призначенi для вирiшення на рiвнi окремих галузей i пiдприємств проблем прихованого безробiття, сприяння продуктивнiй зайнятостi працiвникiв i практичнiй реалiзацii диференцiйованого пiдходу до окремих пiдприємств з урахуванням державноi полiтики структурноi перебудови, санацii державних пiдприємств i заходiв державноi полiтики на ринку працi. Заходи щодо реалiзацii державноi полiтики зайнятостi на територiальному рiвнi ураховують необхiднiсть сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання працi, в тому числi створення нових робочих мiсць, забезпечення умов для розвитку пiдприємництва та працевлаштування незайнятого населення i безробiтних; забезпечення державних гарантiй для окремих категорiй населення; полiпшення системи професiйноi орiєнтацii, пiдготовки й перепiдготовки кадрiв; матерiальноi пiдтримки безробiтних та iхнiх сiмей; органiзацii громадських робiт тощо.