8. Геній і Майстер як типи творчої особистості.

Значне місце у контексті художньої творчості посідає проблемагеніальності (лат. genius — геній, дух) — найвищого вияву творчихсил людини, її аналіз є науково важливим як сам по собі, так і тому,що виконує функцію сполучної ланки між моделями античності тадругої половини XIX—XX ст.  Розроблення проблеми геніальності почалося за доби Відроджен-ня і тривало протягом XVII — початку XIX ст. Цей період передуваввласне дослідженню художньої творчості, а отже, виконував функціюважливого наукового орієнтиру. Показово, що в другій половині XIX— першій половині XX ст. провідні європейські вчені вибудовувалисвої концепції, спираючись на матеріал, який «надавали» їм саме генії.  У зв'язку з цим постає питання щодо критеріїв оцінки творчоїособистості, з'ясування та проведення кордонів між талановитим і ге-ніальним митцем. Аналіз розбіжностей тут має ґрунтуватися на вра-хуванні важливого моменту, а саме — чинника новизни в мистецтві,адже створення принципово нового є визначальною ознакою худож-ньої творчості геніальної особистості. Чи не вперше ця ідея була чіткосформульована в науковій спадщині італійського філософа НіколиКузанського (1401 — 1464).  Спроби теоретичного осмислення проблеми геніальності здій-снювалися і представниками інших країн. Проте якщо італійські мис-лителі спрямовували свої наукові інтереси на генія, який реалізувавсебе передусім у межах зображальних мистецтв, німецькі вчені, пе-реважно, зверталися до музики. Така спрямованість притаманна, зо-крема, й поглядам швейцарського вченого Генріха Лоріса Глареана(1488—1563), який на матеріалі творчості композитора Ж. Депре роз-глядає проблему геніальності. По-перше, він безпосередньо оперуєпоняттям «геній». На його думку, це «особливий» художник, аджеслід чітко розрізняти ремісника, який має певний професійний досвід,і митця, який має талант. Глареан ще не здійснює диференціації рів-нів обдарованості, для нього вроджені здібності, талант, геніальність— речі однопорядкові. Найпринциповішим для вченого є факт залеж-ності генія від природи, що відповідає загальноестетичним традиціямРенесансу. Другий важливий аспект теоретичних поглядів Глареаназумовлений безпосереднім виходом у площину музичного мистецтва,і виокремлений ним зв'язок «геній — музика» певним чином виконавфункцію наукового орієнтиру для нових поколінь німецьких учених,насамперед, А. Шопенгауера та Ф. Ніцше.  Подальше теоретичне осмислення геніальності відбуваєтьсяв часи маньєризму й пов'язане з іменами Д. Ломаццо, Ф. Цуккарі,В. Данті, які аналізували цю проблему, наслідуючи деякі традиції ан-тичних філософів, зокрема Арістотеля.  Новий період у дослідженні проблеми геніальності пов'язанийз добою Просвітництва і передусім із науковими пошуками англій-ського естетика Антоні Шефтсбері (1671 — 1713). У програмномудослідженні «Характеристика людей, натур, поглядів і часів» мис-литель безпосередньо оперує поняттями геній та геніальність. Ори-гінальність авторської концепції Шефтсбері полягає в тому, що вонапередбачає вихід у площину міжнаукових зв'язків, а саме — етикита естетики. Відпрацьовуючи свою модель геніальності, дослідникзастосовує поняття «віртуоз» і тлумачить його як високоморальнуособистість, вважаючи обов'язковими ознаками генія доброчесністьі високу моральність. Водночас контраргументом Шефтсбері є твор-чість і особисте життя титанів Відродження, геніїв XVII—XIX ст.,видатних митців XX ст., доробок яких зумовив появу в естетичнійтеорії питання «творчого аморалізму» та «морально-психологічнихпровокацій», якого торкалися в своїх наукових розвідках Ф. Ніцше,З. Фрейд, К. Юнг, Ж. Марітен та ін.  Концепція «морального віртуоза» А. Шефтсбері отримала оригі-нальну інтерпретацію в англійському естетичному середовищі другоїполовини XIX ст. і, насамперед, у теоретичних поглядах і творчості  О. Уайльда. Один із варіантів свого кредо щодо «абсолютного амо-ралізму» мистецтва видатний митець сформулював у передмові до«Портрету Доріана Грея»: «Немає книжок моральних чи амораль-них. Є книжки добре написані чи написані погано. ...Для митця мо-ральн  е життя людини — лише одна з тем його творчості. .. .Митецьне мораліст. Подібна схильність... породжує непростиму манірністьстилю. Не приписуйте митцеві нездорових тенденцій: йому дозволенозображувати все (виділено мною. — О. О.). Думка і Слово для мит-ця — засоби Мистецтва. Порок і доброчесність — матеріал для йоготворчості»[145].  Вагомий внесок у розробку феномену геніальності належить фран-цузькому Просвітництву, зокрема Вольтеру (1694—1778). З одногобоку, його теоретичні орієнтири спрямовані в таке саме річище, що йнаукові пошуки його попередників, з іншого — Вольтер виокремлюєнові ракурси в дослідженні цієї проблеми, які, зокрема, дають йомуможливість наголосити на залежності геніальності від смаку і правил.У своїх наукових висновках французький філософ повністю підтри-мує пріоритетність чинника новизни, адже «геній»... — не просто ве-ликий талант, а талант, наділений творчою винахідливістю... І митець,хоч би якої досконалості він досяг у своєму мистецтві, не вважаєтьсягенієм, якщо не вигадує нічого нового, не виявляє оригінальності»[146].Водночас, наведений висновок засвідчує вихід ученого на новий рі-вень, адже попередні дослідження проблеми геніальності не зосеред-жувалися на чіткому розмежуванні понять талант і геній.  Проте, концептуальні погляди Вольтера не позбавлені дискусій-них моментів. Так, аналізуючи й обґрунтовуючи методологію класи-цизму, він визнає апогеєм розвитку драматургії творчість Корнеля іРасіна. Певним чином така орієнтація Вольтера виконує прогностич-ну функцію для наступного етапу розвитку естетичної науки. Аджесуб'єктивна «персоніфікація» французького мислителя (Вольтеркатегорично заперечував творчість Шекспіра) пізніше, як уже зазна-чалося, була розвинена в запропонованій Гегелем системі художніхеталонів.  Особливе місце в контексті теоретичних розробок проблемигеніальності посідають погляди Лессінга. Зважаючи на те, що на-укова спадщина вченого концептуально насичена й багатогранна,здійснена ним інтерпретація геніальності «розчинилася» в струк-турі його «класичної» проблематики. Водночас напрям думок і ви-сновків філософа щодо аналізу феномена генія викликає значнийінтерес.  Вихід Лессінга в цю площину пов'язаний з однією із ґрунтовнихпраць дослідника — «Гамбурзька драматургія». Вчений певною міроювідходить від усталених нормативів осмислення проблеми геніаль-ності, запропонованих його попередниками й сучасниками. Зокрема,в концепції Лессінга не зосереджується особлива увага на чинникуновизни і не підкреслюється визначне місце смаку, оскільки ці речісприймаються ним як остаточно доведені й аргументовані. Натомістьлессінговий інтерес спрямовано у сферу надзавдання генія, яким євстановлення діалогу між митцем та реципієнтом. Він наголошує,що головним «об'єктом виховання» геніальної особистості має бути«середня» людина. Цим, на думку філософа, від маленьких митців івідрізняється геній.  У XVIII ст. осмислення проблеми геніальності завершує І. Кант,який мав змогу систематизувати її понятійно-категоріальний апарат,надавши великого значення поняттям новизна, смак, правила, а такожвиокремивши поняття оригінальність. В опосередкованій формі фі-лософ підкреслив його принципову важливість, вважаючи, що оригі-нальність має бути першою ознакою генія. Аналізуючи цю проблему,І. Кант ніби продовжує тенденцію своїх попередників (Ніколи Ку-занського, Ф. Цуккарі, Глареана та ін.), і сучасників (Вольтера, Лес-сінга та ін.), які досліджували феномен геніальності.  Водночас, осмислюючи і обґрунтовуючи статус генія на понятій-ному рівні, І. Кант, виступає і як інтерпретатор ідеї «божествєнноїеманації», що дає йому можливість твердити: «Геній — похідне відgenius, від характерного для людини і наданого їй уже при народжен-ні духу, що охороняє його і керує ним, від навіювання якого вини-кають ці оригінальні ідеї»[147] і наголошувати на можливості реалізаціїгенія тільки у «витончених мистецтвах».  До вагомих напрацювань Шопенгауера належить його «позасві-дома модель» геніальності, що активно осмислювалася сучаснимидослідниками, та особливо варто наголосити на його новому підходідо усвідомлення зв'язку генія з часовим виміром. Якщо Ф. Шиллерпевним чином пов'язує його з минулим, де можна знайти досконалуформу, то А. Шопенгауер звертає погляд у майбутнє, твердячи, щовеликий твір має «пережити своє покоління і століття». При цьомунімецький філософ дещо «несподівано» уточнює свої міркування, за-уважуючи, що «велика людина має передусім не надавати ніякогозначення ні своїм сучасникам, ні їхнім міркуванням, поглядам, похва-лі чи запереченням, що виходять звідти»[153].  Водночас окремі думки Шопенгауера є дискусійними. Так, за-лежність генія від світової волі, з погляду філософа, зумовлює відпо-відні фізіологічні наслідки, а саме — так звану печатку геніальності,що накладає на його обличчя «відбиток великої, ніби неземної радос-ті ... і становить гармонію з меланхолійним виразом інших рис»[154]. Свої«фізіологічні екскурси» Шопенгауер продовжує, розглядаючи зріст,статуру генія тощо, але ці його висновки є вельми упередженими.  У другій половині XIX—XX ст., як і у попередні історичні періо-ди, осмислення феномена геніальності відбувалося радше опосеред-ковано. Причини такого підходу були різними. За часів Відродженняі Просвітництва, на початку XIX ст. проблема геніальності «розчиня-лася» в загальнотеоретичному контексті концепцій провідних учених,тим часом у наступні десятиліття дослідники вже використовуютьпоняття художня творчість, що вбирає в себе і феномен геніальності.Це, зокрема, притаманно науковим орієнтирам Г. В. Ф. Гегеля.