4. Школи і методи в європейському літературознавстві хіх ст.

Літературознавча методологія (грецьк. – шлях дослідження) – система методів, які використовуються в науці про літературу.

За Г.Гегелем, метод – це теорія, повернута до практики, отже, літературознавчі методи – це теоретико-літературознавчі знання, на які спирається дослідник літератури в процесі її вивчення. Метод – це вироблені на основі осягнутих закономірностей правила, які служать справі подальшого просування пізнання. У методі закономірності об’єкту переосмислюються і стають правилами дій суб’єкта. Це спосіб досягнення результату, конкретний спосіб здійснення тієї чи іншої діяльності, інструмент аналізу. Дотримання якогось методу вивчення об’єкту передбачає певну і строгу упорядкованість у русі дослідницької думки, певну послідовність пізнавальних процедур і операцій, дотримання вченим ряду обов’язкових правил, норм аналізу свого об’єкту. Літературознавча методологія залежить від адекватного і повного пізнання літературного процесу в усьому його розмаїтті, а тому вона не може бути застиглою, аби за її допомогою вичерпно і задовільно пояснити нові неповторні художні цінності. У зв’язку з цим кожна літературознавча школа, яка опирається на літературу свого часу і відповідні її суті засади, швидко виявляє власну обмеженість і дає поштовх народженню нових методологічних підходів. Біографічний метод (грецьк. – життя, пишу) - спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Біографічний метод — метод дослідження художніх творів і еволюції творчості письменника у тісному зв’язку з його біографією. Зачинатель методу — французький критик Ш.Сент-Бев. Основи методу він виклав у праці “Літературно-критичні портрети». Дослідник вважав за потрібне вивчати біографії великих людей, навіть не студіюючи  творів письменників Наголошення на значенні біографії митця для розуміння його творчого доробку, увага до конкретних літературних фактів були позитивним внеском у розвиток літературознавчої думки Життя письменника і сам письменник є джерелом і об’єктом при тлумаченні твору. Біографія дає нам в руки ключ до літературної творчості, за умови, що вона розкривається не тільки з творчості. З біографії письменника випливають необхідні дані про роботу над твором. Дослідники знайомляться з колом читання письменника, дізнаються, якими творами він захоплювався, який його літературний кругозір у національній і світовій літературі. У них можна знайти літературознавчі оцінки своїх і чужих творів, естетичні теорії, які письменник формулював. Також він допоможе у вивченні еволюції письменника: набирання сил, зрілість, спад у творчості. Біографічний метод цінний з точки зору тлумачення – з його допомогою прояснюються численні алюзії і навіть таємний зміст окремих слів у творі. В українському літературознавстві ІІ половини ХІХ ст. представником біографічного методу був професор Львівського університету О.Огоновський. Його “Історія літератури руської” – це поєднання біографічного принципу аналізу з бібліографією творів письменника. Він розглядав художнє полотно як прояв елементів біографії його автора.

Ю.Тинянов, Б.Ейхенбаум ввели поняття “літературний побут”, звернули увагу на взаємозв’язки між художниками, їх особистісними особливостями, психологією. Вони стверджували, що особистість письменника так фіксується у творі, що можна встановити його автора за стилем, за неповторним “зчепленням слів”. Подальше вдосконалення біографічний метод знайшов у працях І.Тена та Г.Брандера.  Принцип біографічного методу був важливою складовою дослідницьких методів І.Франка, пізніше — О.Білецького.  Культурно-історичний метод виник у Франції в середині ХIХ ст. – розглядав обумовленість письменницької діяльності внутріхудожніми явищами, перш за все – суспільною психологією

Родоначальник культурно-історичної школи - Іполіт Тен. Визнавав мистецтво як форму пізнання життя. Вважав, що  література залежна від особливостей суспільства, його моралі та психології. Значна увага приділялась фольклору. Фактори, які Тен вважав визначальними для літературного розвитку: «раса» (вроджений національний темперамент, вроджені, спадкові якості), «середовище» (природа, клімат, соціальні умови), «момент» (досягнутий рівень культури і  традицій).

Досягнення культурно-історичної школи: створення історії національних літератур, зародження принципів порівняльно-історичного та психологічного літературознавства. В Україні надбання цієї школи використовував Іван Франко. Видатні представники культурно-історичної школи на Україні (М.Петров, М.Дашкевич, П.Житецький та ін.). Еволюційний метод (лат. - розвиток) – метод у літературознавстві, що склався у 60-80-ті ХІХ ст. Розробляв цей метод послідовник І.Тена Фердінанд Брюнетьєр у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури». Він прагнув вдосконалити вчення свого попередника з позиції позитивістської філософії. Він звертався до посилення зв’язків літературознавства з природознавством. Дослідник намагався створити критику, яка ґрунтувалася б на природознавстві Дарвіна і Геккеля. Під впливом вчення про еволюцію тваринного й рослинного світу представники цього методу бачать мету науки про літературу у дослідженні еволюції літературних жанрів. Ф.Брюнетьєр на матеріалі трагедії, лірики, роману намагався продемонструвати, як той чи інший жанр зароджується, зростає, стає досконалим, хилиться до занепаду, вмирає. Але згодом сам розчарувався у своїй теорії і намагався пояснити розвиток літератури виключно дією її внутрішніх законів з погляду впливів та особистих уподобань митців.

Концепцію еволюційного методу поділяв київський педагог, автор шкільних підручників В.Осиповський, розглядаючи літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість та старість. Психологічна школа. Психологізація філософії, естетики, літературознавства — процес характерний для європейської науки останньої чверті ХIХ ст. У цей час зароджується психологічна поетики на Україні (М.Тулов, П.Аландський). В Україні її виникнення пов’язане з діяльністю професора харківського університету Олександра Потебні та його послідовників — Гонфельда, Овсянико-Куликовського, Лєзіна, Харцієва, Райнова.  Головний об’єкт уваги представників цієї школи — внутрішній, психологічний бік творчості. Дослідження психології сприймання художніх творів. Художній твір ставиться у пряму залежність від внутрішнього світу автора, від його індивідуальної долі та рис особистості. Вчені цієї школи вважали, що художній образ є засобом пізнання внутрішнього світу митця, засобом формування його думок і почуттів.