1.Теорія літератури як наука.

Наука про літературу — це узагальнення досвіду творчої праці письменників багатьох країн і народів світу; результат аналізу літературного процесу, взятого в різні періоди історичного розвитку світової літератури.  Наука про літературу благотворно впливає на розвиток літератури. Теорія літератури — це наука, що вивчає: 1) природу художньої літератури як мистецтва слова; 2) природу художньо-літературного твору як головної «одиниці» літератури; 3)закономірності літературного процесу; 4) найзагальніші принципи та шляхи дослідження як літературного твору, так і літературного процесу.

Теорія літератури — це наука про специфіку та суспільне значення художньої літератури, її пізнавально-виховну та естетичну роль, наука про особливості творчої праці письменника, про головні принципи ідейно-художнього аналізу літературних творів і найважливіші закономірності розвитку літератури. Теорія літератури має справу із загальними поняттями про літературу, вивчає не одиничні, а суттєві зв’язки та закономірності, притаманні словесно-образному пізнанню і художньому відображенню життя в літературі. Теорія літератури безперервно розвивається від античних часів. Радянський тоталітаризм мав деформуючий вплив на структуру теорії літератури як науки, який виявився у гіпертрофії понять «партійність», «класовість», «соціалістичний реалізм» і в штучному зменшенні інтересу до проблем художності.

Теорія літератури безперервно взаємодіє з літературознавчими дисциплінами. Історії літератури вона дає наукову інформацію про об’єктивні закономірності розвитку літератури, а бере від неї необхідні дані, які допомагають глибше осмислити теорію літературного процесу. Зв’язок теорії літератури з літературною критикою зумовлюється потребами останньої в знанні закономірностей розвитку літератури, у володінні науковими принципами аналізу та оцінки літературного твору. Важливе завдання теорії літератури як науки полягає й у тому, що вона покликана виробити правильне розуміння закономірностей розвитку художньої літератури. Тісна взаємодія теорії літератури та лінгвістики зумовлюється положенням, що слово є головним «будівельним» матеріалом літератури Психологія забезпечує літературознавців дослідницькими підходами, які дають змогу розв’язати проблеми, котрі не розв’язуються за допомогою традиційних філологічних методів. Вагомою є роль психології в науковому осмисленні таких важливих теоретико-літературних категорій як «художній талант», «художнє мислення», «читання твору як акт творчості».  Шляхом зближення теорії літератури з психологією сформувався новий дослідницький напрям в літературознавстві - рецептивна поетика.

2. Художня література як вид мистецтва. Словесно-образний характер літературного твору.

Мистецтво — художня форма суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в якій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності з творчістю за законами краси.

Мистецтво може бути як відображенням дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як копію дійсності, а в іншому — як небувалу реальність. Тож художній світ, представлений у творі мистецтва, може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), або максимально відрізнятися від нього (як у романтизмі, фентезі та ін.). Мистецтво, зокрема література, передає інформацію від автора до реципієнта. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер.

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг розглядав твір мистецтва не лише як «свідомий продукт», але і як «подію, породжену підсвідомою природою». У цьому плані художній твір бере свій початок не в особистому підсвідомому (підсвідомості) письменника, а в колективному підсвідомому –«сфері несвідомої міфології, чиї первісні образи є спільним спадком людства». Поглиблене вивчення даного питання спонукає говорити про те, що мистецтво детерміноване передусім національною свідомістю та національним підсвідомим.

Мистецтво задовольняє естетичну потребу людини. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво“ та ін.).     

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам'яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, як і до «шостого чуття» (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Загалом, література – один з найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає більш сильні враження, переживання, мислительні процеси, ніж, наприклад, живопис, архітектура, скульптура тощо. А в розвитку творчої уяви реципієнта їй взагалі немає рівних.

За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Засобами словесної передачі виявляється можливість частково відтворити зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову. Мета літературного твору схожа до цілі поезії (в інтерпретації Юрія Лотмана): це «пізнання світу і спілкування між людьми, самопізнання, самобудова людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій». Взагалі художній твір – унікальна за глибиною і потужністю духовнотворча система: «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення оточуючого світу і орієнтування в ньому».

Основним предметом зображення у літературі є людина та складна система її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Навіть коли у словесних (вербальних) творах ідеться про пейзажі, події чи предмети, усе ж автор показує їх так, як їх сприймає людина.