49. Літературний світ Японії. Особливості національного менталітету. Проблема традиції та новаторства. Естетика дзен.

Самураи, Хиросима, суши и икебана — это по сути все, что среднестатистический западный индивид знает о японской культуре. И то время от времени путает одно с другим. А в действительности, культура этой таинственной страны столь самобытна и уникальна, что просто непостижима нашим, далеким от острова восходящего солнца, менталитетом.

Япония стала для нас и объектом восхищения, и, безусловно, жертвой черного юмора. Американцы со своей любовью облить грязью все что видят и знаю, а особенного чего не понимают, Японию возлюбили как себя, и потому слагали о ней юмористические легенды. Из рода тех, что у японцев, как и у рыжих нет души, и вообще ни совести, ни чувства сострадания, они едят детей и запивают их саке. К слову, такие легенды слагались о каждом народе, который попадал в черные списки конкурирующей державы. Ну, веселым колонизаторам простительно, у них зуб еще с Перл-Харбор остался. Но нам, как цивилизованной и продвинутой Европе не комильфо оставаться в таком нелепом неведенье.

Именно поэтому,сегодня мы поговорим о восхитительных особенностях японской культуры, то откуда они произошли, что изменилось, а что осталось. Начать, конечно, нужно с религии, ведь она, та единственная, что творит и образует ментальность народа. В целом, религию стоит рассматривать, как такой хороший пинок, который выводит любую культуру из инертного состояния. И вот от того, какое направление задаст этот импульс, будет зависеть и дальнейшая судьба культурная. Если говорить о Японии, то ее религиозная история начинается с синтоизма — это первобытный тип религиозного воззрения, который, как правило, не имел каких-либо прописных канонов и четкого разграничения, но в целом, по последующим записям, общий смысл мы уловить можем. Их воззрения, в отличие от европейских, не различали добро и зло на две отдельные категории. Не то, что бы они не понимали что такое хорошо, а что такое плохо. Отнюдь, это было более глубокое понимания бытия, в осознании того, что однородного воплощения добра и зла существовать не может, а все зависит от ракурса восприятия.

В мире глазами японца все должно быть в первую гармонично, и все то, что нарушает это равновесие, является воплощением зла, ну или просто воспринимается негативно. Такое казалось бы простое, но невероятно чувственное и проникновенное представление. Потому, то что мы воспринимаем, иногда, как равнодушие и бессердечность, в действительности лишь желание сохранить баланс чувств и соблюсти гармонию. Грармонию, в первую очередь внутри себя, что бы потом отразить ее на материальный мир.

Прийдя в Японию, буддизм обрел новое лицо, если брать его в сравнение с тем же индийским образцом, то в стране восходящего солнца эта вера обрела гедонистические черты. Но наслаждение бытием проявлялось не в праздности и пошлости, оно следовало по линии таинственного «дзен». Европейцу дико сознавать факт того, что можно получать удовольствие от простого созерцания горы, часами наблюдать за тем, как падают нежные лепестки сакуры. И это даже не стоит в сравнении с экзальтациями романтиков, они были лишь только отражением отражения этого глубинного понимания природы.

Удовольствие в многочасовом составлении композиции так разнится с хаотичным, порывистым и эмоциональным творческим процессом в европейском понимании. Конечно, аскетизм был присущ и европейской культуре, но проявлялась в каком-то фанатичном желании постичь божественную чистоту посредством полного отказа от своей природы. Японцы, напротив, в своей природе находят проявление божественного. Согласитесь, две большие разницы.

Любовь к природе слишком банальное определение этого тонкого, непостижимого и не осязаемого понимания мира. Все это не просто проявилось в японском искусстве, оно стало его столпом, основой, жизнью. Начиная от изобразительного искусства в форме ксилографии — до лаконичных стихотворных форм хоку. Форма одежды, правила поведения, традиции, да вообще все, что является отражением ментальности, пронизано чувством гармонии.

Вежливость и иерархичное уважение достигли апогея в этой культуре. Даже в военном деле они достигли искусности, в том понимании этого слова, когда путь воина стал сродни отдельному религиозному направлению. Наверное, в силу своей удивительной преданности традициям, и какой-то ментально заложенной любви к порядку, японское военное мастерство стало, пожалуй, самым изящным представителем в среде боевых искусств.

Но всем известно, что водится в тихом омуте. Демонология стала неотъемлемой частью религиозного представления, но опять же таки, наше однобокое определение демонического, рисует его только в негативных чертах. В представлении японцев «ками», так они именуют свою нечесть, являются неотъемлемой частью мира сего, и воплощаются во всех предметах. В христианском понимании — это фактически сатанизм какой-то, а для японцев каждый злой дух имеет двоякую основу. Этот бесконечный танец черного и белого — есть основа бытия, потому ценить и уважать любого духа, это как само собой разумевшееся.

Эстетика дзен, непостижимого и непонятного, легкого и неуловимого. Японская культура подобно легкому весеннему ветру, движение которого можно уловить лишь по движению тонких, лепестков благоухающей сакуры. Такое нетривиальное, лишенное пошлости и излишества искусство, так чуждо, и одновременно так привлекательно. Страстное — в своем спокойствии, безумное — в своей непоколебимости.

__________________-

Естетична культура Японії – явище багатошарове, різнопланове, неодно­значне і ще й досі до кінця не усвідомлене. Досконалістю форм, глибиною по­нять воно привертає до себе увагу, спонукає науковців до проникнення в саму його суть, усвідомлення неповторності естетичних феноменів. Однак японську естетику за її природою дуже важко описати, а ще важче її систематизувати. Адже прекрасне, з точки зору японців, неможливо пояснити, його можна лише відчути. Вони красу не абстрагували, не писали про неї трактатів, не підкоряли її мистецтво певним законам. «Краса аваре (чарівного), юген (таємничого), сабі (сумного), окасі (смішного) неминучо була присутня в усьому, що створювали японці, чи то повісті, чи поезії, чи п'єси» [4, 56]. Вони прилучали до краси, не розмірковуючи над її підґрунтям: краса – не об'єкт для міркувань, а засіб, за до­помогою якого людина єднається зі світом, у повній мірі відчуває себе його по­внозначною частиною.

Нічого подібного не знайдеш в європейській естетиці. І ординарному єв­ропейцю дещо важко усвідомити і сприйняти цей незвичайний, багатий на за­гадки, світ. Однак останнім часом пильна увага до традицій сходу не тільки має місце, але й невпинно зростає; відповідно – зростає кількість робіт, присвяче­них культурі Японії взагалі і японській естетиці зокрема. Це питання розробля­лося у працях істориків, знавців сходу (Л. Васильєв, В. Єлисеєфф, Д. Єлисеєфф, Н. Семенов), культурологів (С. Бішарова, О. Чабанець, Г. Юнак), фахівців у га­лузі естетики (Т. Григор’єва, Є. Скворцова), мистецтвознавців (Н. Виноградова, Н. Анаріна). Та не зважаючи на низку фундаментальних досліджень, виникає проблема категоризації естетичних поглядів японців та систематизації цієї тер­мінології, оскільки в роботах зазначених вище авторів базові принципи і понят-

Тя японської традиційної естетики представлені дифузно, поза будь-якою логі­кою їх історичного становлення та методологічною основою рецепції. Дослід­ники концентруються або на певній релігійній течії і в її контексті розглядають основні естетичні засади японського мистецтва, або на одній категорії і в про­цесі її розгляду побіжно торкаються інших. Вмотивуванням цьому може, зви­чайно, слугувати посилання на поетично-образний, метафоричний (а не науковий) спосіб фіксації естетичних уявлень японців у автентичних філософ­ських текстах, їх невловимість для логічного упорядкування. Однак закономір­не для вченого бажання науково осмислити будь-які культурні явища все-таки спонукає до застосування саме логічних механізмів опрацювання специфічного фактологічного масиву (даних з історії, суспільного буття японців, їх здобутків у царинах релігії, філософії, літератури, мистецтва та ін.), пошуку компроміс­них моделей аналізу цієї інформації.

Отже, на сучасному етапі розвитку світової цивілізації з її інноваційними технологіями та прагматичним світосприйняттям своєчасно та актуально зву­чить тема порушення духовної гармонії мікрокосму, що і спричиняє потяг як науковців, так і пересічних особистостей до культур східної орієнтації. Адже людина, яка живе у світі технологій, прогресу та невпинного руху, прагне до спокою, краси, гармонії. Все це вона може знайти в культурі Японії. Такий по­тяг можна назвати кризою західного типу. Але це лише суб'єктивне сприйняття, а перед нами стоїть завдання наукового (культурологічного) аналізу японської концепції краси. Проте питання в тому, чи в змозі європейці зрозуміти та усві­домити специфіку абсолютно не зрозумілого їм феномена, чи вони мають лише задовольнитися можливістю естетичної насолоди таємничим світом?

Збагнути ставлення японців до краси неможливо, якщо ти не знаєш, як вони сприймали світ, осмислювали істину. «Чи не приховано в основі східної культури прагнення бачити форму безформного, чути голос беззвучного? Наша душа постійно прагне до цього», – розмірковує японський філософ Нісіда Кіта-ро [4, 56].

Японія відмінна від усіх інших країн. І навіть за своїм географічним по­ложенням вона посідає особливе місце. «Той, хто хоче усвідомити поняття так званого «японського шляху», має збагнути не тільки японський національний характер, специфічну культуру цієї країни, унікальність її державної структури, ідеологічні уявлення (наприклад принцип безперервності імператорської тра­диції, «окутай»), він повинен спробувати прийняти точку зору, пануючу в цій країні, про «божественне» походження самих японців. Адже Японія – «батькі­вщина богів», таким чином, вона – основа Неба і Землі» [6, 229].

Отже, щоб осягнути образ мислення японців, ми візьмемо до уваги той світоглядний комплекс, який утворився від взаємодії віддавна існуючих в цій країні синтоїстських уявлень і вчень, що прийшли з Індії та Китаю, тобто спро­буємо (хоча б побіжно) осмислити їх філософію та релігію.

Згідно з синтоїстськими уявленнями, все на світі одухотворене, в кожно­му явищі природи є своє божество (камі) – в деревах, у воді, в горах. Є воно і у виробах мистецтва, і у предметах вжитку. Синто («шлях богів») – визначення світу надприродного, богів і духів, які ще з часів архаїки шанувалися японцями.

Суть синто полягає у тому, що навколишній світ – це не тільки місце людського існування; він заселений багатьма богами-духами (камі) зі своєю сферою впли­ву. Тому будь-яка місцевість повинна була мати свого власного покровителя. Цей принцип поширювався і на соціальну структуру, яка репрезентувалася перш за все родами, сім'ями і домами. В контексті цієї релігії, яка не знала по суті поняття надприродного, померлі, перетворюючись на духів, так само про­довжували існувати поруч з живими і впливати на їх життя. Таким чином, камі – досить парадоксальні істоти: незримі, але активно діючі. Існували й інші боги, які символізували першопращура роду. Називалися такі особливі боги удзіги. З ними був пов'язаний і культ пращурів. Поруч з камі, релігійним культом приро­ди і пращурів, в синто божественні риси закріплювалися за різного роду понят­тями. Так, божества мусубі репрезентували собою сили зародження і росту живих істот, котодама – дух слова і т. п. «Але в інтелектуальному відношенні, з точки зору філософського розуміння світу, теоретичних абстрактних конструк­цій, синтоїзм був недостатнім для суспільства, яке енергійно розвивається» [2, 643]. Тому і не дивно, що буддизм невдовзі посів провідні позиції в духовній культурі країни.

Почуття причетності до світу характерне і для вчень, які прийшли до Японії з Китаю та Індії: даосизму і буддизму Махаяни. Для них характерними є визнання єдності абсолютного та емпіричного. Ці вчення принесли з собою від­чуття реальності того, що недоступне очам, що прийнято називати Небуття і Ніщо. Згідно з даосизмом все походить з небуття (Великої Порожнечі Дао) і повертається в небуття. З точки зору буддизму феноменальний світ (сансара) перебуває в постійній мінливості і тому нереальний, і лише пустота (шунья) во­лодіє справжнім буттям. Протягом всього існування в духовному житті Японії буддизм по-різному інтерпретувався різними сектами, які панували в той чи інший час. В різні проміжки часу свої варіанти єдиної релігії – буддизму – по­давали такі секти, як тендай, сінгон, дзьодо, нітірен, хокек'є, дзен. Остання (дзен) стала найпоширенішою і найвідомішою в Японії.

Дзен уособлює в собі ідеї буддизму Махаяни, даосизму і конфуціанської естетики. Вчення «дзен» дуже сильно вплинуло на розвиток японської націона­льної культури і, перш за все, на виховання почуття прекрасного. Прикладом може бути художня концепція пейзажу, яка склалася в ХІ – ХІІ ст. Вона втіли­лася у формі монохромного живопису чорнилом («сумі-е» або «суйбокуга») і висунула нову для мистецтва Японії ідею втілення світу природи в його гранді­озності, космічній величі. Поступово у дзенському живописі склалося певне коло сюжетів: уявні портрети святих минулого, образи богині милосердя Кан-нон, мудреців Кандзана і Діттоку, а також різноманітні природні мотиви – кві­ти, птиці, тварини, пейзажі. Споглядання подібної картини, за вченням дзен, як і споглядання реальної природи, відкривало шлях до осягнення Істини Буття, до «просвітлення» – саторі. Суворість і церемоніальність дзен-буддистів вихову­вали уміння знаходити приховану красу у всьому, усюди і завжди. Мистецтво інтер'єру, розробка дзен-парків, ікебана – все це результат багатовікового роз­витку буддійської естетики, головним чином естетики дзен. В Японії естетика дзен помітна у всьому: в техніці дзюдо і у витонченій чайній церемонії японців,

І у принципах самурайських боїв (дзен-буддизм зі своїми принципами і норма­ми багато у чому визначив кодекс самурайської честі, «шлях воїна» – бусідо).

Отже, можна зробити висновок, що японська естетика ставить акценти, по-перше, на неіснуючому, на тому, що можна осягнути в процесі споглядання і у стані повного медитативного спокою, на доступному лише просвітленому ро­зуму, і, по-друге, на природному, простому, невибагливому. З цього приводу дослідник М. Овсянніков зазначає, що «…на буддійському сході ми зустрічає­мо протилежне європейському розуміння Небуття – як чистоти, волі, як яко­гось ідеального стану, до якого прагне свідомість. Якщо допустити таке довільне порівняння, то можна сказати, що антична естетика робить ак­цент на тому, що є (на бутті), а японська – на тому, чого немає, що досту­пне лише просвітленому розуму (на небутті)» [4, 58]. Звідси беруть початок розбіжності в естетичній термінології, критеріях оцінки художніх явищ, спо­собах виявлення краси європейців і японців, звідси – дивовижне з точки зору лю­дини західної орієнтації прагнення побачити «форму безформного», почути «голос беззвучного», що доступне тільки тому, хто парить над формами.

Відмінності естетики японців також полягають у тому, що більшість есте­тичних принципів Японії розвивалися поступово, на відміну від естетичних ка­тегорій Західної Європи, де основні категорії – комічне, трагічне, героїчне і деякі інші – сформувалися в Давній Греції й існували довгий час, постійно ускладнюючись, набували нових відтінків, але не змінювали свого змісту. Так само як поняття порожнечі в китайському живописі змінювалося і трансформу­валося за змістом, так категорія аваре переросла в естетичний і філософський принцип юген, який з часом перетворився у вабі, потім – у сабі. Категорія смі­шного – окасі – розвинулася досить рано і уникла подібного роду трансформацій.

Поняття аваре прийшло в Японію з Китаю як феномен першої форми ес­тетичного осмислення довколишнього світу і спочатку означало лише почуття захвату, схвилювання. Одним з перших розкрив суть цієї категорії японський учений Мотоорі Норінага. Ключовим поняттям в естетичній теорії Мотоорі бу­ло моно-но аваре. Слово аваре передає захоплення або страх. Сам Мотоорі дає йому таке визначення: «Коли ми говоримо про осягнення моно-но аваре, то ро­зуміємо під ним вигук здивування, який зривається з вуст, коли наша душа схвильована розумінням того, що побачене, почуте або осягнене є аваре» [4, 68]. У часи «Маньйосю» (поетична антологія) аваре означало лише почуття схвильованості, воно тоді не передавало ідею прекрасного, а в період Хейан аваре стали розуміти як гармонію світу. «Моно» – річ у найширшому змісті, всі явища у всесвіті, здатні викликати захват з відтінком безпричинної туги: хмара, самотнє дерево, птиця, людина або квітка. «Зачарування речей» і є стан нестій­кої гармонії (ва) між чимось зовнішнім, що привернуло погляд, і внутрішнім – душею, яка прокинулась.

Дослідник А. Уотс дає таке визначення аваре: «Аваре – це не зовсім туга і не зовсім ностальгія у звичайному сенсі туги за незворотною минувшиною. Це відлуння того, що прийшло і колись було миле, це той резонанс, який виникає від звуку хору під зведеннями храму, але без якого він був би порожній. Аваре –

Це перехідний момент, коли швидкоплинність життя сприймається ще із сумом і сумнівом, але вже і як форма Великої Порожнечі» [7, 82]:

Этот мир как росинка. Пусть лишь капелька росы, И все же – и все же... [3, 89].

Категорія аваре набуває найбільшого розквіту в епоху Хєйан, яка відріз­няється наявністю найвищої художності і витонченого смаку. В цей період ава­ре почали також розуміти як гармонію всесвіту.

З часом акцент в аваре перемістився з натхненності на задумливість. Ра­дість переживання світу, безпосередність змінилася на таємничість, неосяж­ність буття. В літературний ужиток увійшов вираз «мудзьо-но аваре» – зачарованість непостійністю, чистотою буття. В мистецтві почали цінувати красу таємничого, глибоко прихованого, красу «юген».

Якщо моно-но аваре – це зачарованість речами, які своєю привабливістю наводять на приємну тугу, то красу юген можна відчути лише в особливому ду­ховному стані. Це краса невидимого, таємничого, прихованого від погляду, те, від чого захоплює дух. «Приховане є у всьому, це – прекрасне», – казав теоре­тик театру Но Сеамі [4, 68].

Отже, естетична категорія юген (ХІV ст.) як генетично похідна від ідей буддійської філософії заклала підґрунтя художнього мислення середньовічної Японії і полягала у передачі краси внутрішньої суті речей. Юген визначає красу спокою, означає злиття з космічним «я», що відповідає ідеям філософії «дзен». В Японії вважають, що юген містить у собі певну таємницю, яку описати скла­дніше за все, тому нехай поезії і картини говорять самі за себе:

В густом тумане О чем перекликаются Гора и лодка? [3, 94].

У 1430 р. монах Сьотецу писав: «Юген можна відчувати, але неможливо передати словами. Вигляд маленької хмарки, яка заслонила місяць, або осін­нього туману, який затулив багряне листя на схилі гори, чи то заквітчані гілоч­ки, укритої снігом, можуть викликати натяк на властивості юген» [7, 83].

Осмислити красу цієї таємничої істини можна тільки за допомогою інтуї­ції, аналітичному розуму її не збагнути. З XV ст. в Японії вважали, що юген як прихована таємниця може бути виражена в спонтанному русі насиченого тушшю пензля, в стриманій строгості рухів майстра чайної церемонії, у звуках флейти на виставах театру Но.

Вслід за осягненням прихованої краси юген з'являється нова художня ре­цепція, зорієнтована на простоту і суворість. У мистецтві XІV – ХVІ ст. почи­нають цінувати стиль вабі, який відображає красу спокою, тиші, скромності. Дана категорія є протилежністю категорії юген. Вабі – прелюдія сабі, того стилю, який з'явився в японському мистецтві у ХVІ столітті, протримався до ХVІІІ століття. Ці естетичні поняття є доволі близькими і часто пишуться разом вабі-сабі.

Сабі – поняття витонченої простоти, яка зосереджує в собі дух старовини. Дух сабі спочатку був втілений в чайній церемонії, потім він став впливати на есте-

Тику живопису. Естетика сабі пов'язана з дзенським світосприйняттям, так само, як і юген. Але на відміну від юген, філософсько-естетична категорія сабі означає прості речі. Юген вказує на поступовий перехід до істини, а сабі – це раптовий стрибок, який водночас означає перебування зараз, в цьому світі, цієї миті. Спокій, тьмяність фарб, елегійний смуток, гармонія, яка досягається незначними засо­бами – таке мистецтво сабі.

Одним з найяскравіших графіків, який втілив філософсько-естетичну категорію сабі в гравюрі, є А. Хиросиге. В період становлення майстерності він насичує свої твори естетикою сабі, що втілилася в ідеях милування самотністю і занедбаністю в пейзажному живописі.

Наступна категорія естетики – окасі, або сміх, що стає однією з централь­них категорій художньо-естетичної свідомості японців на початку ХVІІ ст., епохи, коли формується культура і естетика міста. Метою мистецтва залиша­ється макото, істина, тільки тепер вона виявляється за допомогою сміху. «Есте­тичний багатокутник повернувся до світу новою гранню: люди більш за все починають цінувати смішне – окасі, в ньому вони знаходять провідну естетичну цінність свого часу» [6, 234]. Сміх за своєю природою був невіддільним від краси (хоча окасі і протиставлялося аваре, як приземлене, просте – піднесено­му, витонченому). Водночас це був сміх з присмаком гіркоти і жалю, спричи­нених відчуттям хисткості світу, принизливим чтановищем мешканців міст у тогочасному суспільстві. Сміх звільняв від комплексу неповноцінності, давав відчуття розкутості, принаймні у сфері почуттів, чуттєвих насолод. Тому і не­випадково улюбленою темою міської прози ХVІІ ст. постає життя «веселих кварталів», гетер. Зокрема, широкою популярністю користувався твір Фудзімо-то Кідзана «Велике зерцало мистецтва кохання». Естетика категорії окасі яск­раво проявилася у такому унікальному художньому явищі, як укійо-е: Гравюрах («картинках мінливого світу»), сучасних романах («літературі дійсності» – укі-йо-дзосі), модних візерунках на одягу (укійокомон) та ін.

І в сучасному світобаченні японців непорушним залишається потяг до прекрасного, хоча і розуміється це прекрасне вже в іншому контексті. Але япо­нці вірять, що немає істини без краси і що шлях до неї лежить через красу.

Отже, нами здійснена спроба проникнення в присмерковий, потаємний світ японської естетичної культури. Збагнути природу «серця» цієї традиції («кокоро») – пульсуючого в напруженому ритмі і водночас гранично стримано­го, простого – неможливо, послуговуючись усталеними в європейській філосо­фії та мистецтвознавстві концептуальними парадигмами, понятійним апаратом, методами дослідження. Застосування міждисциплінарного підходу (вивчення історії, форм суспільних відносин японців, їх релігійно-світоглядного комплек­су, різноманітних художніх практик) дало можливість оминути поверхневий орієнталізм, апріорні дослідницькі схеми («затятий євроцентризм») і окреслити, хоча б в першому наближенні, категоріальне поле японської художньо-естетичної культури з урахуванням її глибинного специфікуму. І все таки осяг­нути цей специфікум сповна – справа відчайдушна. Задля цього треба народи­тися японцем і бути людиною східного типу мислення. (Та й саме намагання

Категорізувати естетичні уявлення японців, виражені мерехтливою, плинною мовою метафоричних сентенцій, – настанова носія західної свідомості, схильної до логізмів, субстантивації явищ буття.)

Подальші наукові розвідки у зазначеному у межах цієї статті напрямку дослідження можуть стосуватися висвітлення сутності та особливостей функці­онування в японській культурі художньо-естетичних категорій бі, харе, кійосі, кадзарі тощо.