15. Філософія та естетика «театру абсурду». Основні представники.

«Театр абсурда»

• Автор термина – Мартин Эсслин («Театр абсурда», 1961)

• Философская база – экзистенциализм, абсурдизм

• Основные представители: Э.Ионеско, С.Беккетт, Г.Пинтер, Ф.Дюрренматт

• Основной жанр – трагикомедия

Поэтика театра абсурда

• Гротеск;

• Трагикомизм;

• Универсальный хронотоп;

• Лингвистический эксперимент;

• Деструкция личности, «дегероизация героя»;

• Иррационализм: нарушение причинно-следственных связей, хронологической и логической последовательностей, взаимопроникновение фантастики и реальности;

• Парадоксальность; принципиальная неразрешимость ключевых проблем

• Деконструкция устойчивых представлений и ценностей

«В ожидании Годо»: тематика и проблематика

• Бессмысленность и бесцельность человеческого существования

• Невозможность коммуникации

• Разлад души и тела, раздвоенность, раздробленность личности

• Одиночество и отчуждение

• Бесконечное повторение как иллюзия движения; отсутствие развития; «конец истории»

16. Поетика постмодернізму у романі Д.М.Кутзеє “Осінь у Петербурзі”. = 28

ДЖОН МАКСВЕЛЛ КУТЗЕЕ (John Maxwell Coetzee, 1940) – Південно-африканський письменник, професор літератури, лауреат Нобелівської премії з літератури (2003) нагороджений за те, що “у незліченних варіаціях показує несподівану причетність стороннього”. “У його творчості немає двох книг, створених за одним рецептом. Романи Дж. М. Кутзее характеризуються добре вибудуваною композицією, багатозначними діалогами і блискучим аналізом”, – вказується в обґрунтуванні вибору членів Академії.

Найсильніші романи Кутзее “В очікуванні варварів” і “Життя і час Мікаела К.” – були написані в часи апартеїду і стали потужним протестом проти насильства над людиною. Назва роману “В очікуванні варварів” (“Waiting for the Barbarians”, 1980) запозичена з однойменного вірша Константіноса Кавафіса, мотив постійного очікування таємничого ворога відсилає до роману Діно Буццаті “Татарська пустеля”, ключем до роману є не стільки сюжетний, скільки символічний рівень, вибудуваний навколо семантики зору. Мотив спотвореного зору виникає в тексті практично з першого рядка, коли увага оповідача фокусується на темних окулярах полковника Джолла. З окулярами полковника пов'язаний і ще один важливий мотив роману – мотив двійництва. Ця книга нагадує і Кафку, і Беккета.

“Життя і часи Майкла К” (“Life & Times of Michael K”, 1983) отримав Букерівську премію 1983 року, з нього почалася слава Кутзее, який “цілком сприйняв Беккета”. Це роман про пошук виходу вже не з глухого кутку відносин між культурами і окремими людьми, а виходу з самої соціальності. Кутзее зображує не перетворення людини в святого, а зникнення тіла, його перехід в іншу особу, тобто смерть або безсмертя – хто у що вірить. Історія Майкла відкрита для інтерпретацій. Її можна зрозуміти як буття – до смерті, або як “життєстверджуючу” історію, або як історію духовного сходження, або як філософську притчу про вислизаюче значення. Всі ці смисли враховані в романі. Єдине, що тут безумовно, – це мрія про позбавлення від соціуму як такого.

У романі “Осінь у Петербурзі” (“The Master of Petersburg”, 1994) письменник занурив героя, письменника Достоєвського, в безодню горя, сліз і болісних переживань. Він об'єднав сюжетну основу роману “Біси” з фактами біографії Достоєвського. Складна фабула твору дала автору можливість звернутися до проблем творчості. Описуючи інтенсивну роботу думки письменника, який ставить себе між фактом та вигадкою, Кутзее показує, як письменник “віддає душу дияволу”, щоб перетворити факти життя в мистецтво. У письменника не залишається нормальних почуттів, всі вони перетворюються на матеріал для роману. Творити – єдина розрада і задоволення Достоєвського з роману “ Осінь у Петербурзі”, який, борючись із темрявою, перетворює її в світ, в мистецтво.

Роман Дж. Кутзее “Безчестя” (“Disgrace”, 1999) – саме той самий роман, який зіграв вирішальну роль у рішенні Нобелівського комітету в 2003 році. Головний герой книги, університетський професор, через скандальну історію зі студенткою позбавляється буквально всього: роботи, прихильності суспільства. Це роман-полеміка, відповідь Кутзее на питання, задане ще Францем Кафкою: бути чи не бути людині, якщо життя звело його в очах близькіх людей до стану комахи, стати йому нулем або почати з нуля? У цьому романі письменник торкнувся й іншої, важливою і полемічної теми. Він “атакував” університети. Традиційно вони вважаються оплотами знання, храмами мудрості і волі. Кутзее продемонстрував, що установи, організації не можуть бути вільнішими ніж люди. Він показав дріб'язковість і фарисейство професорів, які, зачувши небезпеку, що породжується поведінкою їхнього колеги, його виганяють. Вони закликають до волі, а самі виганяють того, хто заявив про своє право бути вільним.

Атаку на університети і традиційну західну освіту письменник продовжує в романі, “Елізабет Костелло” (“Elizabeth Costello”, 2003). Свої полемічні ідеї Кутзее доносить вустами знаменитої письменниці Елізабет Костелло. Цей роман критики називають “Маніфестом взаємин”. У центрі цього “маніфесту” – історія життя вигаданої австралійської письменниці Елізабет Костелло. Їй – 66 років, її книги визнані у всьому світі, вона виступає з лекціями, веде дискусії в академічних колах, рецензує праці своїх колег. У неї є слава і успіх. Але тільки наодинці з собою, Елізабет Костелло може бути абсолютно відвертою. Саме в такі моменти, оглядаючи своє життя, письменниця може оцінити ступінь щирості своєї життєвої і літературної позиції, стаючи суддею сама собі. “Елізабет Костелло” тільки на перший погляд, являє нам історію життя жінки – матері, сестри, коханки, письменниці; насправді ж це роман-роздум про найскладніші моменти людського буття. Роман складається з восьми лекцій, прочитаних Елізабет в університетах різних країн. Автор показує її відносини з суспільством, сестрою, сином, колегами і, зрештою, з Богом.

Творчість Найпола є одним з рідкісних прикладів по-справжньому адекватного відображення епохи втрати самоідентичності. Роман “Напівжиття” (“Half a Life”, 2001) про відомого письменника Віллі Чандран, який приїхав до Індії за матеріалом для свого нового роману про духовне вдосконалення. Самотній спостерігач і мандрівник, позбавлений цілеспрямованості, наділений лише своєю загадковою наївністю, – таким постає герой-оповідач Найпола в романі. З провінційної Індії доля закидає його в імперський центр – Лондон, а потім знову в провінцію, але вже африканську. Різні континенти, різні життєві устрої, різні цивілізації, спроба прожити власне, єдине і справжнє життя. Розповідаючи про простих людей у звичайних життєвих ситуаціях, В. Найпол разом зі своїм героєм шукає відповідь на питання, з яким рано чи пізно стикається кожен: “чи своїм життям я живу?”

_________________________________________________________________________

Жанр Осени в Петербурге” определить довольно затруднительно. Попробуем так: антикварно-фантастический (!!!) роман. Действие происходит в октябре 1869 г. В столицу Российской империи приезжает из Дрездена Федор Михайлович Достоевский, узнавший о самоубийстве (убийстве ?) пасынка Павла Александровича Исаева, сына своей умершей первой жены. В Петербурге его, как Дэвида Лури из “Бесчестья” ожидают, в свою очередь, духовные и телесные приключения.

Почему роман антикварный? В книге безупречно воссоздана атмосфера Петербурга Достоевского: топография, обороты речи, быт, костюмы, аксессуары и т.д. Нет никаких сведений о том, что Кутзее когда-либо навещал Ленинград-Петербург, следовательно, все эти скрупулезные сведения получены им из скрупулезно изученных комментариев к Полному собранию сочинений и писем Ф.М.Достоевского в 30 томах. Это издание, предпринятое в течение двух десятилетий моими коллегами по Пушкинскому Дому, поверь, читатель, – научный подвиг. В романе нет ни одной явной фактической ошибки. Это, в свою очередь, писательский подвиг. Необходимо отметить талантливую работу переводчика С.Ильина, который мастерски стилизовал “язык” старой России.

Почему роман фантастический? Пасынок писателя – реальный исторический персонаж (давно опубликованы письма к нему Достоевского) пережил отчима на двадцать лет, был женат, имел двух деток и умер на своей постели. Достоевский проводит фактическое и психологическое расследование причин смерти Павла. О чем книга? Да все о том же: о сиротстве человека в сей юдоли плача, о любви небесной и земной, о любви преступной (тема педофилии, воплощенная Достоевским в “Исповеди” Ставрогина – героя гениального романа “Бесы (1873 г.), о смерти неминучей, о “крови по совести”, о политической провокации, о свободе слова и свободе молчания, о “безнравственном безволии” (С. 326). Главным героем “Осени в Петербурге” становится Сергей Геннадиевич Нечаев. Читатель, слышал ли ты когда-нибудь слово “нечаевщина”? Напоминаю.

С.Г.Нечаев (1847-1882 г.) – революционер, основатель тайного террористического общества “Народная расправа”, друг знаменитого анархиста М.А.Бакунина, автор печально известного Катехизиса революционера”, в котором разрешалось из высших соображений убивать, лгать, провоцировать, выдавать жандармерии друзей и т.д. “Народная расправа” была поделена на “пятерки”, которые Нечаев хотел “повязать кровью”. Осенью 1869 г. нечаевцы убили в Москве студента И.И.Иванова, который якобы был “предателем”. По этому делу было осуждено 85 человек. Нечаев бежал за границу, но в 1872 г. был как уголовный преступник выдан швейцарским правительством царским властям и осужден на 20 лет каторги. Умер от водянки в Петропавловской крепости. Учение и жизнь террориста оказали огромное воздействие на молодого Ленина, который по лекалу “Народной расправы” основал партию “нового типа”. Нечаев стал прототипом Петра Верховенского – провокатора и убийцы из “Бесов”. Итак, “Осень в Петербурге можно охарактеризовать как одновременно “преуготовление” (употребим стародавнее словечко) и послесловие к “Бесам” (автор не раз цитирует старинное присловье “Лес лесом, а бес бесом”). Нечаев, по версии Кутзее, и явился причиной смерти Павла Духовное ратоборство Достоевского с Нечаевым – сюжетный стержень романа. Кутзее противопоставляет кровавую практику Нечаева высоким устремлениям декабристов и петрашевцев. Достоевский как деятельный участник этого революционного кружка стал одним из самых известных политических заключенных в истории… XXI век застит небо истории такими кровавыми сполохами, что книги, в которых прослеживаются и очерчиваются идеологические источники терроризма, становятся куда более актуальными, чем свежий номер информационно-аналитической газеты.

Южноафриканский романист гениально моделирует сложную, контрастную, переливающуюся, фосфоресцирующую психику гениального Федора Михайловича, сочетавшего в душе болезненную святость и “бездны содомские”, гордыню и юродство, благородство и подлость, веру во Христа и поведенческое неверие. Все так, все именно так, читатель. Напомню проникновенные слова Достоевского: “Через великое горнило сомнений моя осанна прошла”. Образ русского писателя, который мечется между раем и адом, притягивает, завораживает, пугает, ужасает, вызывает и любовь к нему, и жалость, и презрение. Некислые, как теперь принято изъясняться, “африканеры” (потомки белых переселенцев) книги строгают. Интеллектуальные романы для “высоколобых” зачастую читаются увлекательней и занимательней, нежели приключенческие книжки и детективы.

“Осень в Петербурге ко всему прочему еще и любовный роман: сердце Достоевского разрывается между высокой любовью к своей второй жене (в девичестве А.Г.Сниткиной) и сжигающей страстью к некоей А.С.Коленкиной. На свободу – с чистой совестью. С чистой совестью рекомендую всем книгу Кутзее…