ЗМІСТ

1. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА…………………………………………………..2

   1. МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН………..2 – 4

   2. РАДА ЄВРОПИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ………………………………………………..4

2. ІСТОРІЯ ЗАРОДЖЕННЯ ЦЕРКВИ………………………………..5 – 8

3. ВІДНОСИНИ МІЖ ЦЕРКВОЮ І ДЕРЖАВОЮ В СЛОВАЧЧИНІ.....................................................................................9-10

4. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………..……………………………………11

1. Держава і церква

Дві основні інституції сучасного світу є уособленням земної та божественної влади. Для обох спокуса панування стоїть надзвичайно гостро, тому боротьба за перше слово визначати долю країни продовжується й досі. За історичні періоди існувало чотири напрямки розвитку державно-церковних стосунків: перший - держава є єдиним апаратом влади та примусу, другий - правлячий монарх визнає за певним віросповіданням статус офіційно-державного, третій - відділення церкви від держави і розподіл влади над земними справами і духовними, четвертий - божественні закони керують державою.

Державно-церковні відносини — це сукупність форм взаємозв'язку між інститутами держави та інституціональними релігійними утвореннями, що історично склалися та змінювалися. В їх основі закладено законодавчо закріплені уявлення про місце релігії та Церкви в житті суспільства, їх функції, сфери діяльності та компетенції всіх суб'єктів цих відносин. З іншого боку, на ці стосунки впливають ідеї й уявлення віруючих громадян й різних релігійних об'єднань про їх бажану спрямованість і характер. Демократичні держави, на відміну від тоталітарних (особливо з сильним громадянським суспільством), намагаються враховувати інтереси віруючих різних релігійних об'єднань таким чином, щоб волевиявлення одного не ущемлювало волі іншого громадянина або невіруючого.

1. Моделі державно-церковних відносин

В епоху Відродження зі становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуалізація (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розвиток наукових знань, насамперед учення про природне право згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божествене походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають реформуватися основні типи відносин між церквою і державою, які існують і донині, ґрунтуються на таких основних принципах:

1) віротерпимість (нетерпимість), за якої одна чи декілька релігій мають привілейований стан, а всі інші оголошуються терпимими (нетерпимими),

2) свобода віросповідань, за якої всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії ,

3) свобода совісті, яка крім проголошення рівності всіх релігій між сбою, дозволяє собі не лише вільно обирати будь-яку релігію, а й бути невіруючою. Нині приблизно тритина держав проголосили принцип свободи совісті.

Головні типи відносин між церквою і державою містять декілька моделей цих взаємин, які часто переплітаються: теократію, цезаропапізм, державну церкву, відокремлення церкви від держави.

Теократія - форма правління за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству, ототожнення світської й духовної влади. Прикладом є Папська область в Італії в 756-1870 рр., держава-місто Ватикан, де папа римський є абсолютним монархом, який зосереджує в своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Таке правління поширене в мусульманських країнах, як Іран, Саудівська Аравія.

Цезаропапізм – модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади, це означає залежність церкви від держави, одержавлення. Візантію, де імператори збирали церковні собори, розв’язували догматичні суперечки, призначали чи знімали патріархів, митрополитів тощо. Цю модель запозичила Московія, і від XVII до ХХ ст. головою російської православної церкви був імператор.

Держава-церква – модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейовий стан певної конфесії. Пряме фінансування державою її інституцій і контроль за використання коштів стосовно церковного життя (реєстрація новонароджених, смертей, шлюів…). Так церква в Греції сильніша за державу. Остання гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії.

Модель, що грунтується на позиції відокремлення церкви від держави, реалізується в багатьох країнах світу, зокрема в Франції, Німеччині і ін.. Причиною цього є прагнення позбавити церкву монополії в здійсненні ідеологічної і інтеграційної функції, оскільки церква має могутній вплив на свідомість і підсвідомість людей. Характеризується такими напрямками:

• Держава та її організації не мають права контролювати ставлення своїх громадян до релігії,

• Держава не втручається в внутрішню церковну діяльність.

• Держава не надає церкві жодної підтримки,

• Церква не виконує будь-яких державних функцій.

Держава охоплює законну діяльність церкви, таким чином відокремлення церкви від держави означає переорієнтацію суспільного життя на світські цінності й норми. Так в СРСР це означало державний атеїзм та переслідування релігійних громадян. У Франції це явище передбачає створення світської держави, в якій повністю влада ігнорує релігійних громадян.

Проте не в всіх соціалістичних державах Центрально-Східної Європи було здійснене відокремлення церкви від держави. Наприклад, у конституціях Румунії та Чехословаччини не було пункту про відділення. Священнослужителі отримували зарплату від держави, причому влада сповідувала державний атеїзм і досить жорстко обмежувала діяльність релігійних угрупувань. На Заході зазвичай говорять не про відокремлення церкви від держави, а про розмежування їх.

Після повалення комунізму в деяких країнах склалася система державно-церковних відносин, яку можна назвати центрально-європейською. В цих країнах діють спеціальні угоди з Ватиканом (Словаччина, Польща), що надає католицькій церкві певні привілеї. У деяких існує перелік визначених релігій - Чехія, Словаччина, Угорщина. Так в Словаччині відкидається принцип відокремлення церкви від держави і фінансуються визнані церкви.

В офіційних документах католицької та православних Церков, присвячених відносинам з державою, можна також бачити деякі важливі розбіжності. Протягом ХХ століття в католицькій Церкві сформувалося практично нейтральне ставлення до форм державного устрою. Конституція II Ватиканського Собору встановлює, що «визначення форми державного правління і призначення правителів надається незалежній волі громадян». Церква «не пов'язує себе ні з якою політичною системою... У сферах своєї діяльності політична спільнота і Церква автономні та незалежні одне від одного». Від цієї нейтральності Церква може відступати лише у тих випадках, коли політичні режими обмежують можливості здійснення місії Церкви. Фактично католицька Церква сьогодні надає рішучу перевагу демократичним цінностям та визнає принцип світськості держави.