Імператори Російської імперії
Петро I (1721–1725)
Катерина I (1725–1727)
Петро II (1727–1730)
Анна Іванівна (1730–1740)
Іван VI (1740–1741)
Єлизавета Петрівна (1741–1761)
Петро III (1761–1762)
Катерина II (1762–1796)
Павло I (1796–1801)
Олександр I (1801–1825)
Микола I (1825–1855)
Олександр II (1855–1881)
Олександр III (1881–1894)
Микола II (1894–1917)
Іноземні колонії.
Нова Сербія – загальна назва військових поселень на Правобережній Україні 1752–1764; простягалася від Дніпра на схід до р. Синюхи на зхід, від верхів'їв річок Інгулу та Інгульця на південь до Великої Висі та Омельника на північ; адміністративний центр Нової Сербії – фортеця св. Єлизавети (1754), з 1775 – м. Єлизаветград (сучасний Кіровоград); створена рос. урядом для оборони південної України від нападів турків і татар; заселена переважно сербами, угорцями, хорватами і болгарами - емігрантами з Австрії.
Слов'яносе́рбія – адміністративно-територіальна військова одиниця, утворена російським урядом 1753 на південь від річки Сіверського Дінця між її притоками Бахмуткою і Луганкою. З 1753 до 1764 року Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в місті Бахмут і підпорядковувалась Сенату і Російській Військовій Колегії. У зв'язку з реорганізацією сербських військових полків в 1764 році Слов'яносербія увійшла до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії, а з 1802 року – в Катеринославську губернію.
Німецькі колонії. Новий етап переселення німців в Україну починається в роки правління Катерини II. Згідно з її Маніфестом від 22 липня 1763 року частина їх прибула на наші землі з Поволжя. У 1767 році утворилося 6 невеликих, так званих Біловезьких, колоній біля Бахмача на Чернігівщині, а через три роки – біля Кролевця
Гайдамацький рух
З XVIII починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» – гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін і став самоназвою народних месників.
Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських – Верлан, проголошений гайдамаками полковником.
Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася – під тиском Росії С. Лещинський втік, і престол отримав Агуст III. Царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту тимчасово припинити збройний опір.
Найбільш відомим ватажком опришків у XVIII ст. був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. Із дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом із вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста. Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, які обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша, Василя Баюрака кілька років громив шляхту в Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.
Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. (опришки) Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном. Розгорнулось на Закартатті, Буковині та Галичині. Протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.
Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя. Посилилося соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію.
Поштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.
Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи – конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі).
Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади.
Коліївщина 1768 р.
Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань – міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.
Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху – після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня–серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.
Іван
Гонта
Максим
Залізняк
Поділи Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії.
Причини поділу Речі Посполитої:
— політична анархія в країні, спричинена боротьбою за владу різних шляхетських угруповань;
— втручання іноземних держав у внутрішні справи Польщі;
— розорення країни внаслідок постійних повстань, війн зі Швецією та Росією, міжусобиць. Ініціатором поділу Польщі став прусський імператор Фрідріх II, який залучив до цієї акції Австрію та Росію. Всього було здійснено три поділи Польщі.
Перший поділ. 5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. За цією угодою:
• Королівство Пруссія забрало Помор'я, Куяви та частину Великопольщі.
• Габсбурзька монархія – Малопольщу і Галичину з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств.
• Російська імперія – східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславлем, а, окрім цього – частину Ліфляндії, (Латвії).
Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом.
Король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої.
Протягом 1773–1792 років польський король і прибічники реформ марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788–1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуґо Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала:
Конституційну монархію;
Особисті свободи та рівні права всім громадянам.
У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 році в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні) конфедерацію, і закликали на допомогу царську армію.