Філософські ідеї в культурі київської русі
ВСТУП
Виникнення мислячої, філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і зокрема – філософською силою, силою мислення.
Перед тим як розглянути головних мислителів Київської Русі спробуємо розглянути розвиток мислительної думки в Україні взагалі.
Свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а значно пізніше — геніальна пам'ятка українського народу V—IX ст., написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга". Представлена у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода.
З початків свого світоглядно-філософського усвідомлення український народ заявляє: "А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря" (Велесова книга. — К., 1994. — С. 26). Знає тому, що є цивілізованим народом: "Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино" (Велесова книга. — С. 14).
Філософський світогляд, поданий у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірить передусім у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові." (с. 18), "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви" (с. 39). "Велесова книга" свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: «. Ми відважні, коли боремося за життя." (с. 41). Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: "І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих"(с. 47).
Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.
Філософська думка київської русі
Філософська думка Київської Русі – ідейний фундамент філософської традиції української філософії.
Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку й у теж час власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічної Русі - це були послання, моління, сказання, політична публіцистика, повчання - жанри нетрадиційні, вільні від сліпого наслідування книжковим канонам, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичеськими віруваннями, з фольклором.
Відповідно й моралі, і мистецтво, і знання про природу, і філософія наділялася тією чи іншою мірою в релігійну форму.
Основну роль у залученні Київської Русі до філософських ідеалів до античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори батьків східно-християнської церкви, так названа святоотечеська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовірі до розуму, все-таки зберегли й донесли не тільки до самої Візантії, але ідо всіх народів, що приняли православ'я, багато ідей, категорії, підходи, вираження давньогрецькою філософією.
Після прийняття християнства - хрещення Русі в 988 році - у Київській Русі почали поширюватися грецькі твори з Візантії, копіюватися переклади візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні переклади із грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася із творами візантійських богословів - батьків церкви - Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Панаса Олександрійського, Григорія Богослова, Василя Великого.
Нова офіційна релігія затверджувалася, на Русі, із працею, і немає ніяких підстав, представляти цей процес християнізації Київської Русі безконфліктним і суперечливим. «Опираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися із традиціями слов'янського язичества й болгарської книжності в домонгольскій період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка».
Філософські начала проукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:
1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.
2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.
3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885).
Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком закономірно, що найавторитетнішими авторами перекладної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, за словами одного з перших дослідників джерел української філософії Василя Щурата (1871—1948), Україна вчилася у християнському полі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософ» і «філософія». У культурі Київської Русі поширеними були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Діалектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього... Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих... Філософія є роздум про смерть як самовільну, так і природну... Філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва... Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».