«Хіба я схожа на покійницю?»

Ірина Купіна працює у благодійній організації «Об’єднання неурядових організацій Одеської області “Разом за життя”». Координує проект, який має на меті зменшити кількість хворих на ВІЛ, СНІД та туберкульоз у найбільш уразливих групах населення. З ВІЛ-позитивними людьми працює вже сім років:

«Щойно я дізналася про свій статус, думала, що єдина перспектива для мене – це могила. Згодом зрозуміла, що не хочу та не маю права помирати. Що в мене дитина, що треба жити. Це підштовхнуло до рішення кинути всі шкідливі звички й намагатися щось робити. Почалося нове життя».

Спочатку Ірина почала працювати в організації «Разом за життя» як волонтер. Говорить, саме робота стала для неї переломним моментом.

«Так, багато чого не вдавалося спочатку. Але сумніви зникли, коли я побачила, що врешті-решт у мене все виходить».

Потім Ірина стала соціальним працівником організації. Згодом ‒ старшим соціальним працівником, директором ком’юніті-центру, керівником напрямку, і, зрештою, координатором проекту. Щоб побудувати таку кар’єру, знадобилося шість років.

Уперше з дискримінацією зіштовхнулася в одному з одеських медичних закладів.

«Головний лікар викликав мене на консультацію, почав говорити, що я не повинна користуватися тим гребінцем чи посудом, що й інші, ‒ пригадує Ірина. ‒ Відтоді відчувала себе відокремленою від соціуму. Заходячи на прийом, боялася реакції лікаря. Нині це минуло. Тепер я заходжу й відкрито говорю про свій статус. А навзамін отримую нормальне ставлення від лікарів, бо вони бачать, що я цього не боюсь і не приховую».

У районах чи селах ВІЛ-позитивні зіштовхуються з проблемою, коли медичні працівники розголошують інформацію про хворобу.

«Тоді починаються розмови між сусідами. Такі ситуації, на жаль, дуже часто трапляються. Деякі ВІЛ-позитивні не витримують розголосу й виїжджають. Частина медичних працівників досі залишаються дезінформованими, передають неправдиву інформацію своїм родичам та знайомим і таким чином намагаються застерегти себе та інших. Вони не розуміють і навіть не намагаються вникнути в те, що співіснування з ВІЛ-позитивними людьми в побуті безпечне».

Розвіювати міфи серед медперсоналу доводиться неурядовим організаціям та лікарям центрів СНІДу на спеціальних семінарах.

«Я знайома з однією медичною сестрою, яка знає про мій діагноз. Віч-на-віч спілкується зі мною абсолютно нормально, але позаочі говорить інше, усе одно залишається упередженою щодо людей із ВІЛ».

Утім, Ірина знаходить підтримку на роботі та в сім’ї. І допомагає іншим. «До мене приходять жінки, які не знають, що робити зі своїм життям. Спершу я вислуховую, подаю серветочки, витираю сльози, заспокоюю їх. Вони, як і я багато років тому, думають, що це кінець життя. Потім я кажу до них: “Я з 1996 року ВІЛ-інфікована, подивись на мене – хіба я схожа на покійницю? ВІЛ-інфекція – це не вирок. Приймай препарати, життя триває”».

Телефон підтримки для ВІЛ-позитивних жінок 067-239-69-36 (м.Київ)

Ірина Скіп