61

Міністерство освіти і науки україни національний університет “львівська політехніка”

Кафедра соціології та соціальної роботи

Індивідуальна робота на тему:

“ВІЛ/СНІД “

Виконала роботу:

ст.гр. ОА-23

Борболюк О.С.

Перевірила

Климанська Л. Д.

Львів 2017.

ЗМІСТ

Звіт: ………………………………………………………………………………….3

Додаток 1………………………………………………………………………….....10

Додаток 2………………………………………………………………………….....48

Аналіз проблеми………………………………………………………………….....54

Комунікативна кампанія…………………………………………………………....58

Висновки……………………………………………………………………………..60

Список використаної літератури…………………………………………………...61

ЗВІТ

Ця проблема має декілька фреймів, які характеризують її як проблему масштабного характеру. Є такі фрейми : соціальний, медичний та економічний.

Соціальний фрейм – це досить складна система де ВІЛ-інфікованим приходиться досить важко в цій системі жити тому що відбуваються часті дискримінації . Наприклад:

- дискримінація через нерозуміння проблеми або не хотіння її розуміти рідними батьками “Та почувши діагноз, батьки зібрали Ірині речі і вигнали з дому.” [1,]

- чи осудження з боку лікарів: “Я хочу розповісти про один випадок. Колись я прийшов інфекційну дитячу лікарню до одного з дітей. Я чув, як у сусідній кімнаті плаче дитина. Я подумав, що там роблять якісь маніпуляції з дитиною, їй некомфортно, і вона кричить. Минуло дві хвилини, три хвилини, чотири хвилини. Дивлюся, в кінці коридору сидять дві медсестри і п'ють чай. Я подумав, що, напевно, з дитиною лікар, інакше медсестри б підійшли до дитини. Дитина продовжила кричати, і я зайшов в палату.

Там стояли чотири ліжечка, і на одному з іржавих матраців лежить дитина-немовля. Він плаче, тому що він пописав і мокро. Медперсонал чує, але ніхто не йде. Я пішов до медсестрам і питаю "Ви оглухли?", А вони мені відповідають: "Так це дитина з ВІЛ, від якої мама відмовилася". Я не міг повірити, що люди можуть себе так вести. Я підняв весь персонал на вуха. Самий останній, хто не повинен від тебе відмовитися – це лікар.”(випадок який стався в житті одного ВІЛ-інфікованого чоловіка)[3,18];

“Розповідали, як хірурги, дізнавшись прo ВІЛ-статус, відмовляли у проведенні операції, стоматолог – вирвати зуб, а терапевт, який немає контакту з кров’ю, – надавати медичну послугу. – розповідає Голова Правління Кіровоградського обласного відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська Мережа ЛЖВ» Юлія Чабанюк.”[1,10 -11] чи ” Боячись дискримінації, ВІЛ-позитивні пацієнти не надавали цим випадкам розголосу. Та попри це, проблему потрібно було вирішувати.”[1,11];

“Так було раніше - у школі про ВІЛ-статус знали тільки двоє товаришів, до того ж, один з них навіть не розумів до кінця, що це таке, тому йому було байдуже. Я більше нікому не розказував, тому що боявся залишитись один", [5,25]

Все це свідчить про те що люди ще довго будуть дискримінувати чи осудливо ставитись до ВІЛ-інфікованих дітей, жінок, чоловіків.

Також є і медичний фрейм який пов'язаний з хворими та їхньою хворобою, з ліками які призначені для хворих, що полегшують життя ВІЛ-інфікованим. Наприклад, “Україні з'явилася антиретровірусна терапія (APT) – препарати дозволяють пригнічувати вірус в організмі і жити повноцінним життям”[3,16], також є і інші види препаратів чи терапій як АPB-терапія, ВІЛ-інфіковані приймають цей препарат. На цьому прикладі видно те що лікар поставився ганебно до свого.

- Лікарі робили якісь прогнози?(це питання від журналіста)

- У 2000-х я потрапляю в лікарню з вагою менше 50 кілограм, у мене була висока температура. До мене приходить лікар, дивиться на мої аналізи і каже, що мені залишилося жити два місяці. Але настрій внутрішнє у мене було інше, я сказав "Не вам вирішувати, як мені жити і коли вмирати". Прогноз доктора не виправдався...[3,18]

Останій із перелічених фреймів це – економічний. Дуже багато організацій пов’язаних з ним, а також інвестування для закупівлі ліків для ВІЛ-інфікованих все це економічний фрейм. Організації які є в Україні, що допомагають ВІЛ-інфікованим жити спокійним життям:

• Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська Мережа ЛЖВ»[1,11]

• організації "Люди, які живуть з ВІЛ"[3,16]

• Благодійна організація «Позитивні жінки».[4,19]

• Благодійна організація «Об’єднання неурядових організацій Одеської області “Разом за життя”».[4,22]

• Організація “Захід-Шанс”[7,33]

• Фонд “АНТИСНІД” [2,14]

Ці організації та інші що є в Україні залежать від економіки.

Чому суспільство ставитьcя до цього як до проблеми ?

Тому що:

• по-перше, ця хвороба є невиліковною;

• по-друге, люди керуються певними міфами як можна захворіти на ВІЛ/СНІД(люди не знають, що ВІЛ не передається через чхання, кашель, піт, слину та сльози. Не поширюється під час спілкування, обіймів, потискання рук, дружніх поцілунків. Його не переносять кровосисні комахи і хижі тварини. Вірус не передається через їжу, яку приготувала ВІЛ-інфікована людина, під час користування кухонним посудом, постільною білизною, одягом, іграшками, грошима. Натомість є ризик інфікування під час пірсингу, манікюру, татуювання, проколювання вух, гоління, якщо належно не дезінфіковані інструменти. Зоною ризику є також стоматологія)[7,36-37]

Через які підтеми розглядається соціальна проблема?

Виділяють декілька підтем ВІЛ/СНІДу :

• “Дискримінація в суспільстві”

• “Стигматизація хворих “

• “Страх жити далі”

• “Жити повноцінним життям ”

Який матеріал подається для ілюстрації проблеми?

Насам перед матеріал досить цікавий, адже наведені історії справжніх людей, які змогли змиритися з думкою, що вони ВІЛ-інфіковані і стали жити повним життям. Але все не так просто, бо коли ці люди дізнались про свою хворобу то деякі не знали: “Як з цим жити?” «за що це мені?», «як це сталося?», «чому я а не хтось інший?»; інші не захотіли здаватись і жити з цією хворобою тому що їх підтримали певні організації, які сказали: «Ти не помреш, ти житимеш. Реалізуєш усе, що плануєш, а ми тобі допоможемо»[], деякі із цих хворих думали так, наприкладі ВІЛ-інфікованої : «Щойно я дізналася про свій статус, думала, що єдина перспектива для мене – це могила. Згодом зрозуміла, що не хочу та не маю права помирати. Що в мене дитина, що треба жити. Це підштовхнуло до рішення кинути всі шкідливі звички й намагатися щось робити. Почалося нове життя»[4,22], .

«До мене приходять жінки, які не знають, що робити зі своїм життям. Спершу я вислуховую, подаю серветочки, витираю сльози, заспокоюю їх. Вони, як і я багато років тому, думають, що це кінець життя. Потім я кажу до них: “Я з 1996 року ВІЛ-інфікована, подивись на мене – хіба я схожа на покійницю? ВІЛ-інфекція – це не вирок. Приймай препарати, життя триває”»[4,23].

Були й такі що пригнічувались через діагноз, але пізніше забили на нього і продовжували жити далі: Спочатку хлопця пригнічували думки про імовірну смерть від СНІДу та смерть його близьких - адже батько Дані помер через СНІД. "Потім я зрозумів, що смерть все одно колись станеться, і всі коли-небудь помруть. Багато людей живуть з ВІЛ. І тоді я просто "забив", - розповідає Даня.(історія ВІЛ- інфікованого)[5,24]. Далі є люди, які помирали від цієї хвороби але іх врятували рідні. Історія на прикладі одного чоловіка ВІЛ-інфікованого: «Я помирав, – розповідає чоловік. – І помер би, якщо би не мама і сестра, які мене витягнули». Як самовіддані жінки весь цей час стягувалися на ліки, одному Богу відомо – щодня на лікування Сашку було потрібно від 300 до 500 гривень… «Їхня любов здолала мою смерть», – без жодного пафосу констатує чоловік.

Він каже, що той випадок – тривале перебування на межі смерті і перемога життя – змінив його. Сашко кинув курити і пити алкоголь, зав’язав із наркотиками. Чоловік пішов на замісну терапію – так називають заміну наркотичних засобів спеціальними препаратами, які зменшують залежність і ризик інфікування та поширення ВІЛ. Одночасно став на облік і розпочав АРТ – антиретровірусну терапію, яка дає змогу відновити і якийсь час підтримувати імунну реакцію організму. Мовою лікарів, продовжує життя. «Мені дали відстрочку», – каже Сашко[7,33-34].

Ще є декілька історій де була відчутна підтримка рідних: «У 2011 році я потрапив до лікарні. У мене відмовляли нирки, важив я 43 кг, — розповідає Євген. — На четвертий день мені поставили діагноз. Спершу це нагадувало удар в обличчя. Я був шокований. Прислали інфекціоніста. Вона 30 хвилин пояснювала, але я був, наче у сні, нічого не чув. Потім біг телефонувати їй, щоб дізнатися точно, що в мене —ВІЛ чи вже СНІД.

Чоловік три години ходив навколо міського озера, намагаючись усвідомити слова лікарів, аналізував своє життя.

«41 рік — це немало. Я вже був свідомою людиною, але мої знання про ВІЛ/СНІД зводились до того, що це неминуча смерть, — пригадує Євген. — Знав із преси, що цим хворіють зірки, знав, що від того помер ФреддіМерк’юрі. Тоді думав, якщо вже відомі люди помирають, то в нас шансів вижити взагалі немає. Та виявилось, що держава забезпечує терапію».

Підлікувавши нирки, чоловік потрапив до інфекційної лікарні. Там провів рік. Двічі мав запалення легенів, пізніше в нього виявили два гепатити. Нині Євген з посмішкою каже, що за той рік в нього не було хіба що туберкульозу. Не здатися допомогла сім’я.

«Я найбільше переймався, як на діагноз відреагують рідні. Вони знали, що я здав аналіз. Коли побачили мене, то все самі зрозуміли, я лише підтвердив, — говорить чоловік. — Було багатослівне мовчання. Погляди говорили більше за слова. Я зрозумів, що мене підтримують. Найголовніше — не було осуду».[9,43];

Розповідь ще одної ВІЛ-інфікованої:«Діагноз впав, як мішок на голову. Спершу не повірила. Думала, зі мною цього статися не може. Я себе так втішала», — каже жінка.Потім Олександра змусила перевіритись чоловіка. В нього також виявили ВІЛ.

«Двом було легше. Ми один одного підтримували.” [9,44]

Також ці люди розвіюють деякі міфи про ВІЛ/СНІД. Наприклад, що шкіра - нездоланний бар’єр для ВІЛ. Такі комахи, як комарі, не переносять ВІЛ;

Можна торкатися, обніматися, цілуватися із ВІЛ-позитивною людиною, можна носити одяг ВІЛ-позитивної людини.;Можна користуватися предметами та пристроями, туалетом, душем, білизною разом із ВІЛ-інфікованою людиною.

ВІЛ не можна вдихнути, не має його в сльозах, поту, слині, не можливо заразитися, доторкнувшись до зараженої людини.

Що стосуєть в загальному про цю хворобу то стан плачевний навіть дуже плачевний:

В Українському центрі контролю за соціально небезпечними захворюваннями підрахували, що станом на кінець жовтня 2016-го в Україні зареєстрували понад 13 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції. Понад 2 тисячі з цих людей - віком до 14 років (народилися від інфікованих батьків).

Утім, ці цифри не включають показники із непідконтрольних українській владі регіонів, тож насправді ситуація може бути гіршою.

Загалом Україна досі залишається лідером у Європі за масштабами поширення ВІЛ. За оцінками експертів UNAIDS, з інфекцією живуть до 250 тисяч людей.

«Усі експерти та отримувачі послуг кажуть, що ситуація наразі погіршується, а не покращується», - каже пан Пімінов.

Найбільш ураженими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Київська, Миколаївська й Одеська області, а також Київ.[2,15]

Чи матеріал подається емоційно забарвленим або емоційно нейтральним?

Звичайно матеріал подається емоційно забарвленим. Тому що в наведених публікаціях присутні певні моменти які супроводжуються емоціями. Наприкла, є моменти де вагітна жінка перебуває у вагітному стані і тому переживає за те щоб її дитина народилась здоровою : “Але в той момент(момент вагітності) , чесно кажучи, про себе думали мало. Хвилювала дитина, — пригадує Олександра. — Я мало знала, була переконана, що аборт — єдиний вихід. У СНІД-центрі мені розповіли, що можна народити здорову дитину. Я наважилась. Зробили кесарів розтин. Так народився син”[9,44];

«Вичитав десь, що ВІЛ і СНІДу не існує, начебто це всесвітня масонська змова, замішана на грошах. Я би щось зробив із тими, хто поширює таку брехню, хто стверджує, що інфекції немає, заморочує людям голови і в такий спосіб приховує реальні масштаби розповсюдження ВІЛ та замовчує особливості хвороби», – не приховує емоцій Сашко.[7,35]

Є випадки які приводять до суїциду вони пов’язані з тим, що дізнались про свій стан здоров’я. Цим людям емоційно досить тяжко та психологічно, бо спочатку вони були як всі а тепер стали ізгоями суспільства.

Якими є мовно-експресивні засоби публікацій?

Емоційно - навантажені слова це ті, які виражають почуття чи емоції. Тут їх багато деякі з них загалом смуток, щастя, пригнічення чого-сь або кого-сь, знущання, жага до життя, любов, віра в те, що нічого не втрачено.

Хто є типовими героями публікації?

Героями публікацій є справжні люди які живуть з цією хворобою. Вони стали для мене героями які не здались і боролись а зараз спокійно живуть з нею. Герої цих публікацій були: Євген, Олександра, Олександр, Олександр Гринь і соціальний працівник Сашко, Ламберт Грійнс, Даня, Ірина Купіна, Віра Варига, Дмитро Шерембей та Ірина. Наші герої є досить позитивними людьми, але й були і негативні герої, як наприклад, лікарі які ставили не вірний діагноз чи нехотіли братися за лікування чи операцію хворого на ВІЛ, суспільство теж негативний фактор тому що воно дивляться косо на таких людей, чи говорять поза очі , також батькт є негативним фактором, бо вони в даний або в минулому не підтримали хворого.

Який пропонується рецепт лікування?

Лікування є – антиретровірусна терапія (АРТ), яка передбачає підтримку імунітету і контроль за розмноженням вірусу імунодефіциту в крові. Вірус залишається в організмі, але в такій незначній кількості, що незагрожує життю людини. Проте, його рівень треба контролювати протягом всього життя – щодня вживати таблетки і періодично здавати аналіз крові в СПІД-центрі, щоб перевірити стан імунітету. Нічого складного.[8, 39-40]

Який є візуальні способи презентації проблеми?

Проблему можна побачити на графіку, діаграмі та на стовпчиковій діаграмі.

Додаток 1

СТАТТЯ 1

Епідемія ВІЛ/СНІДу може зупинитись на кожному ВІЛ-позитивному пацієнту: історія однієї мешканки Кіровоградщини 22.03.2017

Ірина п’ять років, як перестала вживати наркотичні речовини. Про свій ВІЛ-статус дізналася в лікарні. Тут медики взяли у неї кров на антитіла до ВІЛ-інфекції. Результат виявився позитивним. Як жити з цим, дівчина не знала, тому розповіла рідним. Та почувши діагноз, батьки зібрали Ірині речі і вигнали з дому.

Близько року вона скиталася по знайомим, жила то на вокзалі, то у підвалі. Через таке життя її імунітет значно знизився і вона захворіла на туберкульоз. Ірина півроку лікувалася і жила в обласній протитуберкульозній лікарні. Тут вона познайомилася із соціальним працівником Кіровоградського обласного відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД». Власне, він і «витягнув» дівчину із прірви, розповів про можливість отримувати лікування.

Ірина почала приймати АРВ-терапію. Стан її здоров’я покращився, туберкульоз вилікувала. Коли її виписали з протитуберкульозної лікарні, Ірині не було куди йти. Вона із сумкою приїхала в офіс благодійної організації ЛЖВ. Працівники організації домовилися, щоб жінку взяли на реабілітацію у християнську церкву, допомогли їй оплатити номер в готелі та дали гроші на харчування. Наступного дня Ірину забрали до християнської церкви. Молитвами і наставництвом їй допомогли подолати депресію. На даний час Ірина знайшла роботу і працює. Її життя покращилося. Вона себе відчуває значно краще фізично і морально.

Медпрацівники толерантніші до ВІЛ-позитивних

Ірина одна із 2 590 ВІЛ-позитивних, які стоять на обліку в Кіровоградському обласному СНІД-центрі. Одна із 1 142 пацієнтів, які приймають антиретровірусну терапію. І одна з небагатьох, яка поділилася своєю історією, як потерпала від дискримінації.

– За десять років моєї роботи в неурядовій організації наші клієнти кожного дня зверталися до нас. І швидше за все, не за допомогою, а поділитися своєю проблемою, що було порушено їхні права. Випадки були різні. Розповідали, як хірурги, дізнавшись про ВІЛ-статус, відмовляли у проведенні операції, стоматолог – вирвати зуб, а терапевт, який немає контакту з кров’ю, – надавати медичну послугу. Таким клієнтам ми пропонували зробити заяву до прокуратури і в судовому порядку відновити права. Але, коли вони дізнавалися, що там потрібно відкривати свій ВІЛ статус, відмовлялися вирішувати це питання саме таким шляхом, – розповідає Голова Правління Кіровоградського обласного відділення Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська Мережа ЛЖВ» Юлія Чабанюк.

Боячись дискримінації, ВІЛ-позитивні пацієнти не надавали цим випадкам розголосу. Та попри це, проблему потрібно було вирішувати. Тоді соціальні робітники благодійної організації ЛЖВ брали таких пацієнтів під свій супровід.

– Вони разом йшли до лікаря-інфекціоніста чи терапевта і вкотре нагадували їм, що вони повинні надавати медичну допомогу ВІЛ-позитивним пацієнтам. Та зараз ситуація відносно дискримінації ВІЛ-позитивних у медичних закладах значно змінилася. Минулого року ми проводили дослідження «Рівень стигми та дискримінації до ВІЛ-позитивних людей». Зі слів наших клієнтів медичні працівники більш толерантніші до ВІЛ-позитивних людей, – відзначає Юлія Чабанюк.

ВІЛ-позитивні самостигматизують себе

Втім за останні роки серед самих ВІЛ-позитивних пацієнтів збільшилася внутрішня самостигматизація. Це також результати вищезгаданого дослідження.

– Якщо порівнювати результати нашого останнього дослідження, проведеного у 2015 році, з результатами 2012 року, то внутрішня стигма значно виросла. ВІЛ-позитивні люди себе стигматизують. Вони майже не говорять про свою проблему зі своїми рідними – чоловіками і жінками. А з дітьми взагалі бояться порушувати цю тему. Навіть тоді, коли діти запитують, чому батько чи мама постійно приймають ліки. Всі клієнти, з якими я спілкувалася, відповідають своїм дітям, що це для того, щоб не хворіти. Або вигадують легенди про різні хвороби, щоб дитина певний час не задавала це питання. Хоча ми їм розповідаємо, що назву ліків, які стоять на кухні чи у спальні, діти можуть прочитати і знайти в інтернеті від чого ці препарати насправді. ВІЛ-позитивні люди часто ховають ці препарати, здирають чи замальовують написи. Це і є внутрішня стигма, – наголошує Юлія Чабанюк. – Є такі  випадки, коли людина рік знає про свій ВІЛ статус і може відкрито говорити про це з рідними. А деякі можуть жити і десять років із ВІЛ статусом – вони зовнішньо ніби адаптувалися, а внутрішньо не можуть про це говорити. І ми розуміємо, що людина ще не прийняла свій ВІЛ статус, хоча має сім’ю, дітей, приймає лікування. З ними у благодійній організації працюють психолог і соціальні працівники.

Завдання: забезпечити 100% доступ до лікування

В Україні офіційно зареєстровано 230 тисяч ВІЛ-позитивних, з них – 100 тисяч зареєстровано протягом п’яти  років.

– Тобто за останні п’ять років ми маємо половину епідемії. У 2005 році на всю Україну було приблизно 50 курсів, тобто 50 людей могли отримувати лікування. Наразі терапія доступна кожному.  Кожен ВІЛ-позитивний повинен зрозуміти, що на ньому може закінчитися епідемія ВІЛ/СНІДу, тобто подальша ситуація епідемії залежить від ВІЛ-позитивної людини – бажання лікуватися, відповідального ставлення  до лікування, щоб не передати вірус своєму партнеру чи дитині під час вагітності або під час пологів.. Щоб взяти епідемію під контроль, повинні приймати терапію 90%, а в Кіровоградській області на лікуванні перебуває 50%. Також в не меншій мірі подальша ситуація залежить і від  влади, медиків, соціальних робітників. Перед нами стоїть завдання забезпечити 100% доступ до лікування, – переконана Юлія Чабанюк.

Стигма – це основний бар’єр на шляху до тестування, лікування, звернень за допомогою в медичні заклади. Тому у відповідь на проблеми клієнтів, Кіровоградська мережа ЛЖВ реалізує проект «Через зниження стигми до своєчасного виявлення та ефективного лікування ВІЛ» за фінансової підтримки БО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» в рамках реалізації проекту RESPECT: «Зменшення стигми та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ, до представників груп найвищого ризику в медичних закладах України» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

– Наша мета – розширення доступу до тестування та лікування ВІЛ-інфекції у пацієнтів, які отримують медичну допомогу в місті Кропивницький за рахунок зниження стигми та дискримінації з боку медичних працівників закладів охорони здоров’я міста та області по відношенню до представників груп найвищого ризику щодо інфікування на ВІЛ та людей, що живуть з ВІЛ/СНІД та запровадження постійно діючої ефективної моделі «Залучення пацієнтів до тестування та лікування ВІЛ-інфекції». Ми прагнемо до кінця 2017 року підвищити з 29 до 35% кількість людей, які знають про свій ВІЛ-позитивний статус. Ми хочемо збільшити з 13 до 23% кількість осіб, які отримують АРТ в обласному центрі, – зауважила Юлія Чабанюк.

СТАТТЯ 2

Боротьба зі СНІДом в Україні: 2016-й став «переломним роком»

1 Грудня, 2016, 14:45

2016 рік став переломним для українців, які живуть з ВІЛ: держава заклала в бюджет майбутнього року більше грошей на боротьбу з цією хворобою На цьому організації, які намагаються протидіяти хворобі, наголосили напередодні 1 грудня - дня боротьби зі СНІДом.

Втім, Україна все ще залишається лідером за масштабами поширення ВІЛ у Європі, і про подолання епідемії поки що не йдеться.

Навпаки - ситуація, порівняно з 2012 роком, знову погіршується.