2.3 Сутнісна характеристика організаційної структури державного управління

Організаційна структура державного управління – це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об’єднує у собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси.

Системними елементами організаційної структури виступають такі:

Орган державної влади, пов’язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів.

Організаційні зв'язки між суб’єктами та об’єктами управління:

субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого) ;

координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома та більше суб’єктами) ;

реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого).

Побудова організаційної структури державного управління формується під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх об’єктивних та суб’єктивних умов і факторів, а саме: конституційно визначеної форми держави; цілей і функцій державного управління; демократизму та стилю державного управління; державної політики; компетентності управлінських кадрів; інформаційного забезпечення державного управління та ін.

Побудова організаційної структури здійснюється шляхом організаційного проектування, яке відбувається зверху вниз.

Основні види організаційних структур

Лінійна організаційна структура складається із взаємопідпорядкованих органів у вигляді ієрархії, в якій кожен управлінець підпорядковується тільки одному начальнику і всі зв’язки з вищими рівнями управління відбуваються через нього.

Переваги структури: простота, чіткість і зрозумілість взаємовідносин ланок і працівників управління.

Недоліки: може використовуватись тільки у відносно простих організаціях з постійними умовами, завданнями і функціями менеджменту.

Функціональна організаційна структура передбачає чітку ієрархію органів управління підрозділами, які забезпечують виконання конкретних функцій управління на всіх рівнях.

Переваги: керівники спеціалізуються на окремих управлінських функціях, які виконуються спеціалістами.

Недоліки: процес управління ділиться на множину окремих слабо пов’язаних підфункцій, з виникненням нескоординованих дій і дублювання.

Лінійно-штабна структура. При лінійних керівниках створюють штаби (служби), які спеціалізуються на виконанні специфічних управлінських функцій. Права приймати рішення вони не мають, а тільки в межах виділених їм функцій забезпечують підготовку управлінських рішень для виконання лінійним менеджером.

Недолік – тенденція до збільшення кількості та розширення штабних служб.

Лінійно-функціональна структура. За цієї структури функціональні служби уповноважені управляти роботою служб нижчого рівня, які виконують певні конкретні функції. При цьому делегуються не лінійні, а функціональні повноваження.

Бюрократичні організаційні структури. На початку XX ст. німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) запропонував концепцію бюрократії як своєрідну нормативну модель – ідеал, назвавши її моделлю раціональної (традиційної) бюрократії, для якої характерні такі риси: чіткий поділ праці; ієрархічність рівнів управління; наявність взаємопов’язаної системи формальних правил і стандартів; домінування кваліфікаційних вимог під час формування штатів організації.

Недоліками моделі є негнучкість, неадекватне реагування на нові рішення, консервативне ставлення до змін, конфліктність.

Дивізійні організаційні структури використовують у міжнародних організаціях, а також в організаціях із широкою номенклатурою продукції (послуг), у яких швидко змінюються споживачі.

Серед дивізійних виділяють такі організаційні структури:

споживчу, що утворюється підрозділами, діяльність яких орієнтована на певні групи споживачів (покупців, клієнтів) ;

територіальну, яка формується за географічним розташуванням підрозділів організації у різних регіонах світу, держави чи її регіонів;

адаптивну, яка має чотири основні типи: проектні (створюються для реалізації конкретних завдань (проектів), матричні (тимчасові групи, члени яких підпорядковані як керівнику групи (проекту), так і керівникам функціональних підрозділів, де вони працюють постійно), програмно-цільові (керівник постійно пристосовується до нових умов, цілей і завдань, доручених групі для виконання цільових програм, які можуть змінюватися), координаційні (використовуються за умов одночасної реалізації значної кількості програм, за яких функції керівників делегують кураторам служб або їх блокам) ;

конгломератну, яка формується шляхом об’єднання різних типів організаційних структур.

Унітарна та федеративна організація державного управління

Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління є державний устрій – це спосіб територіально-політичної організації держави. Основними формами державного устрою є унітарна та федеративна держава.

Унітарна держава – єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці.

Як форма державного устрою вона характеризується такими ознаками:

єдина територія (існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус автономії (самоврядування) – національної, територіальної, культурної) ;

єдина конституція, що діє на всій території країни без будь-яких обмежень;

єдина система вищих органів державної влади – глава держави, парламент, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни;

єдина система права та судова система (у тому числі – єдине громадянство) ;

єдиний державний бюджет, фінансова, податкова та інші системи.

Унітарність передбачає централізацію усієї організаційної структури державного управління, прямий або непрямий контроль над місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування.

При цьому централізм виявляється різною мірою та в різних формах, аж до призначення центральними органами своїх представників для управління адміністративно-територіальними одиницями замість виборчих органів влади. Водночас у більшості сучасних демократичних держав є виборні органи місцевого самоврядування, яким держава делегує виконання частини своїх функцій: збір місцевих податків, благоустрій, будівництво, освіту, охорону здоров’я тощо.

Федеративна держава – союзна держава, яка складається з відносно самостійних з політичного та юридичного поглядів державних утворень як членів федерації.

Федеративна держава характеризується такими ознаками:

має федеративно-територіальний поділ (територія складається з територій членів федерації;

суб’єкти федерації можуть мати свій адміністративно-територіальний поділ) ;

мають відносну юридичну, політичну та економічну самостійність;

суб’єкти федерації не мають суверенітету в повному обсязі і не мають права на односторонній вихід із федерації;

можуть мати власні конституції, положення яких не суперечать конституції федерації;

мають своє законодавство, право видавати законодавчі та інші нормативні акти (які мають юридичну силу на території цього суб’єкта федерації) ;

мають свої системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади (порядок їх організації, процедури та межі юрисдикції визначаються федеральною конституцією).

У федеративній державі передбачається розмежування компетенції між федеральними органами влади та органами влади суб’єктів федерації і висока самостійність останніх у побудові організаційних структур. Конституція федерації встановлює перелік повноважень, які належать до відання федерації та її суб’єктів і перелік питань спільного відання. Державний устрій покликаний зближувати владу та людину на основі розвитку місцевого самоврядування.